На початку березня в Переяславі відбувся жіночий волейбольний турнір. Серед учасників команда гімназії №2 виглядала на майданчику зіграним, монолітним колективом, який демонструє цікавий атакувальний волейбол. Кілька волейболісток цієї команди з таким же ентузіазмом грали і перший весняний турнір, започаткований 14 років тому. Серед них Марія СЛЮСАР, яка здобула тоді титул «Кращого гравця турніру». Впродовж цього часу вона не полишала улюбленої гри. І зараз, у віці 57 років, грає за команду гімназії, не поступаючись молодшим колегам.
Марія Слюсар
– У чім секрет твого спортивного довголіття?
– Мабуть, в тому, що я дуже люблю цей вид спорту. Волейбол для мене став частинкою життя.
– Пам’ятаєш перший весняний турнір?
– Здається, це був 2008 рік. Один з організаторів жіночого турніру Василь Онопрієнко повідомив, що в Переяславі планують провести жіночі змагання з волейболу. Держказначейство – це місцеве представництво служби, в якій я працюю, також вирішило взяти участь у тих змаганнях. Ми сформували команду і з пів року тренувалися в спортивній залі ЗОШ №2. В турнірі взяло участь 4 команди. Грали за коловою системою. Команді ЦПТО ми програли, вони потім стали переможцями турніру, а ми виграли в освітян та в команди Центру соцзахисту і посіли 2 місце.
– Що змінилось із того часу?
– За ці роки через нашу команду пройшло близько 60 жінок, котрі із задоволенням грали в волейбол. Але з тих гравців, хто брав участь у першому турнірі, в строю на майданчику залишилися тільки ось двоє: я та капітан команди Центру соцзахисту Оксана Колодій. Наших волейбольних дружин уже немає, то ми із задоволенням виступаємо за гімназію №2.
– Чому за гімназійну команду?
– Ми ж на тренування ходимо саме у спортивний зал гімназії, аби постійно бути в формі. Граємо там двічі на тиждень з 18 до 20 години. Нашим тренером є вчитель фізкультури цього закладу Юрій Деркач. Тому, звісно, що й виступаємо саме за цей навчальний заклад.
– Хтось фінансує чи підтримує вашу команду?
– Фінансуємо ми самі. Щоправда, в цьому році за сприяння міського голови В’ячеслава Саулка нам придбали іменні футболки та волейбольні м’ячі, за що ми вдячні.
Поки жінки перед початком тренування проводили розминку, про роль тренера в жіночій ігровій команді розповів наставник команди Юрій Деркач.
Розігруюча команди Світлана Гегедош
– Як ви стали тренером цієї команди?
– Це було давно. Спочатку з ними займався колега Віктор Миколайович. Кілька разів він просив мене його підмінити, а потім через певні обставини він взагалі не зміг їх тренувати далі. Дівчата попросили мене й мені незручно було їм відмовити!
Я розумію, що коли жінки цим займаються, то їх потрібно якось стимулювати, бо окрім основної роботи, в них ще ціла купа домашніх обов’язків. Поки був ковідний карантин, то ми не тренувалися. Та коли почалась оця велика війна, невдовзі вони зібралися і попросили поновити тренування, кажуть, аби таким чином психологічно від того всього відійти та якось розрядитися.
– Як проходять ваші тренування?
– Хоч у нас і різновікова команда, але дружна. Є ветерани – Маша Слюсар та Оксана Колодій, є молоді гравчині – Катя Степаненко чи Сніжана Шуткевич. Я розумію, що ці жінки приходять на наші тренування просто погратися у волейбол. Тож і тренування проходить в ігровій формі.
Я запросив кількох колишніх волейболісток-любителів приходити на ці тренування, аби вони могли пограти із дівчатами і показати їм трохи вищий рівень. На перших тренуваннях ми удвох без проблем розбирались із їхньою командою. Але згодом ставало все важче й важче. Зараз ми граємо проти них вчотирьох, і виграти не завжди вдається так легко. Дівчатка щоразу прогресують. Вони навчилися не просто пасувати м’яч, а прораховувати ситуацію. Раніше вони не помічали вільних місць навіть на власній половині поля, а тепер контролюють усю ігрову зону, миттєво оцінюють, куди можна відправити м’яч, аби ми його не встигли перехопити.
Поки мама грає у волейбол
– За рік проводите один-два турніри, цього достатньо для волейболісток?
– На мою думку, цього дуже мало. Можливо, є сенс організувати ігри серед жіночих команд на першість Переяславщини, як колись грали чоловічі команди. Я думаю, що охочих взяти участь буде достатньо.
Ось на цьому весняному турнірі лише з нашої міської громади виступало три команди, ще дві представляли Ташанську громаду. А у нас іще ж є інші сильні й активні громади, є й університет, який може виставити не одну команду. Таким чином модна проводити довгостроковий турнір, він буде корисним не лише для пропаганди волейболу, а й для самих жінок. Ну скільки дівчат може собі дозволити сходити на заняття у тренажерний зал? А волейбол – це така гра, яка розвиває реакцію, спритність, силу, гнучкість. Водночас це не бігові види, такі як баскетбол чи футбол, де, звісно, молодші зазвичай перевершують ветеранів. Ці змагання можна проводити у різновікових групах.
Іще один плюс, що жінки на тренування часто приходять із своїми дітками. Вони з дитинства привчають їх до спорту, і я впевнений, що в школі вони ходитимуть до спортивних секцій, а це чудова запорука здорової нації.
Настанова тренера перед грою
Своїми думками про волейбол поділились і інші гравчині команди:
Марина Бойко, мама в декреті, займається волейболом третій рік:
– У волейбол я іноді грала іще тоді, коли навчалась в університеті. До цієї ж команди мене привела знайома, і я почала регулярно тренуватися, мені це дуже подобається. А особливо он та група підтримки, – жінка показала на діток, які прийшли на тренування разом із мамами та сиділи в очікуванні кінця занять. – Я зараз у декретній відпустці, і моя дитина ще дуже маленька, то з нею вдома лишається чоловік, поки я тут потренуюся. Він розуміє, що мені потрібно якось розслабитись, «випустити пар», і ліпше я зроблю це тут, на майданчику, а не на нього вдома!
Неля Дерев’янко, директорка Виповзької гімназії:
– Волейболом я почала займатись уже в доволі дорослому віці. На тренування та ігри ходжу задля здоров’я, для того, щоб рухатися й жити активно. Це мій своєрідний відпочинок, який став незмінним хобі.
Сніжана Шуткевич (ліворуч) та Марина Бойко
Сніжана Шуткевич, 29 років:
– Активно волейболом почала займатись три роки тому. Раніше я вміла грати у волейбол, пасувати м’ячем через сітку. А ходити постійно, двічі на тиждень, на тренування, стала завдяки подругам. Мені це подобається, адже певні фізичні навантаження дуже добре допомагають підтримувати здоров’я, також приємно грати на змаганнях, коли за тебе вболівають рідні та друзі. Чоловік мене підтримує і сам теж грає у волейбол.
Катя Степаненко:
– Я навчалася у цій школі й грати у волейбол почала із 9-го класу. А в цій команді скільки граю? Не пригадаю, виходить, що завжди! Склад команди неодноразово змінювався, але постійно в ній грали наші ветерани Маша Слюсар та Неля Дерев’янко. Мені дуже приємно грати разом із ними на майданчику.
Світлана Гегедош, 34 роки, займається волейболом три роки:
– В родині ставляться позитивно до мого захоплення, бо спорт – це здоров’я. З грою у волейбол я познайомилася, коли ще навчалась у школі. Основне завдання тоді було для нас – перебити м’яча через сітку на сторону суперника. Ніякого розіграшу чи гри в пас не було.
Одного разу, коли я вже була заміжня, ми поїхали відпочивати на море. Там я побачила, як звичайні відпочивальники грали у волейбол, і мені так захотілось бути серед них! Тож коли ми повернулися додому з відпочинку, я пішла шукати, де б та з ким можна пограти у справжній волейбол. Але мені сказали, що жіночого волейболу в Переяславі немає. І лише через пів року одна жінка дала мені телефон Маші Слюсар. Я зателефонувала й відразу отримала запрошення приходити на тренування. Отак я тут уже майже три роки.
В атаці Марія Слюсар
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
