Майже півтора року триває велика жорстока війна. Росія продовжує обстрілювати мирні міста і села по всій території України. Іноді здається, що ми цинічно звикли навіть до таких реалій, що забули той страшний ранок 24 лютого 2022-го... Але тим, хто постраждав у цій війні, хто втратив домівку, рідних, друзів, не дають про це забути спогади. Вимушена переселенка Олеся КОРКАЧ, яка нині мешкає у Переяславі, розповіла свою історію війни…
«Зв’язок зник відразу, а газ ми перекрили самі»
– 24 лютого я була в Макарові під Києвом, де маю квартиру, там же мешкають і мої батьки. Рано-вранці мене збудив телефонний дзвінок, це був чоловік, сказав: «Почалася війна, негайно збирайте все необхідне і тікайте».
Я була вдома з дворічним синочком Матвійком та котом. Ще не усвідомлюючи до кінця, що саме почалося, залишила малого на сусідку і пішла в місто подивитися, що там робиться, зняти готівку. Це був хаос, якого доти я не бачила: натовпи переляканих людей на вулиці, страшенні черги біля банкоматів і магазинів, де вигрібали усе – крупи, борошно, макарони, цукор, цигарки, туалетний папір... Паніка відчувалася фізично і мене теж «накривало».
Фото: надане Лесею Коркач
Готівки я того дня так і не зняла, бо стояла б у черзі до вечора, до жодного магазину не потрапила. Повернулася в квартиру і вирішила піти до батьків – разом спокійніше і безпечніше. Вони живуть у власному будинку недалеко від Житомирської траси. Зібрала валізу, у квартирі все вимкнула, взяла синочка і кота й поїхала. Сподівалася, що все минеться, нічого страшного не буде і я невдовзі повернуся до свого затишного гніздечка.
Згодом до батьків прийшов і мій брат Владик із дружиною Мариною та донькою Настею. Ми вже тоді закупили, що могли з продуктів та засобів гігієни. Поки користувалися газовою плитою, наготували на запас багато їжі, яку так і не їли – не могли, шматок у горло не ліз, тільки діток годували. Потім ми відключили у хаті газ – боялися. Зв’язок майже зник у перші дні: Лайф перестав працювати відразу, Київстар або Водафон ще іноді ловив, якщо вилізти на дах. Про інтернет годі й говорити, не могли навіть смс-повідомлення відправити рідним.
Фото: надане Лесею Коркач
«Із сином і котом ховалася у батьківському погребі»
– Вони зайшли 5 березня через Бородянку. Спочатку через місто, просто мимо нас, ішли величезні танкові колони. Не стріляли. На танках сиділи росіяни. Я хоч і бачила їх здалеку, але зовнішність у них була слов’янською. А за ними зайшли кадирівці, і почалося жахіття. Я навіть не підберу слів, щоб описати все, що нам довелося пережити в ті страшні дні.
Ми сховалися у звичайний погріб із картоплею та полицями з банками. Все навколо вибухало, стріляло, гуло, страшенно ревли винищувачі, ми постійно чули голосний ляскіт танкових гусениць та автоматні черги. Часто накривали «Градами». Тоді закладало вуха, серце обривалося і падало в п’яти. Здавалося, що ми в епіцентрі бою – це найстрашніші відчуття. Ні з ким немає зв’язку, ти нічого не знаєш, не розумієш, не можеш зловити в голові жодної думки. Я була насмерть перелякана, оглушена, переживала, щоб із старенькими батьками хоча б інсульту не сталося. А Матвійко, Настя – що буде з ними, з нами всіма?!
Ми так промучилися кілька діб, і, врешті-решт, психологічна напруга стала нестерпною: треба щось робити, кудись тікати, бо або тут і помремо, або з глузду з’їдемо. Періоди обстрілів чергувалися з короткими часовими проміжками затишшя, і ми з братом та невісткою вибрали таку хвилинку, вилізли з нашого сховку і пішли на вулицю. Бачимо – всі наші сусіди, знайомі ладнають та завантажують речами свої автівки. Ми давай розпитувати, а вони говорять, що по Житомирській трасі, вільній від рашистів, стоять блокпости з нашою теробороною, і тим шляхом можна виїхати, але треба швидко, бо невідомо, що буде не те що завтра, а сьогодні до вечора.
Фото: надане Лесею Коркач
Виїхали на Тернопільщину а потім у Польщу, але ненадовго
Ми бігцем назад, мовляв, збираємося, їдемо до невістчиної рідні у Шумськ під Тернополем. А батьки: «Не поїдемо. Тут хата, хазяйство, кури, коти, все наше життя. Беріть, діти, нашу машину, рятуйтеся, а ми як-небудь…». Ми – в плачі, що мусимо залишити в цьому кошмарі маму й тата, і чи побачимо їх коли-небудь живими? Хапаємо дітей, документи, мінімум речей, у машину – і гей. Їдемо, на дорозі – згорілий російський танк, повалені стовпи, обірвані дроти, шматки горілого асфальту… На блокпосту стоять наші хлопці, дивляться документи, підказують, куди їхати.
Телефон мій був заряджений, але в Макарові толку з нього було мало. Аж кілометрів за сто від міста з’явився інтернет. Телефон безперервно пищав: посипалися повідомлення – чоловік, рідні, друзі намагалися зв’язатися ще з кінця лютого. Спочатку всім відписала, а потім дійшла черга до новин. Майже непритомнію, переглядаючи усі жахливі фото руйнувань Сум, Чернігова, Гостомеля, карти вторгнення, де позначені території, куди вже дійшли вороги, читаючи моторошні тексти. У соцмережах очевидці описують те, про що не говориться офіційно. Я розридалася прямо в автівці. Вперше з початку війни.
Доїхали до Шумська, де люди нас прийняли дуже добре. Туди ж за нами своїм авто з Переяслава приїхали чоловікова сестра Інна і мама Свєта – моя свекруха, привезли необхідні речі. Якою ж радісною була наша зустріч! Уявіть собі, під час бойових дій стільки часу не мати зв’язку з найріднішими людьми, не знати, де вони, як вони, чи живі, чи здорові…
Вони забрали мене з Матвійком, і ми разом вирушили до Польщі. Побули там недовго, тижнів зо два, потім ще якийсь час у друзів на заході України. Все добре, нас жаліють, допомагають, годують, одягають, але – тягне додому. Якою б тепер не стала моя батьківщина завдяки «добрим» сусідам, але вона – моя, найрідніша і найкраща.
Справжнісіньким дивом вирішилося питання з батьками. Через кілька днів наш сусід вирішив теж їхати на Тернопільщину і покликав їх із собою, і вони таки погодилися. Курей випустили, залишили для них їжу й воду, сарай не закривали. Котів роздали по сусідах, які не захотіли їхати. Їм мама сказала: люди добрі, ось картопля, консервація, все, що в погребі бачите, беріть і їжте, кури яйця нанесуть – забирайте.
«Зберегла фото мого розбитого рідного міста»
Невдовзі батьки повернулися, бо дуже сумували за домівкою. На диво, вся живність уціліла, кури навіть непогано неслися. Коли ми дізналися про це, побачили в цьому якийсь позитивний провісник майбутнього. Так воно й вийшло: окупанти забралися з Київщини.
Але що ж вони наробили! Пів Макарова знищено. Замість дитячого садочку «Теремок», куди ходив синок, – обвуглені руїни. У перший же день своєї появи окупанти «Градами» розстріляли місцевий хлібозавод, де загинуло багато людей, у тому числі тих, кого я знала особисто. У моєї найкращої подруги вщент згорів будинок.
Дуже постраждав центр міста, житлові багатоповерхівки, і наша в тому числі – вибиті вікна, розбиті міжповерхові перекриття, величезні діри в стінах, подекуди вигорілі квартири, уламки бетону та арматури, – ось і все, що лишилося від колишнього благоустрою. У нашій квартирі вибуховою хвилею винесло вікна, відірвало балкон.
Перший час я не могла відірватися від Інстаграму, переглядаючи світлини цього жаху знову і знову. Потім зрозуміла, що слід якось абстрагуватися, згрібати себе докупи, я повинна спробувати повернутися до повсякденного життя хоча б заради своєї сім’ї. Зараз уже я трохи заспокоїлася, але всі фото мого нещасного пошкодженого міста зберегла.
Діти граються тепер у «повітряну тривогу»
Фото: надане Лесею Коркач
Знаєте, що вбиває мене найбільше? Ми ростили дітей, опікувалися старенькими батьками, працювали, відпочивали, не зазіхали на чуже. Жили своє життя. Я саме збиралася виходити з декрету і їхати до Переяслава, де працюю в університеті. Тепер усе це знищено, і колишнього щасливого життя вже не повернути. Усе змінилося одного чорного дня.
Матвій грається: «Повітряна тривога! Мамо, біжи у сховище, побігли, ховайся, а то бомба впаде!». Хіба я думала, що такими будуть ігри моєї дитини? Як все це позначиться це на його психіці, уяві, на його подальшому житті?
А ще на цій війні наші гинуть найкращі чоловіки. Найхоробріші, найдостойніші – сенс нашого життя. Замість того, щоб вирощувати хліб, будувати міста, народжувати дітей, вони йдуть від нас назавжди. Ми ж – жінки, діти, старенькі – залишаємося наодинці з цією бідою. Хоч і маємо підтримку всього світу, але основний, найважчий тягар – моральний, економічний, психологічний, несемо ми, українці. Нехай буде проклятою ця підла війна…
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
