Публіцист, історик, громадський діяч, голова Українського інституту національної пам’яті (2014–2019) і чинний народний депутат України Володимир В’ятрович 27 квітня читав лекцію в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі. Основні його месиджі переповідає Переяслав. City з місця події.
Ми маємо позбутись маркерів «руського міру»
На зустріч з кандидатом історичних наук, автором восьми книг і співавтором понад десяти прийшли студенти вишу, учні ліцею «Патріот», воїни ЗСУ та пересічні переяславці. Спершу гість розповів про свою діяльність на початку російського вторгнення у лютому 2022 року, виклав власне бачення російсько-української війни.
– Розпочну із найсвіжішої історії, яка твориться зараз просто на наших очах. 27 квітня 2023 року в газеті «Голос України» опубліковано текст закону про деколонізацію. Це означає, що закон набирає чинності. Важливість його полягає в тому, що, позбуваючись «советської» та російської спадщини, ми стаємо ще міцнішими та наближаємо свою перемогу у цій війні. Чому про це актуально говорити саме тут, у Переяславі? Тому, що Переяслав стоїть на передовій процесів деколонізації. Я пригадую, якою активною була ініціатива мешканців щодо повернення історичної назви міста – Переяслав. Дуже добре, що ця ініціатива «проросла знизу». Дуже добре, що політики, мої колеги її підтримали. Я втішений тим, що рік тому місто позбулось пам’ятника так званому об’єднанню росії та України…
Я впевнений, що ми правильно робимо, що позбуваємось цих маркерів «руського міра». Надзвичайно важливо, щоб росіяни не бачили в українських містах ознак росії. Ми маємо зробити Україну саме українською країною.
Для мене війна розпочалась із крилатої ракети, яка пролетіла над моїм будинком
– Я живу неподалік Гостомельського аеропорту, тому прокинувся десь близько 5-ї ранку від вибухів та пострілів. Я також помітив, як над нами пролетіла крилата ракета. Доти я її ніколи не бачив і не знав, що воно таке. Зайшовши в чат до своїх однопартійців, прочитав сповіщення від мого друга, генерала Михайла Забродського, яке складалось лише з одного слова «Почалось».
Відправивши своїх рідних на Західну Україну, я поїхав до парламенту, де ми проголосували за оголошення воєнного стану. За кілька годин потому, отримавши зброю, долучився до 36 батальйону територіальної оборони Києва, де перебував півтора місяці. На жаль, не обійшлося без втрат рідних, знайомих, які загинули в цей час. Тому війна масштабно увірвалася в моє життя якраз цього дня.
З історичної точки зору війна з росією почалась навіть не у 2014 році, а значно раніше
– Проте, якщо говорити на політичному рівні, то в українському законодавстві є інша дата початку цієї війни – 2014 рік, коли, власне, й почалася російська агресія, яка спочатку вилилася в захоплення Криму, а потім – у спробу розгорнути спеціальну операцію під назвою «руська весна», завданням якої була окупація наступних територій України. Якщо ж говорити з точки зору історії, то ця війна почалася навесні 1917 року, коли Україна, скориставшись ситуацією, вирвалась із пазурів російської імперії, тому я і говорю про столітню війну України та росії. А коли до влади восени 1917 року прийшли більшовики, їхньою метою було збереження російської імперії. І вони не бачили імперію без України. Тому, на мою думку, саме ці події можна назвати точкою відліку нашої столітньої війни. Заради справедливості варто зазначити, що й до 1917 року Україна не раз воювала із росіянами: тут можна згадувати і про князя Андрія Боголюбського, який у 1161 році розорив та спалив Київ, і про Івана Мазепу.
Способи ведення війни за сто років аж ніяк не змінилися: те, що робили тодішні російські полководці, роблять і нинішні, виправдовуючи все громадянською війною в Україні. Мовляв, у той час українські робітники піднялися на боротьбу із Центральною радою, а нинішні шахтарі купили в супермаркетах зброю та пішли проти української влади. Московська риторика за сто років теж не змінилася. Наслідком падіння Української держави в 1921 році став геноцид українського народу, низка голодоморів, відправлення на Соловки та численні розстріли.
Але війна тривала. Для боротьби з більшовиками були організовані численні загони, на чолі яких стали різні отамани. Потім була створена Українська повстанська армія. Ця повстанська боротьба була зосереджена саме на заході, бо під час голодоморів в Центральній Україні було знищено цвіт нації, який міг протистояти режимові. А на заході голодоморів не було, там склались усі передумови для боротьби із більшовиками. І ця боротьба тривала до 1960-х років. В архівах КДБ ми виявили, що останні сутички між КДБ і українськими повстанцями датуються 1967 роком. У світі вже були популярні «Бітлз» та «Ролінг Стоунз», а в нас іще йшли бої між українськими повстанцями та більшовиками.
Анекдот від Володимира В’ятровича
– У 2023 році зі схрону вийшов останній воїн УПА, зустрівся з вояками ЗСУ та й питає:
– А що, хлопці, у світі робиться?
Йому відказують:
– Воюємо, батьку.
– З ким воюєте? – запитує старий.
– З москалями воюємо – відказують.
– Знаю, я теж із москалями воював. А де ж зараз лінія фронту?
– Десь на Донбасі.
– Ого! Не зле просунулись, молодці.
З початку 1970-х років українці боролися за незалежність шляхом відродження своєї культури
– Коли КДБ повністю придушили повстанців, розпочався культурний рух за відродження України. Шістдесятники, дисиденти. В кінці 1980-х років повіяв «вітер змін», який охопив усю Європу, й там також почали виникати антикомуністичні рухи. Українці не стояли осторонь – створили організацію «Народний рух України». Щодо питання, хто був першим у розвалі СРСР, можна іще сперечатись, але останній цвях у домовину Радянського союзу вбила Україна.
Росіяни тоді не змогли військовим шляхом повернути Україну до імперії через свою слабкість, бо відбувалася велика суперечка між Єльциним і Горбачовим. І вони спробували мирним шляхом завоювати владу в Україні. У кожному скликанні Верховної ради були фракції відверто проросійських поглядів. Спочатку комуністична партія, потім «Соціал-демократична партія України об’єднана», потім Партія регіонів, далі – «Опозиційна платформа «За життя», до яких входили одні й ті ж самі люди. Бренди змінювались, а політики залишалися в парламенті. Вони відкрито захищали російську мову, російську культуру, втілювали в життя російські погляди. Тобто росія мала дуже потужні політичні сили в Україні. І перші паростки українства, які почали з’являтися, змітались колосальним фінансовим ресурсом, який вкладала росія в розвиток російської культури в Україні. Я пам’ятаю, як у середині 90-х на українському телебаченні з’явилась Анжеліка Рудницька зі своєю «Територією-А», і ми тоді всі почули класну українську музику. Але потім усе те зникло, бо в Україну прийшли величезні кошти, які проштовхували російську естраду з Філіпом Кіркоровим. Пізніше надзвичайно серйозні ресурси росія вкладала в інформаційний контроль в Україні. Згадайте, кому належали майже всі центральні канали України і як вони подавали інформацію про ті чи інші події?
За часів Януковича ми ледь не повернулися лицем до росії
У 2010 році, коли президентом України став Віктор Янукович, росія почала вкладати ще більше грошей у проросійські організації в Україні. Попри протести молодих людей, парламент прийняв закон про мову Ківалова-Колесніченка, перестали вважати Голодомор геноцидом українського народу. Здавалося, що все – Україна швидкими темпами повертається до росії. Для неї було ідеальним варіантом, якби Україна стала чимось на кшталт Білорусії. Це не потребувало б ніяких санкцій щодо України, не потрібно було б вводити в Україну війська, бо українське військо очолював би росіянин, як і СБУ. Російська окупація потроху стала насуватись на Україну. Але Євромайдан зламав усі плани росії й вони зрозуміли, що знову втрачають Україну. І коли їм стало ясно, що політичні та інформаційні методи не працюють, росіяни вдалися до гібридної війни. Російських військових почали видавати за незадоволених українців та поширювати чутки, що в Україні розпочалась громадянська війна. І в інформаційному плані спочатку росія робила це досить успішно, бо навіть у Європі та Америці почали говорити про так звану «українську кризу». Проте українці вистояли, бо росія не змогла просунутися далі частково захоплених територій Донеччини, Луганщини та Криму. Тому московія вдалась до повномасштабного вторгнення, яке почалося 24 лютого 2022 року.
Свою книгу «Наша столітня. Короткі нариси про довгу війну» я присвятив дослідженню столітньої війни. Я переконаний, що вивчаючи історію, ми відновлюємо для себе досвід попередніх поколінь. Нам випала нагода та честь перемогою завершити цю війну, бо українці ніколи не мали такої підтримки в світі, як нині.
У другій частині зустрічі Володимир В’ятрович відповів на численні запитання присутніх. Деякі з них нагадували монологи та призводили до дискусії Тож наводимо лише конкретні питання та відповіді.
– Які Ваші головні здобутки за каденцію депутата Верховної ради?
– Захист питань національної ідентичності. Захист законів по декомунізації та захист української мови як єдиної мови української держави. Більшість, яка прийшла до парламенту в 2019 році, неодноразово намагалася якимось чином пом’якшити, а то і скасувати їх. З початком повномасштабного вторгнення було прийнято Закон про деколонізацію.
– Чи варто залишати в Переяславі діораму «Битва за Дніпро…»? Чи будуть змінені військові звання в Українській армії?
– Відповідаючи на друге запитання, скажу, що комісія, до якої я входив іще в 2015 році, співпрацюючи з Міністерством оборони, внесла деякі зміни до військової форми, зокрема, започаткувала «мазепинку», яка стала головним убором ЗСУ, та шеврони. Вважаю, що надалі потрібно змінити й військові звання, аби вони відповідали українським традиціям.
Щодо існування діорами я переконаний, що ми маємо зробити переосмислення Другої світової війни. І показувати там не героїзм «советского» воїна, а трагедію українського народу.
– Як Вас особисто змінило повномасштабне російське вторгнення, і що означає для Вас перемога у цій війні?
– Змінило, як, мабуть, і всіх українців. Я з 2014 року їздив на Донбас волонтером. Бачив, як жили люди у зруйнованих містах. Досить часто відвідував «нуль», знаю, що це таке, але тоді й уявити собі не міг, що «нуль» буде під Києвом. Уже з початку вторгнення я вступив до 206 батальйону територіальної оборони Києва. Наш передовий пост знаходився біля торгово-розважального центру «Малина», а далі – «сіра» зона і росіяни, які на той час уже захопили і Ворзель, і Ірпінь, і Бучу. Для мене це було психологічно дуже важко, адже я лише тиждень тому водив дитину на мультики до цього ТРЦ. Для мене важливо було бути в теробороні, бо я зміг відчути ту атмосферу, бути разом із людьми, які залишили мирне життя і стали на захист України. Мабуть, колись я напишу книгу про батальйони тероборони Києва, про те, як пліч-о-пліч зі зброєю в руках стояли на захисті столиці актори, письменники, адвокати… Цікаво, що автомат, який я отримав, був лише на шість років старшим за мене.
Щодо закінчення війни, то, звичайно, ми маємо вийти на кордони 1991 року. Але, аби отримати остаточну перемогу, ми повинні докласти всіх зусиль, аби російська імперія розвалилась. Лише тоді вона перестане бути загрозою для України та всього світу. Колись американський політолог Збігнев Бжезинський сказав, що росія надто велика, аби бути демократичною країною. Тож ми маємо всіма силами допомогти стати їм демократичними, утворивши на її теренах низку незалежних держав.
– Що влада має зробити, щоб повернути людей, які виїхали під час війни?
– Якщо ми хочемо, щоб люди повернулись, – потрібно все зробити, щоб їм було куди повертатися. Що залишили москалі після себе? Зруйновані школи та багатоповерхівки? Адже для більшості людей ті квартири були їх єдиним майном. Нам потрібно докласти чимало зусиль для відновлення інфраструктури, позитивно вирішити всі соціальні питання, бо інакше чимало людей не захоче повертатися.
– Чи буде вступ України до НАТО гарантією безпеки?
– Так, вступ України до НАТО буде важливим кроком у цьому напрямку. Та я все ж таки переконаний, що ще більшу безпеку Європа отримає від розвалу російської імперії.
– Як зробити, аби ті «вояки», які «воюють» зараз у Куршавелі чи на берегах Таїланду, більше до влади не повернулися?
– Це може вирішити лише народ, не проголосувавши за них під час наступних виборів.
– Як змінилися українці від 1991 року?
– На мою думку, в 1991 році більша частина українців були просто жителями України і не більше. Нині ж, як на мене, є всі підстави стверджувати, що ми стали справжньою нацією. Ми усвідомили, що маємо захищати свою державу, свою мову, свою культуру.
– Як вирішується проект закону Олексія Гончаренка про демобілізацію?
– Ніяк не вирішується. Міністерство оборони заявляє, що поки що не може провести демобілізацію через можливість зриву наступу Українських військ. З одного боку, це правильно, а з іншого – воїни, які призивались рік тому, стомились від бойових дій. Можливо, знайдеться якийсь компроміс, і воїнів відпускатимуть на кілька місяців у відпустку.
– Що потрібно зробити, щоб консолідувати суспільство заради перемоги?
– Усе, що треба зробити, москалі вже зробили. Ми побачили, що вони прийшли нас убивати, і тому взяли зброю до рук. Рок-зірка Стів Тайлер якось сказав, що іноді найкращим освітленням дороги попереду є світло від спалених мостів позаду. Україна спалила всі мости за собою, і у нас шлях лише вперед – саме цим ми маємо і консолідуватися. Ми розуміємо, що єдиний спосіб вийти із цієї війни – перемогти у ній.
– Чим для Вас є національна ідея?
– Національною ідеєю для мене, та й для більшості українців є свобода. Це саме те, що нас дуже відрізняє від росіян. Янукович хотів втілити в життя російський варіант «закручування гайок» й одразу втратив владу. Вся історія президентства в Україні показує, що президентом може бути лише та людина, яка поважає свободу українців. Українськими Президентами були комуністичний ідеолог Леонід Кравчук, червоний директор Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Петро Порошенко, українським Президентом став Володимир Зеленський, а Віктор Янукович не зрозумів нашої національної ідеї, тому народ і відсторонив його від влади. Я приходжу до думки, що Україна «перетравлює» політиків і або робить із них президентів, або відправляє на звалище історії.
– В Україні дуже багато історичних пам’яток, які вже не належать державі, й до них приватні особи не дають доступу. Чи є потреба їх знову націоналізувати?
– Звичайно, не можна допускати таких ситуацій, коли історичними пам’ятками володіють приватні особи чи організації. Якщо держава дозволила користуватись ними, то мають бути якісь обумовлення та перевірки виконання умов оренди.
– Чи буде на державному рівні заборона російської церкви в Україні?
– Я є співавтором закону, який забороняє в Україні російську православну церкву. І ми будемо добиватись його прийняття. Я переконаний, що держава має це зробити задля безпеки. Зараз мова йде не про релігійну організацію, а про організацію, яка тримає Україну в орбіті російських інтересів. Уже безліч справ відкриті українськими спецслужбами за фактами колабораціонізму священиків та вірян УПЦ московського патріархату. Цього достатньо, щоб говорити не про релігійну організацію, а про політичну, яка використовує віру, як інструмент впливу на Україну, і, звичайно ж, наша держава має себе захищати.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
