У жовтні 2022 року переяславці побачили свого земляка Богдана Януту по телевізору. На всю країну транслювали сюжет про воїнів, які звільняли місто Ізюм. Про воєнну роботу свого взводу штурмовиків розповідав 28-річний командир з позивним «Єнот». А за десять днів життя Богдана обірвалося.
Війна забрала тата у крихітної донечки, чоловіка – у молодої дружини і єдиного сина у самотньої мами. Сьогодні рівно вісім місяців вони живуть без нього. Їхня історія життя війни на Переяслав.City.
Похрестив донечку і пішов на війну
– 27 жовтня Полінці виповнилося пів року. Кожного місяця ми відзначали її маленький день народження. Зранку зателефонували, щоб привітати всі родичі, а я чекала дзвінка від Богдана. Донька була його найбільшою втіхою, – розповідає 27-річна Антоніна Янута. – Він сам обирав ім’я, казав на неї «моя зірка». Щодня я надсилала йому фото та відео маленької, щоб там, на фронті, він бачив, як вона розвивається, що нового вміє. О пів на третю подзвонила мама Богдана. Повідомила, що він загинув.
Сльози вмить наповнюють очі жінки і котяться струмками по обличчю. Минуло вісім місяців, але вона досі не може повірити, що її коханого чоловіка більше ніколи не буде поруч. Усі плани і надії на щасливе майбутнє зруйнувала війна.
Донька Поліна побачила світ 27 квітня 2022 року
Коли російська армія напала на Україну, під серцем Антоніни билося серденько їхньої донечки. Богдан з першого дня усвідомлював, що піде на війну, бо йому є кого захищати. З’явився до військкомату, але, зважаючи на те, що дружині за два місяці народжувати, для нього призов відтермінували.
Богдана Януту мобілізували 25 червня 2022 року. Це була особлива дата для подружжя – дев'ять років разом. Колись вони мріяли, що на десяту річницю обвінчаються і пообіцяють один одному перед Богом любов та відданість на все життя.
Та цього дня подружжя поспішало хоча б похрестити маля до від’їзду тата на війну. В навчальний центр у місті Чорноморськ Одеської області він поїхав просто з хрестин. Ніхто не міг уявити у страшному сні, що коли Богдан назавжди повернеться додому, його відспівуватимуть у тому ж храмі, де він востаннє тримав на руках двомісячну донечку.
Богдан із мамою Тетяною та донечкою за кілька годин до від'їзду на фронт
«Богом даний на Благовіщення»
Для Тетяни Янути (48 років) Богдан був єдиним сином. Вони з чоловіком Олександром мріяли саме про хлопчика, і назвали його Богданом – «Богом даний», бо народився на Благовіщення, 7 квітня 1994 року.
Богдан зростав у любові – батьки мріяли саме про хлопчика
Батьки виростили Богдана у любові і піклуванні. Мама згадує, що з сином було мало клопотів. Він ріс життєрадісним хлопчиком. Дуже активним – займався хокеєм та джиу-джитсу. До батьків ставився як до друзів, і це було взаємно. Вони довіряли і дозволяли самостійно приймати рішення, хоча він завжди прислухався до їхнього життєвого досвіду. Прививали дисципліну, при цьому прагнули дати йому все.
Змалечку Богдан займався спортом та був переможцем змагань
– Ми вкладали в нього всю душу і давали найкраще: велосипеди, скейти, ковзани, коли підріс – мопед, а потім і автомобіль. Не для того, щоб розбалувати, він цього всього навіть не просив, а для його розвитку. Він мав аналітичний склад розуму, був здібним у математиці, чудово розумівся в техніці. Водночас мав дуже добре серце, обожнював маленьких дітей і тварин, – розповідає про сина пані Тетяна.
Богдан казав, що знання дають свободу вибору. Освіту здобував на факультеті тваринництва та водних біоресурсів у Національному університеті біоресурсів і природокористування України. Цікавився рибним господарством, бо у дитинстві часто рибалив із дідусем, і мріяв про власний ставок. При університеті закінчив і кафедру військової підготовки у званні молодшого лейтенанта.
«Не закохатися було неможливо»
Богдан виріс вродливим юнаком: високий, статний, чорнявий, кароокий. «Не закохатися було неможливо», – усміхається Тоня. Вони познайомилися, коли їй було 17 років. Почали спілкуватися в інтернеті, а перше побачення відбулося на випускному дівчини. Хлопець прийшов на центральну площу привітати красуню із закінченням школи. Відтоді вони не розлучалися.
Богдан і Антоніна були разом більше дев'яти років
Антоніна переїхала до Києва, вступила до Національного авіаційного університету на юридичний факультет. Кожен жив у своєму гуртожитку, але зустрічалися майже щодня. На четверту річницю стосунків Богдан освідчився коханій. Вони повернулися до Переяслава і почали жити разом, а за два роки побралися. Подорожували Україною та за кордоном, відкладали кошти на спільне майбутнє. Хлопець був дуже люблячим і турботливим, зізнається жінка.
– У пам'яті назавжди залишаться наші моменти, скільки ж їх було за ці роки!.. Ми з Бодьою оберігали свій світ. Ходили на всі премʼєри його улюблених фільмів Marvel. Любили взяти піцу, "снікерси", "пепсі" – він це просто обожнював, – і поїхати на дамбу, зустріти захід сонця, говорити про все, – згадує Тоня.
Богдан мріяв про велику сім’ю і власну справу. Ще підлітком рвався до роботи, підробляв на будівництві. Потім уже спробував свої можливості і в інших справах – «крутився», як сам про себе казав. Любив спорт і пропагував здоровий спосіб життя – працював фітнес-тренером. Вправно водив автомобіль і побув водієм у київській службі таксі. Їздив на заробітки до Швеції, Польщі, Австрії. І навіть у незнайомій країні, не знаючи мови, адаптувався легко і швидко.
Молодий командир
Мужність, стійкість, силу духу, витривалість та швидке мислення 28-річного чоловіка відзначало військове командування – ще під час бойових навчань Богдана Януту призначили командиром взводу 80-ї десантно-штурмової бригади, пізніше йому присвоїли звання лейтенанта. Після двох місяців навчань бійців направили у Соледар на Донеччині. З цивільного життя хлопці потрапили у пекло.
– Син ніколи ні на що не скаржився, а перебуваючи на передовій, прагнув сам підтримувати нас. Йшов під дощем по кілька кілометрів, щоб піймати зв'язок і подзвонити. Іноді він розповідав і про те, як їм воюється: як їх щодня накривають обстрілами, як вони сплять у окопах під дощем, сушать над вогнем одяг, як йому доводиться бачити смерть побратимів. Я не плакала при ньому, бо розуміла, що маю бути підтримкою, – розповідає пані Тетяна.
За першої змоги Богдан телефонував близьким із передової
Під час бойових завдань Богдан не виходив на зв'язок по кілька днів, траплялося, що й тиждень не давав про себе знати. В один із днів надіслав мамі фото, на якому лежить на землі. Сказав, що якби не деревина, біля якої вони залягли перед тим, як у неї влучив снаряд, його б уже не було. Сльози заважали говорити, а вона стримувалась і повторювала: «Синку, в нас все буде добре. Я молюся щодня, з тобою нічого не станеться, абсолютно нічого не станеться».
Фото, яке зробив Богдан, коли снаряд влучив у деревину поряд і це врятувало його
Виганяв росіян із Ізюму
У вересні 2022 року підрозділ штурмовиків, яким керував Богдан Янута, брав участь в одній з найуспішніших операцій Збройних Сил у великій війні – звільнення Харківщини, зокрема, міста Ізюм та його околиць.
Перше фото зі звільненого Ізюма
Окупанти тікали, залишаючи техніку та боєприпаси. Про воїнів-героїв, які визволяли українські землі, телевізійники з ТСН приїхали знімати сюжет. Молодий командир – скромний і зосереджений, розповідає, як вони виганяли ворогів:
Богдан Янута дає інтерв'ю ТСН про успішну операцію його підрозділу
«Вони рухаються старими маршрутами, які ми перекриваємо, і потрапляють у наші засідки. Так село за селом зачищали. І це був не плановий відхід, вони втікали, бо залишили багато своєї техніки».
Сюжет про командира та його взвод вийшов в ефір 15 жовтня 2022 року
Друзі, знайомі, колеги, побачивши той ефір від 15 жовтня, в захваті розповідали Тетяні, як пишаються своїм земляком. А для неї той мужній воїн з екрану – її хлопчик. Завжди стриманий і серйозний, він писав мамі, як давно не дивився фільмів. Попереджав, що знову не буде зв’язку. І додавав: «Люблю».
Хлопці розповіли журналістам, як розгромили російських окупантів
«Нема страшнішого, як заходити у морг і бачити свою дитину»
– Ми поговорили вранці 25 жовтня, потім він ще писав протягом дня, – згадує мама. – Їх тоді вже перемістили на Луганщину. Сказав, що йдуть на позиції. 26-го була тиша, але ж я звикла до таких днів. Коли просто молишся і чекаєш на дзвінок.
Наступного дня я була на роботі. О 14:15 мене покликали до кабінету. Коли зайшов Вячеслав Володимирович (Саулко, голова Переяславської громади – ред.), я ще нічого не зрозуміла. Коли слідом за ним зайшов Володимир Іванович (Мамітько, офіцер першого відділу Бориспільського РТЦК та СП – ред.), я зрозуміла, що щось не так. Він почав говорити…
Я казала, що це неправда, що цього не може бути, адже ми розмовляли тільки позавчора. А ще у сповіщенні було вказано ім’я мого чоловіка, який помер чотири роки тому! Значить, це – помилка! Я зателефонувала дівчині-медику з їхнього підрозділу, вона не взяла слухавку. Тоді від побратима прийшло повідомлення, що Богдан загинув. Я не можу переповісти про ті хвилини. Досі не знаю, як тоді вижила...
Богдан Янута загинув 26 жовтня 2022 рік біля села Невське Сватівського району на Луганщині від осколкового поранення – так написали в сповіщенні. Тіло матері скував біль. У своєму житті жінка пережила не одну втрату. Дев’ять років тому пішов з життя її батько, потім чоловік, невдовзі померла мама. І кожного разу, як би не було тяжко, вона збирала сили і жила далі. Поряд був Богдан – її опора, її гордість, найдорожче в її житті. Його загибель означала для неї втрату сенсу жити.
Богдан був у Тетяни єдиним сином
– Я ховала батьків, чоловіка, але нема страшнішого, як заходити у морг і бачити свою дитину. Я стояла, чіпала, гладила його. Все тіло було ціле. Поранення було біля лівого вуха і одна сторона голови зашита… У той момент я згадувала Богдановий філософський погляд на життя, ми з ним проходили похорони, і я знала, як він не любив сліз, істеричних криків. Я намагалася триматися, щоб його останній шлях був таким, як він би хотів.
31 жовтня віддати останню шану своєму герою біля його будинку зібралися сотні переяславців. Молода дружина стояла біля труни і не відводила від чоловіка очей. Свій останній спочинок захисник знайшов на Борисівському кладовищі.
Жити допомагає його маленька копія
Зараз Антоніна з донечкою живуть удвох у квартирі, де колись разом із Богданом будували своє щастя. Тепер там скрізь їхні спільні фото. Зараз Полінці рік і два місяці. Вона – копія свого тата. Такі ж очі, усмішка, ямочки на щічках. Тільки зі світлин дівчинка дізнається, як виглядав її тато, як першим взяв її у пологовому будинку, як цілував, пестив і тримав на ручках.
– Перші місяці були дуже тяжкими, як і зараз. Хоча легко, мабуть, вже не буде ніколи. Але материнство стало моєю точкою опори, донька – моє рятівне коло. Щодня я знаходжу в собі сили жити заради неї. Мені так хочеться поділитися з Богданом, що донечка сказала нові слова і зробила перші кроки. Але я вірю, що він усе бачить. Я дякую Боді за його любов, доброту та щедрість до нас. Я виховаю нашу доньку гідною людиною, якою був він, і якою хотів бачити її, – каже Тоня.
Богдан Янута загинув 26 жовтня 2022 року в районі с. Невське на Луганщині
Показуючи Богданові фото, пані Тетяна додає, що цей телефон – дуже дорогий її серцю, бо це подарунок сина на день народження. Він був дуже щедрим, каже мама. І завжди нагадував, що вона має залишатися найкрасивішою. І вона тримає себе у тонусі – заради нього і щоб бути взірцем для маленької онучки.
– Він казав: «Мамо, ти завжди повинна бути гарно одягнена, підніми голову, усміхайся». Він і сам був таким. Коли приходив до мене на роботу, всі захоплювалися, а я пишалася ним. Він для мене живий, щодня я згадую про нього, думаю, що б він мені порадив, як відреагував на щось. Сьогодні я подумки звернулась: що мені одягти, щоб розповісти про тебе? Одягаю чорну сукню, як раптом на ній рветься замок. І я одягла сіру. Він не хотів би трауру. Я знаю, що він би засмутився, якби я впала в депресію. Ці вісім місяців – пекло, яке я проживаю, але я не маю права здатися.
За два місяці до загибелі Богдана загинув його однокласник Максим Гаєвський. Хлопчики стали чоловіками, які оберігають наш спокій. Подивіться на тих, хто загинули на війні – молоді, здорові, красиві! Я хочу, щоб люди розповідали своїм дітям, якою ціною дається мирне життя у Переяславі і в країні. Як дорого дається нам життя у власних домівках, можливість говорити рідною мовою. Допомагайте нашим захисникам, шануйте їх, і живих і мертвих, – каже мама героя.
Основну частину життя пані Тетяна присвячує роботі. Нарікає, що соціальні служби, на жаль, не цікавляться моральним станом родичів загиблих військових, а між тим це дуже важливо. Від психолога жінка почула пораду не тримати в собі емоції, давати волю сльозам, вести щоденник. Втіху знаходить у спілкуванні з онучкою, підтримує зв'язок із Антоніною. І закликає усіх батьків любити та цінувати своїх дітей. Неважливо – маленькі вони чи дорослі.
Захисника нагородили орденом Богдана Хмельницького третього ступеня посмертно
Указом Президента України Богдана Януту посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. Рідні займаються встановленням пам'ятника воїнові.
– Мені ніхто не замінить сина, а Полінці – тата. Вона – його продовження, я бачу в ній Богдана, і хочу, щоб моя онучка знала, яким він був. Що її тато захищав країну, щоб вона і інші дітки росли, жили, відзначали свята. Я дякую Богу, що в мене був такий син. Поки я жива, його пам’ятатимуть.
Посмертну нагороду Богдана Янути отримали мама Тетяна, дружина Антоніна та донька Поліна
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
