Переяславець Данило Чеботарьов проходив строкову службу в Нацгвардії України у Маріуполі, коли 24 лютого 2022 року росіяни почали наступ на місто. 21-річний боєць пережив один з найжахливіших етапів війни – оборону й бомбардування «Азовсталі». А потім були дев’ять місяців російського полону. Про поневіряння й боротьбу за звільнення захисник і його мама розповіли Переяслав.Сity.
«Коли почалася АТО, син спав із прапором»
Данило Чеботарьов потрапив до офіційних списків на обмін після дев'яти місяців полону. Він повернувся на рідну землю 16 лютого 2023 року, разом із сотнею інших військовиків. За останній рік юнак схуд на 23 кілограми, отримав сильну контузію. Зараз проходить реабілітацію у київському шпиталі.
– Із 2014 року, коли на Донбасі почалася АТО, Данило спав із прапором України під подушкою, йому тоді було 12 років, – згадує Леся Чеботарьова (53 роки). – Мій батько був військовим, все життя працював у Львівському військкоматі. Там Данило стояв на військовому обліку. Коли прийшла повістка, він взяв мене за руку і сказав: «Мамо, я піду служити».
Данило Чеботарьов з мамою в день її народження. 2017 рік.
У квітні 2021 року Данила Чеботарьова призвали на строкову службу в 12-у бригаду оперативного призначення Національної гвардії України. Військова частина 3057 розташовувалась у центрі Маріуполя.
– Він написав мені повідомлення: «Мамо, я йду в Нацгвардію. І в Маріуполь». А я так плакала і кричала на весь куток, бо знала, що там зовсім недалеко ідуть бойові дії. Я настільки переживала, що мені навіть дзвонила психолог із військової частини, з тиждень зі мною бесідувала. Я тоді трохи заспокоїлась. І син дзвонив, казав: «Мам, тут так гарно, так тепло, все добре».
На початку лютого Даня приїхав у відпустку на кілька днів. У нього було стільки емоцій, очі горіли! Він закохався в Маріуполь, мов у дівчину. Навіть хотів залишитися там, орендувати з другом квартиру і продовжувати службу за контрактом.
Данило Чеботарьов у рошташуванні роти до війни
Під час строкової служби в Нацгвардії
«Стою дивлюсь на Азовське море. Мам, міста більше немає»
– Після відпустки я повернувся в частину 14 лютого, – розповідає Данило. – Ми знали, що до кордону росіяни стягують війська, але серйозно це не сприймали. 16-го до нас приїжджав навіть Президент Володимир Зеленський. А зранку 24 лютого всіх підняли по тривозі з командою: «Повна бойова готовність». Я служив у роті конвою, то нас залишили охороняти частину. Ми взялися за укріплення будівлі, позакладали вікна мішками з піском, готувалися давати відсіч.
– Данило подзвонив мені на другий день війни, сказав: «Мам, не переживай, ми в сховищі». Але серед офіцерів і контрактників вже були загиблі, їхню ж частину бомбили ще 24-го, – наголошує мама.
У перші дні війни на пункті постійної дислокації
– Ми зайшли на «Азовсталь» 28 лютого. Спочатку там був зв'язок, але з кожним днем він слабшав. Нас кидали на позиції, але ми не мали важкого озброєння, щоб давати відсіч. Були втрати. 26 березня, коли мали заступати на позицію, де були перед цим, туди скинули авіабомбу – загинуло 14 людей, майже всі, хто там був. Це сталося саме у День Нацгвардії.
– Востаннє ми з Данилом поговорили 21 березня. Він мені не зізнався, що вони на «Азовсталі». Сказав: «Стою дивлюсь на Азовське море». А потім після паузи: «Мам, міста більше немає». Пообіцяв подзвонити наступного дня, як буде зв’язок. Але після того на півтора місяця настала повна тиша.
Навіть через рік після тих подій пані Лесю душать сльози. Важко уявити, що відчувала матір у період суцільної невідомості – розпач, біль, страх. Єдине, що давало їй сили проживати кожен наступний день – віра в те, що вони знову будуть разом.
– Я нічого про сина не знала, його телефон був вимкнений. День ще якось перемучишся, а за ніч все життя в думках перевернеш. Плакала щодня і щиро молилася. Молила Бога і батьків на тому світі, щоб вони стали янголами для Данила. Приходила молитися у дзвіницю Вознесенського собору. Сяду, виплачуся там із дівчатами. Я просто з розуму сходила... Тоді дочка записала мене до психолога, і так я трішки навчили боротися з тими всіма тривогами. Але вбивала невідомість.
Металургійний гігант "Азовсталь" після бомбардувань
Зрештою, я не витримала, пішла у військкомат. Там зустріла офіцера Володимира Мамітька й попросила допомогти, дізнатися хоча б, чи живий син. Володимир Іванович якимось чином дізнався, що Данило на «Азовсталі». Живий-здоровий, але там немає зв’язку, бо вони нібито у бункері. Тільки тепер я знаю, що в бункері він не був ні дня, їх ставили на позиції. Дитина пережила всі бомбардування і загибель друзів...
Побачила сина на відео з полоненими в Оленівці
16 травня 2022 року стало відомо про вихід українських захисників із «Азовсталі» за наказом вищого командування заради збереження життя людей. Разом із іншими строковиками Данило Чеботарьов вийшов із території заводу 17 травня.
– Нам оголосили наказ: скласти зброю й виходити з «Азовсталі», – розповідає Данило. – На виході стояла машина, куди ми її скидали. Виходили групами по десять осіб. «Азовців» на постах відразу фільтрували, допитували. Ми пройшли обшук і на відеокамеру назвали свої дані. Нас посадили в автобуси. Представники Червоного Хреста роздали воду і бланки, де треба було написати телефон і дані рідних. Близько восьмої вечора ми почали відправлятися, в колоні було автобусів дванадцять, може, більше. Свій телефон я розбив ще на заводі, щоб не ризикувати. Із собою взяв лише документи. В автобусі ДНРівці забрали годинник.
Данило Чеботарьов серед полонених українських захисників
Останніми з комбінату вийшли командири – 20 травня. Головнокомандувач ЗСУ оголосив, що близько 2,5 тисяч військовополонених з «Азовсталі» вивели на тимчасово окуповані території. Данило Чеботарьов опинився на території колишньої виправної колонії смт Оленівка Волноваського району Донецької області.
– Нас обшукали і почали допитувати: де був у 2014-му році? Чи ти не «азовець»? Чи не з Донецька? Що робив після 24 лютого?
Ми жили в бараках. Там було велике спальне приміщення, окремо кімната виховної роботи, туалет. Перший місяць дуже хотілося спати. Прокидався тільки, щоб поїсти. Перше, що я пам’ятаю, дали хліб, пюре і котлету, але це була одноразова акція. Хоча побачити хліб уперше за стільки місяців було як шок. Перші два тижні давали їжу раз у день. Були дні, коли взагалі не годували. Потім це якось налагодилось і їсти було тричі на день. Давали перловку, ячку, пшеничку, і так всі наступні дні. На території колонії росли фрукти, але нам не дозволяли їх брати і вони просто згнивали. Були проблеми з водою. Готували їжу на технічній воді, але і її економили. Про те, щоб помитися, не було й мови.
Данило Чеботарьов поділився спогадами про перебування в полоні
В кінці травня Лесі Чеботарьовій зателефонували з Червоного Хреста, повідомили, що Данила зареєстрували як військовополоненого. А за кілька днів мама побачила у фейсбуці відео з автобуса під час в’їзду в Оленівку, серед яких впізнала свого сина.
– Я до ранку не заплющила очей, всю ніч проплакала. Яке те відео заціловане, замолене! Данила насправді не було у списках полонених, і що він там, я підтвердила саме цим відео у Координаційному центрі в Києві. Коли в липні стався теракт в Оленівці, лікарка сиділа біля мене добу – я думала, що не переживу той день. Чекати списки загиблих і молитися, щоб твоєї дитини там не було – це найстрашніше, – голос пані Лесі тремтить від хвилювань.
Мамі прислали це фото Данила, який перебував у російському полоні в Оленівці.
Папа Римський взяв за руку і сказав: «Він скоро повернеться додому»
А потім почалися місяці боротьби. Рідні строковиків військової частини 3057, в якій служив Данило, створили ГО «Вояцький визвіл». Разом з іншими родичами військовополонених захисників України ходили на масштабні мирні акції на Майдані Незалежності у Києві, зверталися до української влади та світової спільноти з проханням сприяти найшвидшому обміну.
Леся Чеботарьова на мирній акції у Києві
У грудні 2022 року Леся Чеботарьова у складі делегації з восьми осіб, серед яких дружини й матері військовополонених, зустрілася з Папою Римським у Ватикані. Їхня розмова тривала близько п'яти хвилин. Наприкінці аудієнції жінки подарували понтифіку вишитий рушник.
Родичі українських військовополоненних (Леся Чеботарьова четверта праворуч) на зустрічі з дипломатичном представником Папи Римського в Україні
– Ми їздили у Ватикан автобусом за свої кошти, а в організації зустрічі та поселенні нам допомогли представники посольства України при Святому престолі. На зустрічі Папа Римський взяв мої руку в долоні, подивився у вічі і казав: «Не хвилюйтеся, з ним все буде добре, він скоро повернеться додому». Після його благословення я відчула полегшення, – ділиться Леся Володимирівна.
Українки подарували понтифіку вишитий рушник
Під час зустрічі з Папою Римським у Ватикані
Тим часом Данила з вересня перевели у 27-у виправну колонію в місті Горлівка на Донеччині. Там з ними обходилися дещо краще, ніж у Оленівці, каже хлопець.
– Якщо в Оленівці до нас докопувались через будь-яку причину, чинили сильний психологічний тиск, то в Горлівці були тільки дисциплінарні покарання. Перевіряли кожні дві години, чи не спимо в неналежний час. За це карали: 20 ударів палицею або 200 присідань. Але це ще нормально. Коли ми тільки приїхали в Горлівку, то усіх підряд гатили добре. Сказали, що це така традиція. Але начальник зони, коли подавав у відставку, останнє розпорядження дав, щоб нас не чіпали. Тож тим, хто приїхав на місяць раніше, дісталося більше.
Такі таблички полонені носили у Горлівці
У російському полоні
«Якби вони побачили мій виворіт джинсів, залишили б на пожиттєве»
– У Донецьку відгукнулися проукраїнські волонтери, які взялися допомогти і передали Данилові мого листа. За кілька днів мені надіслали фото з його листом мені у відповідь. Він написав, що їм натякнули про можливий обмін у березні, – каже мама.
– Ми вірили, що буде обмін, але не сподівалися, що швидко, – зізнається Данило. – Поки в Оленівці ловило українське радіо, чули про акції у Києві, і я розумів, що мама теж там. У горлівській колонії був один працівник адміністрації. Напередодні Нового року після чергової перевірки, під час яких нас тричі в день змушували співати гімн росії, він побажав: «Ну, щоб усі скоро були вдома!». Там теж є адекватні люди, але їх мало.
14 лютого після обіду він мене спитав, чи маю передягтися в щось цивільне. Тоді зажевріла надія. До півночі почекав, ліг спати. Наступного дня пообіді прийшов замначальника зміни, сказав: «У тебе є дві хвилини зібратися». З колонії тоді обміняли мене одного. Хлопці весь виворіт джинсів мені обписали номерами телефонів своїх рідних. На обшуці перед виходом треба було роздягатися, і я думав, тільки б не побачили, бо залишили б на пожиттєве. Обійшлося. Я потім по тих номерах ще три дні обдзвонював.
На вивороті джинсів Данила полонені хлопці написали телефони своїх рідних
Зв’язали руки, обмотали скотчем очі. Спочатку їхали у машині, летіли вантажним літаком. Далі автобусом доїхали у Суми, де нас зустріли волонтери. Тільки перед пунктом обміну нам дозволили зняти пов’язку з очей. Добиралися, здається, годин двадцять. У Сумах нам надали першу допомогу, повели в душ. У Горлівці хоча б раз у тиждень можна було сходити в баню, а в Оленівці – ні разу. Через антисанітарію у нас були речові блохи, короста,– згадує юнак.
"Боротися будемо за кожного полоненого"
Рівно дев’ять місяців мама чекала на сина. Він повернувся на рідну землю 16 лютого 2023 року, разом із сотнею інших обміняних військовиків. Про це їй повідомила мати іншого полоненого.
– Десь за годину після оприлюднення офіційної інформації подзвонив Даня: «Мама, це я. Я в Україні». І друга фраза: «Мамо, наших потрібно визволяти». Вдосвіта наступного дня я вже була у Києві. Перша наша зустріч була дуже емоційна, на прохідній в лікарні. Обійняла його, а там немає що обіймати – одна курточка. Син схуднув на 23 кілограми. Дякувати Богу, не був поранений, але отримав сильну контузію і струс мозку. Зараз проходить реабілітацію у київському шпиталі.
Перше фото з мамою біля київського шпиталю
Перші дні реабілітації, 18 лютого 2023 року
Цей синьо-жовтий браслет я одягла на одній з наших мирних акцій, – показує руку пані Леся. – І пообіцяла, що не зніму його, поки не звільнять останнього полоненого захисника. Ми далі будемо боротися за кожного, бо їх ще дуже багато, обмінюють вкрай рідко й неохоче, особливо строковиків.
Старший син пані Лесі Олександр у березні 2022 року теж став на захист України, брав участь у звільненні Київщини від загарбників. Воював на Харківщині, де його поранило, нині перебуває у тамтешній лікарні. З молодшим братом після звільнення він поки не зустрічався. Мама ж розривається між Переяславом, Києвом та Харковом.
Вперше обійнявши сина, пані Леся плакала і сказала: я тебе тепер нікуди не відпущу. Але після реабілітації Данило хоче повертатися на службу за контрактом і йти на передову. Каже: «Мамо, а хто буде мститися за хлопців і за Маріуполь?»
Леся Чеботарьова (перша ліворуч) із сином на мирній акції у Києві. 20 травня 2023 рік
“Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)”
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
