Протоієрей Євгеній (Зотов), 30 років, служить капеланом парафії Петра Калнишевського при військовій частині А-7303. Він є настоятелем Свято-Успенської парафії в селі Фарбоване Бориспільського району, яка ще у 2021 році перейшла до Православної Церкви України, повідомляє Переяслав.City.
До храму прийшов із цікавості
Отець Євгеній має вищу духовну освіту. Він закінчив Полтавську місіонерську семінарію та Чернівецький православний богословський інститут, магістр богослов’я та педагог-психолог. Свого часу працював психологом у школі села Фарбоване.
Одружений, має трирічну доню, синочку – рік і сім місяців, очікують на третю дитинку.
Хоч дружина і не в захваті від переходу до ПЦУ, але все ж підтримує свого чоловіка. Загалом українці мають розвинене почуття толерантності. Це я запримітив не лише в церкві, а й у теперішній армії. Буває так, що офіцер значно молодший за свого воїна, й він доволі поблажливо ставиться до командира.
– Родом я з Переяслава, з мікрорайону Підварки. У десятирічному віці сам прийшов до церкви – з допитливості. Було цікаво, чому люди туди ходять, що там відбувається? Спочатку відвідував Свято-Успенську, бо мені там подобалися богослужіння, проповіді. Згодом перейшов до Свято-Троїцької.
Службу проводить отець Євген
У благочинного архімандрита Ніла (Семенця) служив паламарем, потім став послушником. Він мене всьому навчав – уміє. Наприклад, у церкві особливо ніхто не нарікає на поведінку дітей, які прислуговують священнику під час богослужіння. Вчасно подав кадило – добре, затримався трохи – ну й що, це ж дитина. А от отець Ніл на такі речі звертає увагу, бо це виховує.
Якось був на службі одного архірея і звернув увагу, що коли диякон не подав йому чашу, то він пішов і взяв її сам. Після служби мені це пояснив так: «Я коли бачу його «отсутствіє-прісутствіє» на службі, то мушу робити сам». Мене це вразило й запам’яталось. Загалом я щиро вдячний усім своїм наставникам, котрі мене навчали богослужінню, привели до Бога і до Церкви.
Дуже шкодую, що священники, які мене навчали, ще не приєднались до Православної Церкви України. Вважаю, що на Ісуса Христа немає монополії і вони ж це мають розуміти. Господь сам казав, що Святий Дух дихає там, де хоче, і коли хоче. Тобто йому не можна наказувати, чи постановляти ось це – канонічне, а це – не канонічне. Господь очевидно ж не знає таких слів.
Священники мають об’єднувати громаду, а не провокувати будь-який розкол у ній. Дуже прикро, що через цей розбрат православні, які раніше були в одній парафії, тепер навіть не спілкуються між собою. Так не має бути в православному світі, але зараз, на жаль, так є. Якщо ж представники однієї громади називають інших розкольниками, то насправді в розколі перебувають обидві громади. Ми кожну службу розпочинаємо із молитви за єднання церков, тим паче це так важливо на фоні російської агресії…
Під час Богослужіння в церкві села Фарбоване
Церква відділена від держави формально
– В росії зазіхання на українську територію почалось не з 2014 року. Як доводять більшість істориків, мрія росіян захопити й поневолити Україну триває понад сто років. І мені дуже шкода, що російська церква стала на бік агресорів і загарбників.
Я не згоден із твердженням, що церква відділена від держави. Що таке церква? Перш за все це – люди, громадяни тієї чи іншої країни, котрі беруть участь у виборах. Тобто церква впливає на вибір шляху держави. Тож, як на мене, вона відділена лише на папері, тобто формально. Я добре пам’ятаю, як перед одними з президентських виборів священиків УПЦ зобов’язували проводити агітацію за «потрібного» кандидата.
Владика Олександр (ліворуч) та протоієрей Євген
Допоки в мене не визріло рішення приєднатися до ПЦУ, я навіть не цікавився такими моментами, як спілкування з московською патріархією. А як виявилось, до 2007 року насправді не було повного спілкування між церквами Москви та Києва. Українську митрополію під керівництвом митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана), який намагався проводити самостійну політику, московити сприймали як псевдоцеркву, яка мала ось-ось розвалитися.
Таке ж ставлення у них було й до Київського патріархату та патріарха Філарета (Денисенко). Росіяни не хотіли самостійності нашої української церкви. Їм було потрібне повне підпорядкування, бо крім себе вони нікого не визнають, оскільки будь-що інше руйнує їхню ідеологію «руського міру».
Для мене ж Володимир Сабодан був митрополитом у вишиванці, який проповідував українською мовою, вболівав за Україну та підтримував її народ.
Під час Богослужіння у селі Фарбоване
Не хотів бути «попом-хрестилкою»
– У 2018 році, коли Україна отримала Томос, в УПЦ МП почався ще активніший відхід в бік росії. Наприклад, відверте намагання московської церкви зробити з простих священників таких собі «попів-хрестилок». Їхнє завдання полягало в тому, щоб відслужити недільну чи іншу святкову службу, когось похрестити чи поховати – ось і всі його турботи. А далі ні його паства, ні він не повинні нічим іншим цікавитися і перейматися. За них думатиме і все вирішуватиме духівництво вищої ієрархії. Як на мене, це дуже погано, бо це іржа, яка роз’їдає християнську віру.
Чому я відійшов від московського патріархату та перейшов до ПЦУ? Я побачив, що в Україні керувати Церквою стали кілька проросійськи налаштованих сімей та парламентська партія ОПЗЖ.
У 2021 році, коли я вже отримав парафію та проводив богослужіння, почали присилати розпорядження, які нібито підписував блаженніший митрополит Онуфрій (Березовський). Наприклад, що у першу неділю Великого посту, в Торжество Православ’я (!), необхідно було звершити начебто традиційні для цього дня хресні ходи. Та ніколи в цей період не проводили ніяких хресних ходів!
Потім я випадково довідався, що це було бажання пана Новинського привести вірян під Верховну Раду для залякування влади. Мовляв, подивіться, скільки людей нас підтримує! Прочитавши те послання, я хотів зустрітися з митрополитом Антонієм Паканичем (митрополит Бориспільський, вікарій Київської митрополії – ред.), але він мене не прийняв. Згодився мене вислухати його секретар. А що мені від того секретаря? Мені важливо було почути думку правлячого архірея, а секретар – то лиш секретар.
Під час нашої зустрічі з єпископом Переяславським Діонісієм він запитав мене: «Отець Євгеній, скажіть відверто, вас переманили?» – «Ні! – відказую. – Та я спілкуюся зі священниками ПЦУ, бо для мене священники будь-якої конфесії рівні. Я маю поважати вибір людей, які їм довіряють, відвідують їх службу».
Діонісій наприкінці розмови посміявся із моїх переживань та запропонував залишити парафію у Фарбованому і повернутися в Переяслав на посаду благочинного Переяславського району. Я із здивуванням зауважив, що цю посаду зараз же займає архімандрит Ніл! У відповідь почув, що він уже старий, має йти на пенсію. Я ж від такої щедрої пропозиції відмовився, бо Ніл був моїм учителем, наставником. Взагалі був у шоці від таких розмов. За кого вони мене мають, я ж не Малюта Скуратов?!
Капличка в громаді Петра Калнишевського
Громаді сам оголосив про перехід до ПЦУ
Після цієї розмови у мене виникли ще більші сумніви щодо керівництва УПЦ. Дуже вже збентежила відверта неповага до священників, порушення церковних канонів. Приїхавши у Фарбоване, я зібрав парафіяльну громаду, розповів про свою поїздку та як мене там зустріли, а також оголосив про намір перейти до ПЦУ. Більшість вірян мене підтримали. Лише п’ятеро осіб відмовились переходити до української церкви разом із усією громадою.
У сільській раді я повідомив про рішення церковної громади перейти до ПЦУ та написав листа владиці Олександру Драбинку як митрополиту Переяславському і Вишневському. Я був із ним знайомий іще з десятирічного віку, коли він неодноразово приїздив до Переяслава із митрополитом Володимиром Сабоданом.
Владика зразу не відповів, але згодом зателефонував і вибачався, що мене відразу не впізнав. Він тоді ще доволі обережно ставився до переходу громади до ПЦУ разом зі священником, бо на той час діяла така собі схема заробляння грошей: священник оголошує про перехід громади до іншої конфесії, а потім отримує від пана Новинського п’ять тисяч доларів і повертається назад до УПЦ, де «відробляє» гроші розповідями про всілякі гоніння, яких він зазнавав. Владика Олександр запросив мене до себе в резиденцію, уважно вислухав всі мої сумніви та порадив, що в такому разі варто робити.
Під час вручення командиру частини ікони Петра Калнишевського
Наша розмова з митрополитом Олександром відбулась ще в 2021 році, але вже тоді він зауважив, що росія прийде до нас із танками насаджати свою віру. Так воно й сталось!
Можливо, під впливом тієї розмови я згодом став готувати себе до військової служби. За день до повномасштабного вторгнення пройшов медичну комісію. А в перший же день війни пішов до яготинського військкомату. Там сказали, що поки до війська мене не візьмуть, але як буде потрібно, зателефонують. Поки що не телефонували.
А коли прийняли закон про капеланство, я одразу ж звернувся до отця Дмитра Волошина. Той розказав, які дії я маю вчинити, потім познайомив мене з командиром однієї з військових частин. Ми з ним погомоніли про різне, а тоді він мене запитав, чи поїду я в разі потреби із батальйоном на передову? Моя відповідь була миттєва – так! А як інакше? Ось так розпочалося моє капеланство.
При батальйоні ми створили релігійну громаду Петра Калнишевського. У нас є капличка, куди військові приходять причаститися, помолитися чи висповідатися. Окрім того, я продовжую опікуватися парафією у селі Фарбоване.
Капеланська робота отця Євгенія
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
