Переяславцю Анатолію Адаменку (55 років) представник військкомату Володимир Мамітько вручив орден «За мужність» ІІІ ступеня 18 квітня в залі засідань міськради. Президентським указом нагороду присвоєно 28 червня 2022 року. Анатолій Олександрович розповів Переяслав.City про свій воєнний досвід.

До війни готувався із 2014 року

– Я уродженець Поліського району. Коли сталась аварія на ЧАЕС, нас переселили до Переяслава. Спочатку пішов працювати в 5-ту школу воєнруком, вчителем допризовної військової підготовки, а потім, коли все стало «валитися», відкрив власну фірму та став приватним підприємцем.
За військовою спеціальністю я – танкіст, маю звання лейтенанта. У 2014 році, коли росіяни захопили Крим, мене призвали на перепідготовку, яку проходили на полігоні під Львовом. Потім переїхали до Гончарівська, де формували танковий батальйон. Проте тоді на фронт я не потрапив, а через пів року служби мене відпустили додому за сімейними обставинами – маю батьків-інвалідів, нікому було їх доглядати.

Війна 2022 року застала мене в Поліському районі, я з хлопцями їздив туди на роботу. Загарбники зайшли на територію України за 30 кілометрів від того місця, де ми перебували. Ми швиденько поїхали до Переяслава, і на другий день я пішов до військкомату.

Анатолій та Наталія Адаменки: дружина бійця – завжди надійний тил і моральна опора. Анатолій та Наталія Адаменки: дружина бійця – завжди надійний тил і моральна опора.

Оскільки за віком уже в танкісти не годжусь, мене відправили в 72-у бригаду артилеристом. Там призначили командиром взводу протитанкового дивізіону. З навчального полігону нас відправили спочатку до Обухівського району, потім перевели до Васильківського, де ми готували позиції для зустрічі ворога.

Коли ситуація під Києвом змінилася на краще, на початку квітня нас перевели на Донецький напрямок, під Слов’янськ. Там уже ішли серйозні бої. Нашим завданням було стримати ворога на рубежі. Напрямок нашої роботи – на межі Харківської та Донецької областей з боку окупованого на той час міста Ізюм.

Командував взводом ракетних установок

Через місяць відбулася ротація, і нас повернули до місця розташування бригади, переформували особовий склад. Мене призначили командиром взводу протитанкових ракетних установок «Джавелін». Після навчання знову направили на Донеччину. Цього разу наші позиції розташовувалися майже поруч із тим місцем, де були у квітні: Сіверськ, Лиман…

Наш підрозділ стояв у резерві. Коли ворог починав активні дії, то нас відразу перекидали на той напрямок. Хлопці чудово працювали із «Джавелінами». На жаль, були й втрати, особливо під Лисичанськом. Причина в тому, що на той час ми не були досить мобільними. Хлопці на завдання виходили пішки, не було автомобілів, і тяжко було, відстрілявшись, повертатись до свого підрозділу. Тоді росіяни відкрили справжнє полювання за цими установками. А коли вже волонтери передали автомобілі, то стало значно легше. Поїхали, побули в засідці скільки треба, іноді доводилося сидіти й понад добу, відстрілялись й швиденько повернулися назад. Бійці фактично майже перестали потрапляти під обстріли.

На війні як на війніНа війні як на війні

Від тривалого перебування на вогневих позиціях солдати стомлюються. Тож ротація просто необхідна, а коли вона затримувалася, мені доводилось якось підтримувати своїх хлопців, мотивувати їх, хоча б розмовами. Ми багато розмовляли на патріотичні, сімейні і навіть релігійні теми. Перебуваючи на передовій, я зрозумів, що в Бога вірять усі, а чи довіряють та виконують Його заповіді – це вже питання інше. Були випадки, коли підрозділ потрапляв у такі ситуації, що здавалося – все, повернутись не вдасться. А виходили живі і майже неушкоджені. Тоді хлопці дякували і командирам, і Богу.

Анатолій та Наталія Адаменки біля свого будинку в Борисівці, де квітує їхній сад Анатолій та Наталія Адаменки біля свого будинку в Борисівці, де квітує їхній сад

Зв’язок та побут на фронті

Додому всі телефонували із мого маленького телефону «Нокіа». Наш підрозділ стояв у такій місцині, де мобільного зв’язку майже не було. Знайшли одне місце, де «ловили мережу», але для цього потрібно було вилазити на дерево. А до цього хлопці ходили з позицій лісосмугами за кілька кілометрів у тил, аж до траси Ізюм – Донецьк, щоб зателефонувати рідним. Ходили ми раз на два-три дні, а коли знайшли це дерево, то з рідними вже могли спілкуватися частіше.

У взводі забезпечення були толкові хлопці. Спасибі їм за те, що добре робили свою справу. Вони знаходили місця неподалік фронту, де ми навіть могли сходити в баню помитися. Забирали в нас брудний одяг, відвозили його на прання, потім привозили нам уже сухим. Кухарям узагалі окрема подяка. Я вважаю, що наше командування приділяло велику увагу організації побуту для бійців.

У жовтні минулого року, коли на підмогу прийшла важка артилерія, потреба в нашому підрозділі відпала, й нас знову вивели в тил. Знаючи мої сімейні обставини, командування мені погодило демобілізацію.

Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися