Цього чоловіка, по-юнацьки стрункого й рухливого, у Переяславі знають усі... або майже всі. Кожен другий перехожий із ним вітається, щось запитує, про щось розповідає. Він – принциповий, відповідальний, має загострене почуття справедливості, любить свою роботу та віддає їй майже весь час, завжди на зв’язку і готовий зірватися з місця, якщо люди потребують його допомоги.
У 90-ті для переяславців він був «грозою» і водночас «народним» дільничним інспектором міліції. Та в цій роботі не буває колишніх – Михайло Галаган навіть у свої 73 роки досі на посту! Працює інспектором із благоустрою у відділі капітального будівництва та житлово-комунального господарства Переяславської міської ради.
На машинно-рахувальній станції. 1990-ті роки
За кандидатів на роботу в міліцію голосували трудові колективи
Ледве встигаю за Михайлом Івановичем, який прямує у службових справах й одночасно спілкується зі мною:
– Тоді і гадки не мав, що буду працювати у міліції, бо цікавився електротехнікою й мріяв продовжити свою роботу у цій галузі. Після закінчення середньої школи, до речі (усміхається значуще), зі срібною медаллю, села Погреби Драбівського району Черкаської області вступив до Київського технікуму зв’язку, де навчався до 1969 року. Далі – служба в армії, направлення на роботу до Полтавського технічного вузла зв’язку і телебачення. Але не довелося там попрацювати, бо чекало інше призначення – до Переяслава-Хмельницького, старшим електромеханіком зв’язку. Працював і водночас заочно вступив до Одеського інституту електротехніки та зв’язку на заочне відділення, й усе мене влаштовувало, а тут такий раптовий поворот долі...
Міліцейський хор. Михайло Галаган у верхньому ряду третій праворуч. 1980-ті роки
У ті часи юнаки неохоче йшли працювати до міліції. Тому на зборах трудового колективу підприємств обирали «щасливчиків» шляхом голосування, і вони добровільно-примусово поповнювали ряди міліціонерів. Одним із таких став і я, ще коли працював у Полтаві. Та начальник вузла зв’язку відпустив мене з роботи лише тоді, коли із обласного управління внутрішніх справ прийшов відповідний лист.
Я не дуже уявляв себе у ролі дільничного, але знайомі мене підбадьорювали: «Йди, впораєшся!». Відучився шість місяців у школі міліції в Запоріжжі і в 1983 році повернувся до тоді ще Переяслава-Хмельницького вже дільничним. Так і почалася моя міліцейська кар’єра.
«Ми циганів на роботу не приймаємо!»
– Начальником міліції у 1980-х був Вітольд Владиславович Снопкевич, нині покійний. Прийшов я до нього оформлятися на роботу. Він подивився уважно на мене, підняв окуляри: «Ми на роботу циганів не приймаємо!» – «Та я ж не циган!» – кажу йому впевнено. Моя чорнява зовнішність його збила з пантелику, очевидно.
А в колектив я влився швидко. Крім виконання прямих службових обов’язків, встигав виступати у міліцейському хорі, активно займався спортом. Якось аж до Білгорода-Дністровського на Одещині їздив шукати злодія!
Ось таким Михайло Галаган прийшов оформлятися на роботу у міліцію
Бути дільничним – це десятки кілометрів на ногах
– Нас, дільничних, у 1980-х було шість чоловік на місто та вісім на район. Інколи нам змінювали дільниці, а під час відпусток когось із колег потрібно було працювати і замість нього, тобто водночас на двох дільницях – це до десяти тисяч громадян! У 1990-х кількість жителів міста значно зросла: відкрили педагогічний інститут, заводи «Точмаш», «Київприлад», підприємство «СМУ-7» та ін.
І я отакий весь красивий: із посвідченням, у налакованому взутті, з папкою під рукою і білою носовою хустинкою у кишені – відходжував містом сотні кілометрів із ранку й до вечора! Знайомився із жителями своєї дільниці і з керівниками організацій, оформляв протоколи, проводив профілактичні бесіди, займався вирішенням побутових сварок, випадками порушень громадського порядку, крадіжками, благоустроєм, ще й організовував чергування народних дружин – усього й не перелічити. За уставом мав 267 обов’язків! Як думаєте, я встигав усе виконати? Встигав.
Уже дільничний, уже капітан
Під час «сухого» закону обов’язків додалося: дізнавалися, де проводять весілля, й ходили попереджати організаторів, що не можна розпивати спиртні напої. Вони все обіцяли, але тоді на столах з’являлися чайники, в які для «чаювання» наливали алкоголь. Якось надійшов сигнал про самогоноваріння, ми поїхали за вказаною адресою, і там виявили аж 12 бочок закваски! Їздили у пошуках самогонщиків не лише містом, а й районом – виявляли самогонні апарати й розбивали їх сокирою… «Цікаві» були часи!
«Забирали посвідчення привселюдно, то й віддайте при всіх!»
– Якось у 1990-х я був забрав водійські права у громадянина, який порушував правила. А він потім збрехав, що я у нього взяв сто доларів і не віддав. Отаким чином мені помстився. Про цей випадок ще й у газеті тоді написали. Зібрали збори міліції і в мене привселюдно генерал міліції забрав службове посвідчення. Але вже потім на суді з’ясувалося, що я діяв правильно. Заступник начальника райвідділу міліції Григорій Сокур сказав мені: «Іди, працюй!» – «Не буду, посвідчення забирали привселюдно, то й поверніть при людях!» – наполіг я. Зібрали терміново збори колективу й мені офіційно, так би мовити, повернули посвідчення.
У 1998 році я вийшов на заслужений відпочинок, але зрозумів, що сидіти вдома – то не моє! Я ж був депутатом двох скликань, головою фонду «Турбота» (2000-2005 рр.), учасником хору «Червона калина», членом ради ветеранів міста.
Переяслав, 2020-ий. Для колишнього дільничного поліція – це абсолютно нове явище
Тож у 2019 році влаштувався на роботу інспектором із благоустрою спочатку при ВУКГ, а після реформування – у відділі капітального будівництва міськради. Чотири роки несу свою службу, особливо борюся із паліями.
Був такий випадок у 2021 році, який пам’ятаю найкраще: якась бабуся запалила бур’янець, а вітер дмухнув і увесь берег річки Альта загорівся. Бабуся так перелякалася, що втратила свідомість. То її сусіди викликали водночас і карету «швидкої», і пожежників. Нехай цей випадок буде усім наукою, які серйозні наслідки може мати безневинне, на перший погляд, спалювання купки сміття.
Подяки за роботу
Одружився вдруге майже у сімдесят
– Так, зізнаюся, щиро кохаю свою дружину Лідію Петрівну. Після смерті першої дружини Рити деякий час приглядався до Лідочки. Вона тоді працювала головним бухгалтером в управлінні праці і соціального захисту населення, а я – у фонді «Турбота». Ці служби діяли у одному приміщенні, і ми часто бачилися. Невдовзі симпатія переросла у глибоке почуття. На день народження Ліди, 26 травня, я вивісив привітання із великих літер на її паркані, чим немало подивував її дітей та сусідів.
Через деякий час купив букет квітів, шампанське та шоколадку й пішов до Лідочки свататися.
– Давно кохаю вашу матір, прошу її руки! – звернувся до дітей.
– Добре, але не ображайте Лідію Петрівну! – сказав її зять.
Я ж тоді категорично наполіг, щоб ми не просто ходили один до одного чи разом жили, а офіційно узаконили стосунки. У 2019 році 14 лютого, якраз на День закоханих, відбулася реєстрація нашого шлюбу.
У РАГСІ запитують: яке прізвище берете? Ліда роздумувала:
– Галаган-Кравченко...
– Без ніяких рисочок, будеш Галаган перед Богом та людьми! – сказав я.
Удома маю куточок, де вивішені усі мої грамоти, подяки, вітання. Це пам’ятні моменти, з яких і складається моє життя. Кожен мер свого часу відзначав мою працю, цього року я отримав чергову подяку від міського голови В’ячеслава Саулка.
Оце ж розговорився із вами, а скільки ще заплановано справ! Та дякую, що розворушили у мені хвилюючі спогади. Отак міряю місто кроками, така робота, а жителі запитують: «Ви й досі працюєте?» – «Поки Бог дає сили й здоров’я, ще попрацюю на благо громади!» – чесно їм відповідаю.
Лідія – друга кохана жінка Михайла Галагана
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
