Затамувавши подих, розглядаю численні газетні вирізки про змагання з легкої атлетики за багато років. Заслужений працівник фізичної культури і спорту України (з 1997 р.) Микола Петрович ШУЛЬГА дуже дорожить цими матеріалами, зберігає їх акуратно посортованими в кількох папках у своєму переяславському будинку. Показує і розповідає, згадуючи до дрібниць, рік змагань, хто брав участь, які нагороди здобули. У цих архівах, немов кадри фотохроніки, сторінки його життя, в якому спорт – не просто професія, а власне суть. 1 травня Миколі Петровичу виповниться 75 років.
– Народився я в селі Положаї, там навчався в школі до 7 класу, а десятирічку закінчував у Ташані. У теплу пору на уроки їздив велосипедом, взимку добирався пішака. Це ж і загартування й тренування водночас! Я ще з молодших класів грав у футбол, займався легкою атлетикою. Після школи батько сказав: «Їдь вступати до сільськогосподарської академії». Поїхав, але не вступив і від того радів – відчував, що не моє. Тоді директор Положаївської школи запропонував рік попрацювати вчителем фізичної культури. На все життя запам’ятав, як вперше повіз своїх учнів на районні змагання із легкої атлетики. Ми тоді не виграли, але й не плелися у хвості. Отоді відчув, що це моя справа, що можу навчати!
У Ялті на змаганнях, середина 80-х рр. (другий праворуч, верхній ряд)
Наступного року Микола Шульга вступив до Кіровоградського педагогічного інституту за спеціальністю «вчитель фізичного виховання». В ті часи, щоб отримати диплом, потрібно було мати другий дорослий розряд зі своєї спеціалізації та три треті розряди з інших видів спорту, побути суддею десяти спортивних змагань.
– О, це ось на фото Сашко Тонконог! Наш, переяславський, зараз працює в університеті викладачем. Він навчався у другій школі, був невисоким, але дуже рухливим. Я тренував його з 10-річного віку, він був переможцем і призером багатьох змагань з легкої атлетики.
Перший зліва О. Тонконог, призер та переможець багатьох змагань з легкої атлетики 1977 р. (біг з перешкодами)
А це стаття про В’ячеслава Лисенка, він навчався у 4-й школі. Прийшов до мене сам. Якось я займався із хлопчаками на стадіоні, а він на лавці чекав моменту, щоб підійти. Пояснив: «Минулого року в піонерському таборі я був першим у забігу, а нині не зміг перемогти. Візьміть до себе, хочу бути завжди першим!». Славко зараз живе у Києві, має невеличкий бізнес, але зв’язку зі мною не втрачає…
Так ось, після інституту в 1971 році я отримав направлення на роботу в переяславську спортивну школу. Тоді вона розміщувалася у приміщенні навпроти кінотеатру. Я з вересня до жовтня приходив на уроки фізичної культури у школах – набирав охочих відвідувати наші секції. Зазвичай дітвора спочатку йшла охоче, але потім залишалися лише ті, кого не лякали фізичні навантаження і щоденні заняття. Бувало, бачив, що дитина має всі задатки для спорту, але лінується. Ішов до батьків, бесідував, намагалися разом делікатно заохотити дитину до занять, щоб не втратити потенційного чемпіона. У 1970-ті хороших бігових доріжок на міському стадіоні не було. Тільки у 1987-му. його реконструювали й діти там займалися із задоволенням. Упродовж цих років результати моїх вихованців були значущими. У 1989-му мене запросили на роботу до обласної школи вищої спортивної майстерності. Я погодився, адже там була краща матеріальна база, більше можливостей і перспектив реалізувати свої плани. Пропрацював там 6 років.
А цього худорлявого юнака впізнаєш? Навчався у 2-й школі, показував посередні результати, але ходив без пропусків. Отак п’ять років. А в 10-му класі значно підріс, результати покращилися, почав перемагати на обласних і навіть всеукраїнських змаганнях. Валєра Мільгевський! Так, зараз завідує спортом у міськраді.
В. Мільгевський, Чемпіон України серед дорослих і призер бігу з перешкодами , 1991 р.
Коли у 1986 р.у Переяславі відкривали філіал Київського державного педагогічного інституту ім. О. М. Горького, Миколу Шульгу одразу запросили на роботу. Та він не хотів залишати своїх вихованців, до яких прикипів душею. Згодом вони з різних причин завершували спортивну кар’єру, а їхній тренер, зрештою, перейшов працювати до педінституту.
– Це замітка про Анатолія Різника. Він навчався у 3-й школі, був переможцем обласних, всеукраїнських і навіть всесоюзних змагань! Живе у Переяславі, має власний магазин, часто бачимося із ним.
А ось цього хлопця впізнаєш? Викладає в університеті туризм... Так-так, Ігор Палатний! Навчався у 2-й школі, займався велосипедним спортом, а потім прийшов у легку атлетику. Призер всесоюзних змагань серед юніорів!
Зліва направо: І. Палатний, О. Шульга, В. Коноваленко, В. Мільгевський, А. Різник
Минуло багато років… Мої хлопці стали дорослими чоловіками, мають сім’ї, але ми досі – команда. Задоволений, що усі мої дітки (я досі їх так називаю) при ділі, кожен обрав заняття до душі, ніхто не спився, не став на хибний шлях. Щороку ми зустрічаємося 2 травня біля озера в Борисівці. Ловимо рибу, розповідаємо, як у кого минув рік, щось плануємо. Звісно, згадуємо, як їздили на змагання. Передивляємося альбоми: їх у мене так багато, що можна виставку влаштувати!
Половина моїх професійних перемог – заслуга дружини Алли Василівни! Ми із нею разом понад 50 років. Познайомилися студентами, навчалися водночас у Кіровоградському педінституті. Вона – учитель початкових класів, працювала у школі №2, першою у місті отримала звання вчителя-методиста (1976 р.). Саме вона, кваліфікований педагог, надихала й підтримувала, коли потрібні були поради, особливо у критичні життєві періоди.
Під час роботи у спортивній школі я з вихованцями у нас вдома проводив щорічні зустрічі. Обговорювали завдання кожного на наступний рік, майбутні змагання, слабші та сильніші сторони свої і супротивників, радилися, як краще організувати тренувальний день. Та багато про що говорили! Я знав сімейні ситуації кожного зі своїх вихованців, був для них і тренером, і наставником, і старшим другом. З їхніми батьками часто розмовляв на теми спортивного виховання. А моя Аллочка нас пригощала чаєм із коржиками або пирогом. Алло Василівно, я правду кажу?
Зліва на право: третій у верхньому ряду М. Шульга. м.Київ, Всесоюзні змагання серед спортивних інтернатів та шкіл ДЮСШ
– Так, ось за цим столом у залі і чаювали, й радилися, – киває головою дружина. – Нашу донечку Наталочку часто брав на змагання в інші міста. І хоча вона спортсменкою не стала, але професія її пов’язана зі спортом: нині у Міністерстві молоді та спорту України очолює Управління міжнародного співробітництва та європейської інтеграції.
Завершувався час гостини в домі Миколи Петровича. Не про все устигли поговорити, не весь його архів переглянули. А він унікальний, міг би поповнити експозицію місцевого музею. Господарю час від часу хтось телефонував, нагадуючи про черговий турнір, він потім передзвонював іще комусь. Для таких людей не існує вікових обмежень. Микола Шульга постійно співпрацює з колегами, занурений в улюблену роботу, підтримує свою фізичну активність – у цьому і є рецепт його прекрасного довголіття.
Навачально-методичні посібники Миколи Петровича Шульги
Спогади вихованців
Анатолій Різник, приватний підприємець:
– Ця людина завжди була для мене рангом вище навіть за батька, якому не завжди ж можна все розповісти, особливо у підлітковому віці. А із Миколою Петровичем ми спілкувалися на всі теми, навіть досить делікатні. Його життєвий досвід був настільки великим, що він міг і вирішити проблему, і потім пояснити, чому вона виникла саме у мене.
Після кожного змагання телефонував учителю й повідомляв із радістю: «У нас чергова перемога, вітаю Вас!». Одного разу ми разом із ним летіли кудись на змагання, а в аеропорту з’ясувалося, маємо квитки на рейс, якого взагалі не було! Не знаю, як таке могло статися, але тренер підняв усіх на ноги й нам знайшли білети на інший літак, а ми виступили дуже вдало. Він навчив мене, як потрібно правильно жити, дуже вдячний за цю його науку!
Валерій Мільгевський, начальник відділу з питань фізичної культури, молоді, спорту та охорони здоров’я виконкому міськради:
– Я прийшов на секцію з легкої атлетики у 13 років. Микола Петрович поставив мене бігти 60 метрів разом із дівчатами – і я їм програв! Тоді ми вирішили, що буду тренуватись на середній дистанції. А на перші навчально-тренувальні збори мене взяв Микола Петрович у Ялту. Коли вже там грали у футбол, я сильно забив коліно, лікар призначив тривале лікування. Було дуже прикро, що підвів тренера, тому після відновлення тренувався ще краще, розуміючи, що поїздка на збори була авансом.
Усі мої спортивні здобутки – це заслуга і Миколи Петровича, завдяки якому я полюбив легку атлетику, подальше життя та роботу пов’язав із спортом. Він для мене був і наставник, і тренер, а в першу чергу – хороша людина, якій я довіряв на всі 100 відсотків. Знав, що б не трапилося, він завжди підтримає, допоможе. Можна сказати, що Микола Петрович для мене як другий батько.
Ігор Палатний, кандидат наук з фізичного виховання та спорту, доцент кафедри спортивних дисциплін і туризму Університету Григорія Сковороди в Переяславі:
– Ми свого тренера називаємо «наш Петрович». Бо він для нас, його вихованців, став справжнім батьком, наставником і порадником. Микола Петрович помітив мій легкоатлетичний «талант», коли я був у дитячому спортивному таборі й активно займався велоспортом. Він умовив спробувати себе у бігу – повірив у мене! З часом під його керівництвом я здобув звання кандидата у майстри спорту.
Микола Петрович кожному з нас віддав частинку себе, зумів згуртувати нашу спортивну родину, зробити її дуже дружною! За часів спорту ми часто зустрічалися усі разом у тренера вдома. Ця традиція збереглася донині: де б хто не був, якими б справами не займався, всі обов’язково зустрічаються на день народження у Петровича! І я щиро бажаю нашому ювіляру міцного здоров’я та довгих літ!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
