Старше покоління переяславців добре знає Тетяну Іванівну Білобровко як керуючу соціально-гуманіторною сферою міста та Переяслав-Хмельницького району (1977-1991 рр.). Середнє покоління – як проректора із економічної роботи філіалу Київського державного педагогічного інституту ім. Максима Горького (1991-1998 рр.). Молодше – як завідувачку відділенням післядипломної освіти педінституту (1998-2018 рр.).
Фундатор університету
Майже щодня ця сімейна пара йде на прогулянку містом. В обох за плечима такий великий життєвий досвід, що вже нікуди не потрібно поспішати. Чоловік ніжно веде під руку свою Тетянку. Дружина уже кілька років не бачить, тож він тепер і її «руки» та «очі», захист і оберіг.
Влітку, 9 липня, пані Тетяна відсвяткує свій 75-річний ювілей. Вона сповнена оптимізму, має чудовий, як на свій вік, вигляд. Живе за принципами: «Всі ми різні, але цікаві», «З людьми і для людей». Досі є авторитетним порадником для колишніх колежанок.
На порозі 1980-ті... У Київській області немає жодного вищого педагогічного закладу, діє лише мережа педагогічних училищ. Київський педінститут не задовольняє потреби області в молодих кадрах. У коло обов’язків Тетяни Білобровко входить розвиток освіти міста та району.
Тож спільно із директором музею Михайлом Сікорським, який мав авторитет в області, вони докладають чимало зусиль, щоб саме у нашому місті, а не у Білій Церкві (був такий варіант справи) відкрили вищий педагогічний навчальний заклад.
Їхня наполегливість принесла позитивний результат – у Переяславі-Хмельницькому (1986 р.) відкрили філіал Київського державного педагогічного інституту ім. Максима Горького. Перший набір студентів проводили у Києві, а навчання проходило вже у Переяславі, де на той час збудували навчальний корпус і два гуртожитки.
Першими відкрили педагогічний та філологічний факультети. Згодом був готовий другий навчальний корпус і багатоповерхівка з квартирами для викладачів – це було стимулом для педагогів, яких запрошували на роботу до філіалу в невеликому містечку. Працівники прибували сім’ями із Ізмаїла, Житомира, Ніжина, Херсона та інших міст. Водночас у Переяславі готували і свої кадри, залучаючи кращих педагогів міста та району. Тетяна Іванівна особливо багато працювала над створенням іміджу філіалу, як носія високої педагогічної культури, рівня знань і наукового прогресу.
Проректор і декан
Згодом Тетяна Білобровко прийшла у виш на посаду проректора з економічної роботи. А у 1998 році ректор Віктор Коцур довірив їй створення нового факультету післядипломної освіти. Через деякий час він набув статусу окремого відділення.
– Тоді усе робила з нуля, – пані Тетяна пригадує ті часи. – Хтось із працівників допомагав, а хтось зловтішався. Доводилося запозичувати досвід, консультувалася із колегами із інших вишів Ніжина, Києва, Черкас, які уже мали такі факультети. Було важко, але мети досягнули!
Під час державного іспиту
Відділення вирішувало актуальну соціальну проблему, адже частина слухачів, які навчалися у нас, були безробітними, тому можливість здобути іншу спеціальність надавала їм шанс знайти роботу. Недарма закордоном програма із здобуття другої вищої освіти так і називається – «Другий шанс». Керувала факультетом двадцять років, а минули вони, як один день! Мабуть, тому, що працювалося легко, поряд були колеги, які, знала, не підведуть.
Батьки, дружина, мама, бабуся
Згадуючи про свої юні роки, про батьків, Тетяна Іванівна хвилюється. Опанувавши себе, розповідає:
– Мама була вчителем хімії у школі, а батько – військовослужбовцем, тому ми часто змінювали місце проживання: Сахалін, Баку, Далекий Схід. Після того, як батько залишив військову службу, вирішили залишитися жити у Переяславі. Я пішла навчатися у школу №3 (це була моя сьома за ліком школа!), яку закінчила із золотою медаллю. І того ж року вступила до Київського інженерно-будівельного інституту.
Якось під час канікул поїхала із друзями відпочивати на Дніпро і там познайомилася із майбутнім чоловіком – Миколою Миколайовичем. Він навчався у школі №2, я чула у розмовах серед однокласників його прізвище, але ніколи не бачила цього хлопця. Після знайомства з ним ми зустрічалися упродовж року, а потім йому прийшла повістка до армії. Микола пішов служити, і ми не давали один одному жодних обіцянок.
Хлопців у моєму інституті було багато, але коли порівнювала когось із Миколою, то перевага була завжди на його боці. Так і не змогла викинути юнака із свого серця. Після армії ми зустрічалися ще рік, а потім батьки нам справили у ресторані «Дружба» весілля.
Згодом я здобула другу вищу освіту за спеціальністю «Викладач суспільних дисциплін». Чоловік працював на телеграфно-телефонній станції (ТТС), потім – на заводі «Київприлад» начальником відділу технічного контролю. Він теж здобував вищу освіту, навчався на заочній формі.
Я народила сина, коли батьки ще працювали, не були пенсіонерами, тому доводилося виховували малюка без сторонньої допомоги. Ми жили дружно й допомагали один одному. Я ночами писала чоловіку контрольні роботи в інститут, а він прав пелюшки нашому синові. Як пообіцяли один одному йти за руки по життю, так і йдемо уже 52 роки! Я щаслива дружина, мама й бабуся, маю трьох онуків.
Ділова жінка
У 1980-ті роки, коли Тетяна Білобровко працювала у міськкому партії, її називали однією із найелегантніших жінок у місті. Їй вдавалося красиво та вишукано одягатися у ті часи, коли полиці магазинів були майже порожніми.
– Недаремно ж я написала посібник «Етика ділового спілкування». У ньому є розділ і про те, яким має бути одяг для ділових зустрічей. У ті роки вибір одягу у магазинах був дійсно досить скромним, але я ніколи не намагалася щось «дістати з-під поли», по блату.
Державний іспит відбувся, 15 лютого 2014 року, спеціальність «Психологія»
Купляла, як і всі, простеньку сукню чи костюм, а потім кілька днів метикувала, як це усе перетворити на щось оригінальне. Десь пришию орнамент, десь вишивку, кудись прилаштую вив’язаний комірець. Мене потім знайомі запитували: «Де «відхватила» таку шикарну річ?» Я багатозначно мовчала – любила отак інтригувати жіночок. І хоча гардероб мала не такий великий, але ніхто не міг передбачити, що я одягну наступного разу.
Посаду мала серйозну, але жили ми скромно. Хоча й могла, та не «вибила» собі навіть квартири. Ми добудували до старенької батьківської хати кілька кімнат, де й живем до цього часу. Був тоді один такий житель, який постійно писав доноси на посадовців, мене підстерігав біля роботи, чи не несу я, бува, додому якихось подарунків – мало в сумку не заглядав! Довго слідкував за мною, а потім сказав, що лише задарма витратив час.
Важкі періоди. Хвороба. Друзі ПДО
– Як і в кожної людини, у мене теж були важкі періоди в житті. Пригадуються ті ж 1980-ті роки. Я була депутатом міської ради чотирьох скликань поспіль. Це були складні часи дефіциту товарів першої необхідності. Депутати тоді особисто розносили жителям своїх округів талони на цукор, на постільну білизну, були й інші обов’язки.
Обійти з тим усі квартири та приватні будинки було не важко, морально складніше доводилося пояснити людям, чому така наша багата Україна не має елементарних речей. Люди ж мудрі, розумні, і мене запитували: «Ось Франція – така за площею, як і Україна, має схожий клімат, кількість населення, вони такі ж веселі та співучі, але чому ми живемо гірше ніж живуть вони?». То був початок усвідомлення, що у нашій державі щось не так…
Близько 20 років тому почалися проблеми із зором. Тоді лікарі попереджали, що лікування не допоможе – поступово втрачу зір. Але я не здавалася! Завдяки допомозі чоловіка, друзів та колег по роботі написала дисертацію й захистила її в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Читала студентам лекції, видавала посібники.
Так, я зараз не бачу. Але завжди думаю, що як же важче тим людям, які не бачать із народження. Заспокоюю себе тим, що маю перевагу – не бачу, як я змінююся зовні. Якось іду містом із чоловіком, а якась бабуся до мене: «І чого ото вчепилася за нього? Відпусти!» – «Тримаю, щоб не вкрали!» – відповіла жартома. Потім із чоловіком довго сміялися над цією ситуацією.
Щомісяця з колегами дотепер збираємося за чашечкою кави. Серед нас люди різних поколінь: є пенсіонери, є ті, хто ще працює, але нам завжди є про що поговорити. У фейсбуці створили з ними сторінку «Друзі ПДО» (друзі післядипломної освіти). Приємно, що можемо інколи зустрітися й поспілкуватися на різні теми. Я їх прошу: «Розкажіть, у що ви одягнені, щоб я могла уявити, які ви красиві». Вони у відповідь жартують: «Добре, що ви нас не бачите, не помічаєте, як ми старіємо».
У нашу розмову втрутилася сирена – сповіщення про повітряну тривогу. Тетяна Іванівна переводить розмову на тему сьогодення. «Із початку війни допомагаю переселенцям чим можу. Приносили із чоловіком у будинок культури (один із центрів прийому допомоги біженцям) одяг та продукти, взуття. Це те, чим можу бути комусь корисною». Підійшов чоловік Тетяни Іванівни й вони повільно продовжили свою прогулянку. Дивлюся їм услід: таких сильних та витривалих людей, як ми, ворогам не здолати. Все буде Україна!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
