Рівно десять років у Переяславі працює перший у місті сучасний торговельний комплекс «Підсінний». Один із його поверхів займає популярний ресторан «Леонтій». Та далеко не всі переяславці знають, що назви ці обрані господарем Сергієм ЗАХАРЧУКОМ неспроста. Історію читайте на Переяслав.City.
Лист із небуття
А спочатку була історія. Її Сергій Вікторович кілька років тому опублікував в одному з презентаційних буклетів, який видала міськрада.
Сповідь жителя села Підсінне.
«Мені дуже хотілося жити…
Не судилось. На Покрову 1937 року мене разом із тисячами селян Київщини розстріляли у Биківнянському лісі, вкинули у рів. Я і зараз тут лежу. Останнє, що бачив – картузи з червоними зірочками і синіми околишами на головах військових.
Радянська влада хотіла навіки закрити мені рота. Не вдалося. Дякуючи своїм нащадкам, я звертаюсь до всіх людей зі сторінок своєї книги.
Мене звали Степаненко Леонтій Іванович. Я народився в 1891 році в селі Підсінне. Любив вирощувати хліб, ловити рибу, доглядати коней, майструвати. Дуже любив рідний край, але мені здалося, що в Америці можна досягнути більшого. Тому в 1912 році залишив удома свою дружину і подався за океан.
Тяжко працював на шахті. За декілька років із простого забійника став керуючим шахтою, придбав двоповерховий будинок у Чикаго та автомобіль. Згодом знайомі переяславські євреї допомогли моїй дружині Горпині Григорівні переїхати до мене з Підсінного. Я її дуже любив. У нас народилось дві донечки – Джулія та Оксана. На фото нашій Джулії один рік.
Леонтій, Горпина та їхня донька Джулія в Америці
До нас в Америку приходили радянські газети. Вони писали про щасливе життя, про землю, що чекає на селян, про свободу. Мені дуже захотілося попрацювати на своїй землі, але дружина відмовлялась повертатися в Україну. Не послухав. Почали складати валізи.
Додому повернувся через Москву в 1924 році. Кругом голод, розруха. Виснажені люди зустрічали нас на пероні і хватали за руки, просили милостиню. Дружина злякалась і знову запропонувала повернутися в Америку, доки корабель ще стояв у Ризі. Вдруге не послухав дружину – хотілось побачити рідне село, батьків, родичів.
Так ми приїхали у Підсінне і залишилися. З Америки я повернувся не з порожніми руками. Грошей вистачило, щоб побудувати новий дім під цинковим дахом, купити парову машину, почати хазяйнувати.
Земляки попереджали, що в хаті, яка стояла на місці мого будинку, під час громадянської війни від голоду вимерла вся сім’я. Говорили, що місце – лихе. Після мого розстрілу з 1951 року в нашій хаті було правління колгоспу імені Т. Г. Шевченка. Люди мали рацію – місце справді виявилося лихим. Можливо, тому колгосп пішов на дно Канівського водосховища.
Дуже переживав за майбутнє своїх діточок. Заплатив багато грошей за те, щоб виготовили радянські метрики обом донькам. Думав, що так їм легше буде жити в СРСР. Американські метрики спалив.
Портрет Леонтія та Горпини Степаненків, який зустрічає відвідувачів на вході до ресторану «Леонтій»
«Здали» мене свої. За те, що багато працював, рано вставав і пізно лягав. За те, що віддав у колгосп пару волів, коня, парову машину.
Тікав я городами. Мене перестрів сусід із рушницею – голова сільради. Я став на коліна, просив, щоб відпустив. Та де там… Погнали стусанами до сільської ради, зв’язали руки, кинули у воза й на голому полудрабку повезли до Переяслава.
Назавжди запам’ятаю два страшні тижні у Лук’янівці. Дуже били. Підписав усе, що підсунули. Сподівався, що відправлять у табори, а там виживу та повернусь додому.
У табір я не поїхав. Повезли в ліс під Биківню на розстріл. Стою, дивлюся смерті в очі, бачу червоні зірочки на картузах… Боже, як хочеться жити…
Український селянин, американський робітник Степаненко Леонтій Іванович».
"Я завжди був проти радянського"
Цю сповідь як коротку історію життя Леонтія Степаненка і переповів його правнук Сергій Вікторович ЗАХАРЧУК.
В інтерв’ю Переяслав.City він розповів, що через п’ять місяців йому виповниться 60 років. За освітою – лікар, закінчив у 1991 році Київський медичний інститут. За діяльністю – бізнесмен. За покликанням – дисидент, бо ще з юних літ чинив супротив радянській ідеології, її правилам та діям.
– Про історію свого прадіда я дізнався від мами аж у 1991 році, коли закінчив навчання в інституті, – розповідає Сергій Вікторович. – У мене тоді виникло бажання відновити те, що несправедливо знищила радянська влада. А взагалі прагнення справедливості в мене зародилося ще, мабуть, у четвертому класі, а може, й раніше. Мені чомусь завжди хотілося робити все наперекір людям, які представляли ту владу.
Спочатку це був такий собі дитячий супротив. Коли казали прийти до школи у білій святковій сорочці, я приходив у буденній, тікав зі шкільних лінійок. Про мої витівки мама, звичайно ж, знала, бо товаришувала з класним керівником. І оця неприязнь до радянської влади пронесена мною через усе життя.
Либонь, за іронією долі я збудувався у Переяславі на вулиці Радянській. У 2013 році я її «перейменував» на Антирадянську та виготовив відповідну табличку і прикріпив її на своєму будинку. Тобто я «декомунізував» вулицю набагато раніше, ніж це зробила міська влада. Та й після перейменування нашої вулиці на Успенську свою табличку я не чіпаю.
Вочевидь, саме з того часу, як я довідався про долю мого прадіда, у мене з’явилася мрія – воскресити їх із того небуття, куди запроторила радянська влада, щоб про життя Леонтія Івановича та Горпини Григорівни дізналися люди. Мені захотілося, щоб молодь у Переяславі могла й у XXI столітті на запитання «Де ти був?» відповідати: «У Леонтія в Підсінному».
І в мене це вийшло у 2013 році, коли я повністю завершив будівництво торговельного комплексу «Підсінний». Я його почав будувати ще у 2000-му, перший поверх здав у 2007 році, через два роки був готовий другий, а третій та четвертий відкрили у червні 2013 року.
У ресторані «У Леонтія» я й повісив портрет моїх предків – Леонтія Івановича та Горпини Григорівни. Поруч розмістив довідки, в яких зазначалося, що за рішенням «трійки» прадіда розстріляли, а потім через десятиліття влада видала довідку про реабілітацію українця Леонтія Степаненка.
Торговельний комплекс «Підсінний». Один із поверхів займає ресторан «Леонтій»
Безцінний спадок
– Ці документи дістались мені в спадок від незаміжньої бабусі Оксани Леонтіївни, – розповідає правнук. – У прадіда було дві доньки, вони обидві американки, бо народилися під Детройтом. У 1922 році, коли прадід з дружиною повернулися до Союзу, Джулія згодом вийшла заміж, і на світ з’явились моя мама та її братик – мій дядько. А ось Оксана Леонтіївна заміж так і не вийшла, все життя пропрацювала в лісгоспі. І це саме її заслуга, що мого прадіда реабілітували. Вона просто закидала заявами тодішнє відомство КДБ.
Про долю мого прадіда у сім’ї ніхто ні разу й не згадував аж до 1991 року. Моя рідна баба по маминій лінії, Джулія, народилась у 1915 році, а з Детройта вони виїхали у 1922 році. Я підозрюю, що вона вільно володіла англійською мовою, але за все життя я від неї ні разу не чув навіть жодного слова англійського. А ось прабаба Горпина, яка мене няньчила до 12 років, якось розповідала, що у них під Детройтом був великий двоповерховий будинок і навіть темношкіра прислуга.
Про те, що сталося далі, мені вже розповіла мама. Леонтій був на два роки молодшим за свою дружину Горпину. Я й зараз дивуюся, як єврейська громада Переяслава змогла повідомити їй у Підсінне, що в Ризі на неї чекає пароплав до Америки? Як тоді її, селянку із Підсінного, доправили в Ригу та посадили на той пароплав…
Я не вірю в Бога, але вірю в те, що за нами всіма хтось спостерігає. І вірю в бумеранг. Я прагнув зробити те, що не дала зробити прадіду тодішня радянська влада.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
