Циблівчанин Степан Погорілий – жива легенда свого села, ветеран Другої світової війни, який дійшов до Берліна. Сьогодні, 15 травня, йому виповнилося 99 років. Напередодні знаменної дати Степан Федорович розповів Переяслав.City про свій життєвий шлях.
Свій день народження Степан Федорович зустрічає у затишному будинку в рідних Циблях, в оточенні численних родичів: син Михайло та донька Ніна подарували татові чотирьох онуків, ті в свою чергу – п’ятьох правнуків. Іменинник вже навіть має одного праправнука, а зовсім скоро на світ з’являться ще двоє.
Степан Федорович з праправнуком
Поки Степан Федорович чепуриться, невістка Любов Петрівна розповідає:
– Ми його дуже любимо й шануємо. Він у нас з характером, норовливий, вимогливий, передусім до себе. Про свою долю може розповісти багато. Роками він занотонував спогади у альбомах, і досі може щось записувати, вклеювати фотографії.
Деякі фрагменти з мемуарів Степана Федоровича онучка Альона Демченко передруковує й публікує на своїй сторінці в соцмережах. Тим часом чоловік виходить до гостей, спираючись на палицю, однак тримає поставу.
Ще кілька років тому дідусь був активним, каже Альона, постійно майстрував із дерева, виготовляв рамки для вуликів – він знаний у своєму краї столяр і пасічник. Досі Степан Федорович зберігає ясний розум і чудову пам’ять, тож у деталях розповідає про життя, гортаючи фотоальбом зі своїми рукописами.
Степан Федорович – шанований у селі столяр і пасічник (2018 рік)
«Коли батька розстріляли, ми осталися голодувать»
– Я народився у старих Циблях. Коли почався голодомор тридцять другого, нас у батьків було троє. Бригада від радянської влади їздила по селу: підводою приїхала і забрала з комори все зерно – до грама. Мама взяла миску, пішла після них і в коморі під плінтусами визбірала декілька останніх зернин. Зайшла в хату, а ми питаємо: "Мамо, найшли нам що-небудь їсти?". Вона ті зернини зварила і нас оживила, бо ми вже були накануні смерті. Попід тинами шукали лободу – мати її насіче і наварить якогось наче борщу. Але молодший братик Андрій від голоду вмер...
Щоб спасти нас від смерті, батько вивіз сім’ю у Білорусію. Там устроївся на роботу, а ми получали пайочок і в школу почали ходить. Перебули отой голодний період там. У тридцять сьомому році вернулися додому. Батько був столяром первого класу, працював у колгоспі імені Партійної Комуни.
Фотографії батька, матері та братів Степана Федоровича
І вдруг голова сільради об’явив, що куркулі не повинні шастать по українській землі. Таких людей зібрали по селу і вивезли. І батька арештували, бо сказали, що він син куркуля. Ми не знали, куди його відвезли, це вже опосля прийшли документи. Тільки років через чотири дізналися, що на суді його приговорили до страти і розстріляли у Києві, – згадує Степан Федорович.
Світлини як спогади Степан Федорович береже у альбомах
Чоловік показує копії документів із Державного архіву, які засвідчують ті події. Батька Степана Федоровича заарештували 15 листопада 1937 року. У виписці з протоколу від 20 листопада 1937 року йдеться, що засідання Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР заслухало справу Погорілого Федора Васильовича, 1900 року народження, уродженця села Циблі.
Його звинуватили у тому, що він погано працював, аби нашкодити колгоспу, і проводив серед колгоспників «фашистську пропаганду, агітував не виходити на роботу, висловлювався, що колгосп – це стара економія, де поневолюють селян». Трійка винесла вирок – розстріляти. Майно українського "куркуля" конфіскували: дві клуні, два сараї, комору, млин, пару волів та коней, трьох корів, шестеро телят, чотирьох свиней, двадцятеро овець.
– Те майно насправді належало не батькові, а діду. У діда було дев’ятеро дітей – шість дочок і троє синів. То скільки ж то треба було працювати в тому хліву, щоб дати кожному придане?! Ось така брехня привела батька до розстрілу. Чи був хоч грам совісті в тої людини, яка диктувала такий наклеп? Адже батько був столяром четвертого розряду, і в той час будував великий колгоспний будинок, – пояснює Степан Федорович.
І тільки в 1967 року рішенням президії Київського обласного суду від 1 лютого постанова була скасована, а справа анульована за недоказаністю обвинувачення. Але тоді, після смерті годувальника, Віра Мусіївна і її четверо дітей – 16-річна Катерина, 13-річний Степан, 11-річний Василь і 2-річний Михайло – мусили самі якось виживати.
– Те, що було при батьку – поїли, і на тому все. Мама моталася по людях, шукала підробіток. Одного разу пішла до жінки мірошника ткати полотно, а ми голодні лежимо на печі, ждемо, коли вона прийде і щось принесе. То за день роботи вона дала мамі лиш маленьку мисочку муки – скупа до висшої міри! Мама ту муку розколотила у воді, в піч поставила, і ми тим поживилися. Пізніше й школу покинули. Брат казав: «Чужі діти їдять шкварки, а я слину ковтаю».
З переправи через Дніпро до взяття Берліна
Зробивши паузу, передихнувши від спогадів, ветеран розповів про ще одну тяжку сторінку своєї юності – Другу світову війну. Степана мобілізували не одразу в 1941 році, бо йому тоді було всього сімнадцять. Спочатку він працював різноробочим у колгоспі.
– Як почалась війна, то за наказом голови сільради колгоспний скот – 40 корів – ми верхи на конях погнали по Полтавській дорозі. Втікали туди од німців, думали, що вони не дійдуть. Голова колгоспу поїхав у Пирятин, і там як узнав, що німці мигом розстрілюють євреїв, а люди тікають, то вернувся, нам розказав, і ми погнали скот назад. Уже над нами літали німецькі літаки. Пригнали на своє поле, тільки остановились – почалася німецька бомбьожка. Корови розбіглися, і ми вернулися додому. Мама напекла хліба і тільки витягла з печі – до двору зайшли німці. Коло столу стояли кирзові чоботи, один із дірочкою. Німець той чобіт взяв, щось бурмоче і до мене підходить. Перевірив ноги – думав, що я солдат. Засміявся, похлопав мене по плечу і пішов.
Степан Погорілий (праворуч) з бойовими товаришами
Справжня війна для Степана Федоровича почалась після мобілізації у 1943-му – його відправили зводити переправу через Дніпро. Далі служив рядовим солдатом, помічником танкіста – дійшов до Німеччини і зустрів перемогу в Берліні. Каже, під час війни отримав кульове поранення в ліву руку. Потім ще два роки ніс службу в Австрії та росії.
У Австрії після війни, 1945 рік
Тіло загиблого семирічного сина так і не змогли поховати
Степан Погорілий з дружиною та мамою
У 1948 році Степан Погорілий одружився на циблівчанці Катерині – молоді люди давно зналися, разом у селі гуляли. Побудували будинок, народили трьох дітей. А у 1966 році сталася трагедія – прямо на їхній вулиці, неподалік будинку, семирічного сина Миколку збив насмерть п’яний мотоцикліст, а тіло хлопчика вивіз до лісу. Батьки кинулися шукати дитину, та марно. Слідство з’ясувало обставини тільки тоді, коли сам злочинець зізнався у скоєному.
Катерина Йосипівна з дітьми Миколкою, Михайлом та Ніною
– Його в тюрму посадили за друге хуліганство і там, відбуваючи покарання, він сознався, що в Циблях скоїв таке. Мов, я совісний, сознаюся, як було, по правді. Поїхали у ліс, він повів начальника поліції точно туди, куди укинув тіло. Але ж пройшло вже багато часу, все залило водою. Знайти і дістати тіло з болотистої місцевості так і не змогли, – з болем згадує Степан Федорович.
Дружини Катерини Йосипівни не стало у грудні 2004 року. Братів та сестер уже теж немає. Секрет довголіття, ймовірно, в генах, каже невістка Любов Петрівна – мати Степана Федоровича прожила 93 роки.
Петро Степанович та Катерина Йосипівна з сином, донькою та онуком
«Я дождусь таки смерті путіна»
Найстаріший житель Цибель для односельчан є прикладом волі та мужності того старшого покоління, любові до Батьківщини, яку передав нащадкам. Численні фронтові нагороди та медалі: "За відвагу", "За бойові заслуги", "За взяття Берліна", "За визволення Праги" та "За перемогу над нацистами" нагадують про ті страшні часи і є застереженням проти нової війни. Але вона знову триває.
Степан Федорович важко переживає події сьогодення, щодня слідкує за новинами по телевізору. Через проблеми зі слухом не все може розібрати, тому читає субтитри. Він завжди мав непохитну проукраїнську позицію, зневажав радянську владу, кажуть рідні. А тим паче тепер, до росії і їхнього президента-диктатора налаштований вкрай негативно. І заявляє: «Я ще переживу путіна, я дождусь його смерті».
Степану Погорілому 15 травня виповнилося 99 років
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
