За день до Нового року мама повідомила семирічному Андрійку страшну новину – захищаючи Батьківщину, його тато загинув на фронті. Життя уродженця села Чопилки Ташанської громади Віталія Терещенка обірвалося 26 грудня на Луганщині. Марина Терещенко (35 років) розповіла Переяслав.City про чоловіка-Героя.
З майбутньою дружиною познайомився у школі
Віталій Терещенко народився 7 квітня 1991 року. Коли хлопчику було п’ять, батьки розлучилися. Тато залишився на Переяславщині, а Віталій з мамою переїхали в Запорізьку область. Там, у селі Балки, він пішов до місцевої школи, де познайомився з майбутньою дружиною.
– Ми жили в одному селі, зналися з дитинства: Віталік молодший, він навчався в одному класі з моєю сестрою, а ми були однокласниками з його двоюрідним братом, – згадує Марина. – Вже після школи, у 2009 році, почали зустрічатися. Мені завжди подобалось, що він спокійний, врівноважений, дуже наполегливий. Він добивався усього, що вважав за потрібне. Ця впертість допомагала йому, але через неї він і заплатив життям, бо ми не змогли вмовити його не йти на фронт…
Професію Віталій здобув у індустріальному технікумі в місті Дніпрорудне. Там вони з Мариною почали жити разом, а в 2014 році побралися. Віталій влаштувався електромонтером на Запорізькому залізорудному комбінаті. Це головне підприємство для шахтарського містечка, населення якого до війни складало 18 тисяч осіб. До повномасштабного вторгнення там працювало майже 5 тисяч людей. Нині комбінат у руках російських загарбників.
– Віталій працював на підземній ділянці: спускався на кілометрову глибину, ремонтував електрику. Робота складна. Але навіть повертаючись зі зміни дуже втомленим, він займався господарством: щось лагодив у квартирі, доглядав у селі земельну ділянку. Заради сім'ї не шкодував себе, міг спати по чотири години на добу. На роботі його поважали за відповідальність, надійність та працьовитість. А вдома він був дуже люблячим, чуйним, відданим. У 2015 році народився наш синочок Андрій, і чоловік став добрим, турботливим, в міру суворим та справедливим татом.
Віталій Терещенко працював на Запорізькому залізорудному комбінаті
«Першого вересня чоловік сказав, що почав проходити медкомісію»
За мирних часів родина не приїздила на батьківщину Віталія, але з татом він підтримував зв'язок телефоном. На початку березня 2022 року, в перші дні великої війни, росіяни захопили Дніпрорудне та викрали міського голову. В місті не було запеклих боїв, воно не зазнало руйнувань: через Каховське водосховище було лиш чутно, як обстрілюють Запоріжжя та Василівку. Але жити в окупації стало нестерпно.
– Спочатку чоловік не хотів виїжджати, кидати квартиру і все те, що ми наживали тяжкою працею. Перший місяць жевріла надія, що невдовзі місто звільнять, але у квітні ми вирішили виїжджати на Переяславщину. Ми проїхали більше двадцяти російських блокпостів, і Віталій виявив неабияку витримку та толерантність, бо треба було спокійно показувати документи, гаджети, автомобіль, речі – він розумів відповідальність за безпеку сім'ї. З нами були мої батьки та брат. Мама Віталія померла два роки тому.
Перший дзвоник у місті Дніпрорудне
Спочатку Віталій з родиною оселилися у будинку бабусі в Чопилках, а влітку вони з дружиною та сином орендували квартиру в Переяславі. Записали Андрійка до міської гімназії №2 і першого вересня відвели сина до другого класу. А ввечері того ж дня Віталій повідомив: він був у військкоматі і вже почав проходити медкомісію.
– Коли оселилися у Переяславі, він заводив розмову про те, що хоче піти служити добровольцем. Звісно, я намагалася переконати його лишитися. Але, влаштувавши нас і забезпечивши необхідним, він хотів виконати свій обов'язок. Двічі йому відмовляли, він наполегливо ходив до військкомату весь вересень і його таки мобілізували. Спершу направили на навчання у Житомирську область, потім – на п'ять тижнів у Великобританію. Військова справа дуже захопила його, він був у захваті, коли телефонував звідти.
Під час навчання у Великій Британії
«Я розуміла: треба казати правду, бо син чекає повідомлення від тата»
Наприкінці листопада 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду, де солдат Віталій Терещенко служив стрільцем-помічником гранатометника десантно-штурмового відділення, направили «на нуль». У розмовах з коханою він зізнавався, що найважче для нього – не складні умови, в які вони потрапили, бо він звик до них на роботі. А бачити, як гинуть його товариші.
На передовій захисник тримав оборону близько місяця. 28 грудня Марині повідомили: відданий військовій присязі, вірний українському народу, її чоловік загинув під час ворожого танкового обстрілу поблизу Червонопопівки Кремінського району Луганської області. Осколок поранив його в голову та шию, смерть настала миттєво. Доля відвела йому всього 31 рік. 2 січня героя з почестями поховали в рідних Чопилках.
– Дуже боляче було повідомити сину про смерть найріднішої людини. Я два дні готувалася до розмови із сином. Плакала, а на його запитання відповідала, що в мене щось болить. Але розуміла: треба сказати правду, бо він дуже чекав повідомлення від тата, що він от-от повернеться з завдання і напише йому.
Останній сімейний відпочинок на Чорному морі
Після похорону Марина з сином взяли участь у програмі відновлення під час війни на Прикарпатті. Інформацію про неї дізналася у закритій спільноті «Ми разом», у якій спілкуються жінки загиблих на війні чоловіків. У групу додають лише дружин полеглих героїв – наразі їх більше тисячі з усієї країни. Особисте горе зробило їх близькими подругами: вони діляться історіями, підтримують одна одну, допомагають подарунками дітям.
– В цю групу мене запросила жінка з Малої Каратулі, вона теж втратила чоловіка на війні. Там можна отримати психологічну та юридичну підтримку, ми розуміємо одна одну і можемо говорити відверто, – розповідає Марина.
Нині мама з сином живуть у Переяславі. Щовихідних приїздять у Чопилки до родичів, навідуються на кладовище. Андрійко ходить до школи, а Марина, як і до війни, працює у Дніпрорудненській міській раді, але тепер дистанційно. Поки загарбники захопили установу, всі працівники виїхали з окупованого міста і виконують свою роботу онлайн.
– Віталік мріяв звільнити Дніпрорудне і повернутися додому, придбати будинок і завести велику собаку. Тому й пішов захищати. І повторював мені: «Хто, як не ми?».
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
