Захисників, які загинули на війні, на Переяславщині вшановують із особливими почестями. Церемонії прощання відвідують сотні людей. Але мало хто знає людину, яка першою розділяє з рідними загиблого їхнє горе. І теж переживає тяжкий удар, приносячи найстрашнішу звістку – сповіщення про смерть. Про найтяжчу роботу офіцера військкомату розповідає Переяслав.City.
Пройшов горнило Дебальцевого
Ця нелюдськи важка робота лягла на плечі офіцера І-го відділу Бориспільського РТЦК та СП Володимира Мамітька. З Володимиром Івановичем спілкуємося на подвір’ї шпиталю, де він проходить реабілітацію. За останні рік і три місяці це – його перші «вихідні». Взяти паузу змусив стан здоров’я: надто тяжкі часті стреси спричинили підвищення артеріального тиску, лікарі наполягли на терміновій госпіталізації.
Володимиру Мамітьку 54 роки. Він має звання майора. У переяславському військкоматі працює з квітня 2015-го. До того кілька місяців був в зоні АТО, був учасником одного з поворотних етапів російсько-української війни – боях за Дебальцеве на Донеччині.
У лютому 2015 року весь світ спостерігав, як з Дебальцівського плацдарму пішки, на підбитих машинах, із пораненими на руках виходили українські бійці, після чого бойовики захопили місто. Володимир Мамітько служив у першому польовому вузлі зв’язку і свій пост залишив за наказом комадування останнім.
За даними Генштабу, з 18 по 20 лютого 2015 року в районі Дебальцевого загинуло 110 військовослужбовців, 270 було поранено, 7 — узято в полон, 18 зникли безвісти. 27 червня того ж року Володимир Іванович був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Йому важко знову занурюватися у спогади про ті події, про те, як на власні очі бачив смерть побратимів.
Та бути на фронті й вийти з Дебальцево було легше, ніж приносити звістки про загибель, каже офіцер. Ця місія один за одним наносить удари по його здоров’ю, але він мусить це робити.
Володимир Мамітько отримує подяку з нагоди Дня захисника
Перший удар: сповістити рідних
Як зізнається Володимир Іванович, на початку повномасштабного вторгнення він не думав, що саме йому доведеться виконувати цю роботу. У перші тижні він займався іншим: доправляв мобілізованих до військових частин.
– На третій день росіяни вже були під Києвом. Не кожен офіцер знав дороги, якими можна було безпечно довезти хлопців до військових підрозділів по всій Україні, бо були випадки, коли автобуси з військовими розстрілювали. На другий тиждень війни, коли місто залишилося без хліба, привезли з Вінниці 2 тонни дріжджів. Це перше, чим я займався.
А потім в один із днів довелося їхати під Вишневе, забирати тіло хлопця з 43-ї бригади, він був із Драбівського району Черкащини. Ми поїхали з водієм, на блокпосту зупинив підполковник, не пускав, сказав: «Там криють». То не криють, кажу, то наші відпрацьовують. Цивільного водія залишив, сам сів за кермо і поїхав. Забрав тіло, відвіз до моргу. Після того ще кілька разів брав з собою хлопців, але зрозумів, що самому легше.
Першою втратою Переяславщини і однією з найболючіших для містян була загибель лікаря Остапа Левчука. У перші дні війни Володимир Мамітько особисто доправив добровольця разом з іншими військовими до частини. А на початку березня з 72-ї механізованої бригади йому повідомили, що Остап Левчук зник безвісти.
У Головному управлінні нацполіції у Києві, де в єдиній базі зберігаються дані про загиблих, яких не змогли ідентифікувати, Володимир Мамітько відшукав інформацію про місцезнаходження тіла загиблого Остапа Левчука. Він загинув від кульового поранення в голову під час евакуації поранених солдатів. Опізнання в одному зі столичних моргів Володимир Мамітько проводив особисто. Далі потрібно було повідомити рідним.
– Фактично це було перше сповіщення. Я повідомляв дружині. Це ніколи не роблять по телефону, тільки особисто. Найскладніше – підібрати слова, але це вчишся робити, відчуваючи людину, залежно від її стану, по ситуації. Коли сам бачив смерть і прожив життя, вчишся підбирати слова. Не знаю, де воно в мене береться, десь у підсвідомості. Хтось каже, що треба зачитувати офіційне сповіщення. Якби я так робив, це були б суцільні інфаркти. Говорити потрібно максимально коротко, простими словами. Головне – зробити все якомога обережніше, треба просто бути людиною, – каже Володимир Іванович.
Володимир Іванович допомагає рідним в організації похорону
Процедуру сповіщення про загибель регулює спеціальний протокол. Здебільшого алгоритм такий: коли в бойовому підрозділі є втрата, командир військової частини повідомляє про неї у відповідний військкомат, тепер територіальний центр комплектування та соціальної підтримки.
Представники мають особисто сповістити родичів загиблого: батьків, дружину, братів або сестер, залежно від того, хто вказаний у справі військовослужбовця. Зазвичай цю функцію виконують офіцери групи морально-психологічного забезпечення.
Попередньо вони мають ретельно перевірити правильність даних, каже Володимир Іванович, бо нерідко траплялись випадки, коли у сповіщенні і в базі військкомату повністю збігалися прізвище, ім’я і навіть по батькові військового, але по даті народження виявляли, що це співпадіння, і загиблий взагалі з іншого міста.
Разом з офіцером Володимиром Мамітьком, який також виконує роль психолога, під час сповіщення як правило присутні медик та голова громади.
– Голова (Вячеслав Саулко – ред.) зі мною пройшов більше 30 випадків. Було таке, що виходили після того, і обом ставало зле, бо місто маленьке, ми особисто знали більшість загиблих хлопців, з деякими товаришували...
Кожен випадок був дуже тяжкий. Одного разу зайшли до будинку, ще ні слова взагалі не сказали, а дружина як стояла, так і впала вперед. Втратила свідомість, тільки встигли підхопити. Тому я завжди кажу, що сповіщення повинні приносити тільки уповноважені особи і обов’язково з медиком. Ні в якому разі не можна публікувати такі речі в інтернеті або говорити телефоном до офіційного сповіщення. Скільки по Україні було випадків, коли молодим жінкам ставало зле, а поряд нікого не було, хто б надав медичну допомогу. Діти залишалися сиротами, – наголошує Володимир Іванович.
Дуже важко приймають звістку про смерть матері. Деякі відмовляються вірити, бо лише вчора чули голос сина у слухавці, реакції бувають різними, навіть агресивними, і до цього треба бути готовим. А найвиснажливіша ситуація, коли родичам доводиться проходити процедуру здачі ДНК, і чекати на тіла своїх рідних довгі місяці.
Кожна смерть військового – особистий біль офіцера Володимира Мамітька
Другий удар: впізнання
Тіло загиблого військового, яке транспортують до місцевого моргу, зустрічає у місті Володимир Іванович. Зазвичай це відбувається вночі перед похованням.
– Я читав про випадки, коли рідним доправляли тіло іншої людини і вони виявляли це в день похорону. Це людський фактор, неуважність уповноважених осіб. Тому, коли вночі привозять тіло, у мене на руках вже всі документи, я, буває, дивлюся по півгодини на фотографію загиблого, а потім на тіло, щоб точно переконатися. Тоді на долю секунди мовби спадає з душі, що ніхто не помилився, щоб для рідних не було додаткових моральних потрясінь.
Головне завдання, каже Володимир Мамітько, розділити горе, а не примножити
Третій удар: поховання
Коректно сповістити родину про загибель захисника на війні – тільки перший крок. Далі РТЦК допомагає рідним в організації поховання. Супроводжує їх під час збору та оформлення документів, зокрема на отримання грошової виплати, щоб максимально зняти з них «паперові» питання. Для кожного випадку – мінімум 50 різних документів.
– У Переяславській громаді вже було більше 60 поховань. Бувало так, що вночі зустрічаєш тіло, вдень поховання, наступної ночі знову зустрічаєш, – каже Володимир Іванович.
Наприкінці церемонії прощання особовий склад поховальної групи знімає з труни військового Державний Прапор України та розгортає його над нею. Керівник почту – Володимир Мамітько, приймає стяг, і вручає його родичам зі словами:
«Від імені Президента України — Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України прошу прийняти цей прапор як символ держави, якій вірно і до кінця служив Ваш чоловік (син)».
Неможливо передати всю тугу і біль, які відчуваються в його голосі. Після цього щемливого моменту на одному з похоронів присутній на ньому чоловік зітхнув і сказав: «От робота в чоловіка».
Володимир Іванович передає рідним захисника прапор держави, за яку він загинув
Четвертий удар: передання особистих речей загиблого та нагород
— Дуже важко передавати рідним загиблого його особисті речі. Зазвичай їх надсилають поштою, я їх отримую і з медиком привожу близьким додому. Коли вони відкривають посилку, це, звісно, знову тяжка травма для них. Ми ще кілька хвилин стоїмо в стороні, переконуємося, що людина прийшла до тями. Те ж саме коли потрібно вручити посмертні нагороди дружинам, дітям. Це дуже складно.
Кожна втрата – це ще один удар навіть для досвідченого офіцера
На запитання, як він відновлює сили, Володимир Іванович відповідає, що звикнути до цієї роботи неможливо, з цим потрібно навчитися жити.
– По-різному буває. Іноді ніч не сплю. Моя дружина Олена – педагог, вона мене підтримує. Каже: «Володя, не придурюйся, ти сильний», – усміхається Володимир Іванович. – Зараз вже Тарас Костін дуже допомагає. Поки я на лікуванні, він повністю виконує мої обов’язки.
Брат Володимира Мамітька і брат його дружини також у лавах ЗСУ. Несе службу і старший син подружжя, має звання капітана, молодший навчається на третьому курсі: «Не на військовій спеціальності, військових вже достатньо».
І з сумом зазначає, що йому дуже болить байдуже ставлення частини людей до похоронів захисників.
– Як правило, я їду першим у колоні, люди прямо перед автомобілем можуть переходити дорогу, хоча бачать, що стоїть прапор. Якби кожен приїхав до шпиталю, і побачив, скільки в коридорі хлопців на візках, без кінцівок, поранених, вони б зрозуміли, що війна триває, – каже офіцер.
“Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)”
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
