Покидати українцям рідні домівки, рятуючись від біди, зараз доводиться не вперше. У 1986 році Чорнобильська катастрофа змусила багатьох людей переселитися з Поліського краю. Звідти нині вже 80-річна Євдокія ФЕДОРЕЦЬ переїхала в Переяслав. Тоді евакуйованим обіцяли лише нетривале відселення, аби якийсь час пожити подалі від місця аварії. Але тимчасове виявилося постійним. Історію читайте на Переяслав.City.
– Пані Євдокіє, що пам’ятаєте про своє дитинство та юність у рідному краю?
– Народилася я у 1942 році в селі Залісся, це за п’ять кілометрів від Чорнобиля. Нашу сім’ю розкуркулили і забрали геть усе хазяйство. Хату оставили тільки тому, що моя рідня добровільно пішла працювати у колгосп. Народилася без батька, бо у 1941 році його забрали на військові збори, а потім відправили на війну. Уже з маминих листів він дізнався, що став татусем, писав їй листи, але із війни не повернувся.
У 1943 році у Залісся прийшли німці. Вони хату спалили й ми втекли жити у селище Новосілки. Після війни повернулися до рідного села й жили у чужих людей. Згодом із війни повернувся батьків брат і допоміг нам побудувати свою хату. У неї ми перейшли в 1947 році, там я й жила, доки вийшла заміж.
Під час роботи на сирзаводі (четверта зліва)
Я ходила у школу і вчилася з охотою. А школу зробили у куркульській хаті. Учні мали букварі, зошити, в них писали тоді чорнилом ручками із пером. Я найбільше любила математику, на «добре» писала диктанти.
Важким було післявоєнне життя, але наша сім’я не голодувала. Обробляли свій город на тридцяти сотках, тримали корову, порося. У колгоспі вирощували льон, за нього людям добре платили. Після сьомого класу я вже пішла працювати дояркою на ферму. І ото вдень яка тяжка робота, стомишся, а увечері ж таки хочеться погуляти! Чепурюся: підведу брови паленою спичкою, обов’язково хустку пов’яжу на голову, плаття із крепдешину чи креп-жоржету, білі носочки – й можна йти на гуляння! Часом дівчата одягали поверх плаття піджак. Отака тоді була мода.
Влітку молодь щовечора виходила на вулицю, щоб потанцювати під гармошку й поспівати. Я співала у колгоспному хорі, була охоча до танців – тоді зачасту витанцьовували босоніж. А зараз уже мало хто пам’ятає танці «краков’як», «страданіє», «карапет». Зимою збиралися у когось у хаті на «вечорки».
Із своїм чоловіком Петьою й познайомилася на отаких молодіжних сходинах. П’ять років зустрічалися: то сваримося, то потім миримося. Могла й заміж вийти за іншого: сватався хлопець Федя, він служив у Москві й обіцяв мене туди забрати. Його мати як почула про це, накинулася: «Знайшов красуню, наче у Москві таких нема! Їдь собі!» І поїхав Федя у Москву сам, без мене… Але ж, як кажуть, від долі нікуди не втечеш. Зрозуміли із Петром, що не можемо один без одного, та й одружилися.
Весільне фото подружжя Федорець
У нашому шлюбі народилося троє діток: Михайло, Наташа і Юра. Чоловік після навчання у Київському технікумі отримав спеціальність техніка-механіка парових і дизельних машин, працював на сирзаводі головним механіком. Згодом і я перейшла працювати туди. Мали свій дім із садом та господарство: корову, теличку, свині, кури, качки.
За першою дитиною я у декреті не була: кілька місяців вдома посиділа й вийшла на роботу. Третього як народжувала, то уже була досвідчена у жіночих справах, розуміла, що ось-ось підходить, буду народжувати. Чоловік – на роботі, то йду до його брата, який жив по-сусідству, прошу: «Мабуть, родитиму, відвези до поліклініки». Той виводить велосипед: «Сідай на багажник, відвезу». Отак і «протрусив» мене на багажнику два кілометри, це стільки було їхати до лікарні, де я благополучно й без ускладнень народила третього синочка. Щоразу, як до мене у палату заходила лікарка, вона не могла стримати сміху, згадуючи мою історію із велосипедом.
– А як ви дізналися про аварію на станції?
– Ті події 1986 року я не забуду ніколи. Вранці пішла проводити доньку на вокзал, бо вона збиралася їхати на навчання до Києва. Йдемо по трасі, а машин так багато й дуже швидко кудись їдуть. На вокзалі метушня. Рейс автобусу відмінили, сказали, що на Прип’яті пожежа. Донька якось таки змогла того дня виїхати до Києва, а люди один одному передавали новину: «На атомній щось горить!»
Чоловік Євдокії Петро ( перший зліва) на ЧАЕС , 2000 рік
Ми здаля бачили, що туди їдуть машини, там гасять полум’я, але не було інформації, що це усе дуже серйозно. Уже через кілька днів нас із роботи забирали грузити пісок, яким гасили пожежу. Та й тоді ще ніхто не повідомляв деталі того, що відбувалося насправді.
Четвертого травня почалася евакуація, стали вивозити людей, але наголошували: «Їдете на два тижні, не більше». Наша сім’я була у числі евакуйованих. Старший син прибігає до мене на роботу: «Мамо, здавайте у колгосп худобу, будемо виїжджати!». Під’їхала колгоспна машина, погрузили ми туди й корову, й телицю... Я корові на роги нав’язала ганчірок, щоб потім її за тими мітками знайти та забрати ж. Курям та качкам понасипали у дворі багато зерна, собаку відв’язали. Моя мама ще встигла посадити кілька рядочків огірків: «Посаджу, хай ростуть, а то повернемося, й не буде що їсти. А ікони не буду забирати з хати, нехай двір охороняють!» – казала так. Із сумом залишали рідний двір, ніби від душі щось відривали. Погрузили нас у автобуси й завезли у село Клавдієво в Бородянському районі. Жили ми там ціле літо.
Пані Євдокія з чоловіком біля своєї хати в селі Залісся, 2010 рік
Потім нам повідомили, що будуть переселяти на зиму за місцем роботи чоловіка. Мій Петя мав їхати на роботу до Переяслава. Кожній евакуйованій сім’ї видали великі целофанові мішки, щоб туди складали свої речі. Ми взяли лиш постіль, полотенця, одяг та телевізор «Славутич».
Із Бородянки лише через рік я змогла навідатися до своєї хати. Нам тоді виділяли спеціальні автобуси, а проїзд уже ж оплачували самі. З хати вже нічого було забрати, що ж там осталося? Мародери погосподарювали, розікрали усе, що було найкраще та найцінніше. Залишилися лиш стіни та спогади про минуле життя. Бо людей із Залісся розселили у Кагарлик, Одесу, Харків, Кременчук і навіть у Крим.
Євдокія та Петро Федорці під час відвідин рідного села
Ми відтоді щороку відвідували рідні місця на Гробки: сідали на обід біля могилок померлих родичів, пригадували, як жили, розповідали, як хто й де прижився. Моя мама ще відразу відмовилася їхати до Переяслава, вернулася додому і прожила аж до смерті у Заліссі. Похоронили ми її у Чорнобилі, як і мого чоловіка. Вона, як ще була жива, то на Гробки їздила разом із нами, брали й дітей.
– У Переяславі обживатися як було?
– Нашій сім’ї видали ордер на квартиру в будинку на Підварках, проживання – на п’ятому поверсі. А перед нашим приїздом якась евакуйована сім’я відмовилася жити в цьому ж будинку на першому поверсі й взагалі виїхала із Переяслава. Тому ми замість них із п’ятого заселилися на перший поверх.
Відразу, як вселилися, купили спочатку нові ліжка, кухню, холодильник, а уже значно пізніше – меблеву «стінку» та пральну машинку. Тим, хто хотів, тоді виділяли й участок землі під забудову – 10 соток.
Під час відвідин могил рідних у Заліссі (Гробки)
Я влаштувалася на роботу в четверту школу техпрацівницею. Чоловік же повернувся у Чорнобиль працювати на станції вахтовим методом. Шістнадцять років так робив, доки помер. Отак потроху ніби й обживалися, життя налагоджувалося, але не вщухав біль за рідною хатою, за дворищем, за господарством. Переселенці, на відміну від нас, евакуйованих, були в іншій ситуації – вони знали, куди переїдуть. Могли обирати наперед будинки, де мали жити, вони вже точно знали, що там матимуть постійне проживання. А ми ще довго жили надією, що повернемося в рідні домівки, у рідне село.
Боліло мені, як переїздили, не перестає боліти й зараз. Мою тугу зрозуміє лиш та людина, яка так, як я змушена була покинути рідну хату. Таке відчуття, що біля рідної домівки я навіки залишила частинку себе.
У Переяславі в мене звичайне життя жінки на пенсії: домашній побут, відвідини лікаря, походи на ринок та в магазин. Інколи вибираюся у місто, щоб не засиджуватися. Раніше вишивала хрестиком, ось на стінах порозвішувала свої вишивки, правда красиво? Зараз найбільше бажаю, щоб пошвидше закінчилася війна. А як я помру, то хочу, щоб мене похоронили на тій землі, де я народилася, де лежать моя мама та чоловік.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
