У Центрі соціального обслуговування пенсіонерів та інвалідів Ташанської громади мешкають шестеро переселенців із «гарячих» точок. Тут їм надали необхідні умови для життя: спальні кімнати, регулярне харчування, речі, догляд. Цим людям більше нікуди повертатися – ворожі снаряди зруйнували їхні житла.
«Ми поїхали, а моя козочка осталась прив'язана»
58-річний Олександр Ковальов з 83-річною мамою Клавдією Іванівною потихеньку прогулюються подвір’ям.
– Їх евакуювали із села Макіївка Сватівського району Луганської області спочатку до Білоцерківської лікарні, а після розподілу вони оселилися у нашому центрі, – розповідає керівник закладу Олександр Дудко. – Ця родина приїхала близько трьох місяців тому. Ми допомогли їм відновити втрачені документи: паспорти, ідентифікаційні коди, банківські картки для пенсії. Майже всіх мешканців Макіївки евакуювали, але їхній староста підтримує з людьми зв’язок, сподівається, що всі вони колись повернуться до рідного села.
Клавдія Іванівна з сином Олександром виїхали з села Макіївка на Луганщині
Після цих слів у Клавдії Іванівни покотилися сльози, голос затремтів:
– Ми не знаємо, що там зараз. Кажуть, усе розбите. Мої козенята, курочки… Ми ж усе покинули і поїхали. Кізочка так і осталась прив’язана… – плаче літня жінка.
О пів на першу в центрі за розкладом – обід. Підопічні центру сходяться до їдальні. Серед них – 74-річна Раїса Олексіївна Чернявська з братом Анатолієм. У нього синдром Дауна. Понад 20 років ним опікується сестра. Із розбитого, спаленого Бахмута, під безперервним вогнем вони вирвалися 17 листопада.
– Наш будинок зруйнований. Я тут три дні ридала, а тоді вирішила: а що уже зробиш? Нічого… – зітхає Раїса Олексіївна. – В Бахмуті у нас нікого немає. Рідна сестра і внук лишилися на «тій стороні». Вони живуть у Макіївці (Донецька область, територія самопроголошеної так званої ДНР – ред.). Іноді трохи поговоримо по скайпу. Кажуть: «У нас все добре». Вони все розуміють. Але нічого не можуть сказати, бо їм за це буде… Онук цього року закінчує університет. Мала дуже велику надію на племінника, але у 2014 році він загинув під час боїв за Донецький аеропорт.
Людям, які залишили все своє життя в розбитому будинку за сотні кілометрів звідси, складно будувати будь-які плани. Про це каже і Раїса Олексіївна: – Зараз я ні в чому не впевнена, нічого не планую. Тут нам добре, бо хороший керівник. Є необхідні речі, вода, світло, тепло, смачно годують. За необхідності можна поїхати і щось купити. Зараз це все, що нам потрібно…
Раїса Олексіївна з братом вибралися з Бахмута в листопаді 2022 року
Куховарка Вікторія Моїсеєнко зазначає, що всі підопічні центру – хороші й спокійні люди, які, немов діти, потребують піклування і люблять смачненьке. Щоденне меню з дієтичного харчування для них складає медична сестра. Намагається враховувати і побажання мешканців.
Олександр Дудко зауважує, що спочатку вимушених переселенців, яким вони надали тимчасовий прихисток, було восьмеро. Нещодавно 40-річний чоловік з інвалідністю та його мати поїхали до Вінницького реабілітаційного центру.
Вікторія Моїсеєнко працює на кухні центру соцобслуговування
Долю Центру вирішила війна
Окрім переселенців, яких зустріли й прийняли в центрі під час війни, основне призначення закладу – опікуватися пенсіонерами й людьми з інвалідністю, надавати їм усі можливі соціальні послуги. У закладі доживають віку ті, хто, не має дітей або родичів, які б могли їх доглянути.
Ташанський центр розрахований на 30 осіб, зараз там проживає 16. Фінансова потреба в місяць на одного мешканця – 22 тис. грн. Із пенсії стареньких, розмір якої становить близько 3 тис. грн, на утримання відраховують 75%, це приблизно 2250 гривень. Решта дофінансовується за кошти бюджету громади.
– До кошторису витрат на утримання одного мешканця входять і харчування, і комунальні послуги, і зарплати працівникам. Якби мешканців було більше, з кожного відраховувалася б менша сума, – пояснює директор. – До початку повномасштабної війни взагалі стояло питання закриття Центру, бо фінансування обходилося в три мільйони гривень на рік, а жили в ньому всього семеро осіб. Можна сказати, що війна вирішила його долю, бо люди, які евакуювалися з небезпечних територій, прибували до нас навіть серед ночі. Приїздили великими автобусами по 25 осіб, ми всім надавали тимчасовий прихисток.
Спочатку до засновників Центру входили ще дві громади. Згодом Дівичківська перевела двох своїх мешканців до переяславського центру і вийшла з засновників. Наразі заклад порівну фінансують Ташанська та Студениківська громади.
Директор Ташанського центру соцобслуговування пенсіонерів та інвалідів Олександр Дудко
«Ми тут як удома!»
В одній з кімнат центру мешкають два тезки. Миколі Тоцькому 67 років, потрапив сюди з півроку тому. З рідні є лише брат.
– Микола Миколайович був у тяжкому стані, а тепер почувається добре, тут називають його «наш весельчак», – каже директор закладу. Миколі Пономаренку з села Вінинці 80 років, хоча на вигляд молодший, бадьорий. Рідних у нього немає.
– Сто год я вже тут! – сміється Микола Кузьмович.
Запитую, як ці життєрадісні чоловіки з почуттям гумору проводять дозвілля. Невже перед телевізором?
– Е, ні, це в нас не «телевізорщики», ці хлопці трудоголіки – постійно рухаються, у побуті допомагають, люблять гуляти надворі, що, буває, звідти і не заженеш. Микола Кузьмович ще не проти й наречену знайти, – усміхається директор.
В товариській компанії двох Микол пан Сергій з Бахмута (ліворуч) відновлюється швидше і легше
Два місяці тому в «палаті двох Микол» оселився Сергій із Бахмута. Чоловік пережив інсульт, пересувається на милицях, але у такій хорошій чоловічій компаній швидко реабілітується.
Олександр Миколайович попереджає: наступна кімната – тяжка, там мешкають двоє лежачих чоловіків, у них ампутовані ноги. Пана Миколу знайшли у тяжкому стані, без документів, на околиці лісу біля Помоклів 14 років тому.
– Завдяки догляду і турботі чоловік із часом відновив сили, але за останні кілька років «подався», – каже санітарка Анна Гриценко, а тим часом годує з ложки його сусіда – теж у дуже тяжкому стані.
З ними в палаті живе 65-річний Віталій Мусієнко. Чоловік з дитинства має інвалідність, однак Бог нагородив його феноменальною пам’яттю і розумом.
– Віталій Артемович – дуже грамотна людина, обізнана в юриспруденції, – розповідає очільник закладу. – Свого часу він допомагав людям оформити субсидії, працював у будинку культури. У нас живе 9 років. Він погано чує і не встає з ліжка, може лише сидіти. Книжки для нього – все. Товсту книгу читає за три дні. Перечитав усе, що було в Центрі, то люди приносять йому літературу.
– Це моє життя, моє спасіння, – вдумливо каже пан Віталій. – А що ще робити? Може, тільки книжки мене і рятують.
Читання книг для Віталія Артемовича – єдина віддушина
В окремій палаті лежить 63-річний Віталій Коваленко з села Соснова. Чоловік пережив три інсульти. Розважається тим, що слухає радіоприймач. Родичі його не забувають, щотижня передають посилки.
В одній кімнаті мешкають Микола Петрович Юзєв та Володимир Григорович Підгурський. Чоловіки добре почуваються, навіть їздять до Переяслава на закупи до магазину чи на недільний базар.
– Я тут живу чотири роки, вже як удома, – каже 74-річний Микола Петрович, родом із села Пристроми. – Колектив і директор хороші, їсти дають, чисто, регулярно прибирають. З рідні у мене тільки сестра, вона жила в Новій Каховці, а тепер перебралася на Хмельниччину. Щодня зідзвонюємося. Добре, що є такий заклад, бо що робити старій людині, якщо нема ні рідних, ні здоров’я?
Микола Петрович та Володимир Григорович за потреби навіть їздять до міста
Півроку живе в центрі 94-річна Ганна Терентіївна. Кілька місяців тому до неї підселили жінку з Харкова. Побачивши нас, Ганна Терентіївна вирішила, що ми – родичі, які нарешті приїхали її провідати. Цей щемкий момент нагадав, що старість потребує опіки і уваги. Бо ж ніхто не знає, як складеться наше життя на схилі літ. Добре, якщо Бог дасть можливість прихилитися біля дітей, а якщо ні, то на такі заклади і добрих людей – уся надія.
Директор центру «підробляє» ще й будівельником
У ташанському центрі 14 працівників, з них двоє опікуються самотніми пенсіонерами на дому.
– Моя дружина Валентина працює у Центрі санітаркою, – каже Олександр Дудко. – Робота важка, але її теж треба комусь виконувати. Зараз у штаті чотири санітарки, шукаємо ще когось на підміну, але на таку роботу не дуже хочуть іти – зарплата мінімальна. Але цього року з очільниками громад постараємося її підвищити.
Директор Олександр Дудко розпочав ремонт у палатах центру своїми силами
Олександр Миколайович став керівником Центру півтора роки тому, після його реорганізації. Восени власними силами розпочав у закладі ремонт, фінанси на це виділили Ташанська та Студениківська громади.
– Колеги знають, що вранці я приходжу на роботу, переодягаюсь – і я вже не директор, а будівельник, – усміхається Олександр Миколайович. – Коли приймав цей заклад, скажу чесно, він був у жахливому стані. Ми вже дещо оновили: залили підлогу, вивели грибок і пошпаклювали стіни. Провели воду, каналізацію й вентиляцію. Облаштували спеціальні ванні кімнати для людей на візках. Також закупили нові вікна, двері, шпалери, лінолеум, меблі, сантехніку. Оголосимо тендер і шукатимемо підрядника, до осені сподіваємося завершити будівельні роботи.Планую облаштувати у Центрі ще три «люксові» кімнати для мешканців, які можуть обслуговувати себе самостійно, в них там будуть свої душові кабіни й туалети.
Минулого року утримання закладу громадам обійшлося у 3,2 мільйони гривень. Додатково виділили 1,5 мільйона на косметичний ремонт палат та понад 200 тисяч на огорожу. Директор уклав договори з місцевими підприємствами, які щодня постачають свіжий хліб, молочні та м’ясні продукти. Нерідко допомагають фермери. А ще підопічні центру завжди чекають на гостей. Навіть найменша увага для них – велика радість.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
