На початку повномасштабного вторгнення російської армії на Україну 48-річний киянин Валерій Кравченко добровільно пішов до війська, щоб захищати країну. Після демобілізації він мешкає у Переяславі, розповів журналісту Переяслав.City про свої воєнні будні.
Артилерист-танкіст-гранатометник
– У лютому 2022 року, коли росіяни почали свій наступ і дійшли до Києва, мені не сиділося вдома. Жив я в столиці із батьком, мама померла ще до війни. Тож зняв у Переяславі квартиру та перевіз сюди батька. Колись тут в одному з релігійних центрів я лікувався від алкогольної залежності. Минуло понад дев’ять років, і я почуваюся чудово: покинув не лише випивати, а й палити цигарки. Працівники центру тепер запрошують мене, аби я розповів новим пацієнтам, що можна справді вилікуватись і почати життя по-новому.
А ще в Переяславі живе чудова жінка Світлана, із якою я познайомився під час одного із приїздів до міста. Перед тим, як іти у військкомат, я її попросив навідуватися до батька, носити їжу та в разі потреби доглянути старенького. Взагалі то я стояв на обліку у київському військкоматі, але тоді подумав, чого мені туди їхати, коли й тут візьмуть до війська.
Мені відразу запропонували стати артилеристом й відправили на навчання на полігон. Але згодом звідти відізвали, бо в мене було посвідчення тракториста, а саме тоді набирали танкістів. Хоча на танку я ніколи не їздив, але подумав: танкістом, то й танкістом. Проте ним служити не довелось. Мене терміново 14 березня відправили знову на полігон, де ми знову тренувалися кілька тижнів, після чого я поїхав на Сумщину як мотострілок-помічник гранатометника.
Під час чергування на блокпосту
«Місцеві жителі нас годували»
– На той час москалів з тих місць уже вигнали, то ми стали на стражі кордону. Жителі розповіли, що саме на нашій дільниці на початку повномасштабного наступу пройшло більше тисячі танків. Частина з них пішла на Харків, а частина – на Київ.
Основною задачею нашого підрозділу було тримати під контролем 10-кілометрову ділянку кордону. Тож ми мали чергувати на блокпостах, які обладнали на навколишніх дорогах, що ведуть до Краснопілля, Білопілля та Мар’янки – це була зона нашої відповідальності.
Коли приїхали на місце дислокування, то викопали та обладнали бліндажі в три накати, а глибиною близько чотирьох метрів. Вдячні місцевим людям, які допомагали: привозили дерево для обладнання наших позицій. Харчами там із перших днів нас забезпечували теж місцеві люди. Жінки варили на шкільній кухні і ми ходили туди харчуватися тричі на день.
Рештою необхідного нас добре забезпечували волонтери – велика їм за це подяка. Привозили бронежилети, кевларові каски, прилади нічного бачення, а також різні продукти. Місцеві люди також пропонували, щоб ми приходили до них помитися. Забирали брудний одяг, а наступного дня приносили випраний і навіть проглажений.
Ранкова кава
Щодня обстрілювали «градами»
За весь час, поки ми стояли там на позиціях, безпосередньо в боях брати участь не довелося. У ворожих піхотинців не було навіть спроби зайти на територію України на нашій дільниці. Але щодня наші позиції обстрілювали гарматами та системами «Град».
Навідувались і ворожі дрони – скидали гранати. І це, до речі, для нас була найстрашніша зброя. Річ в тім, що під час обстрілу гарматами чи «градами» у бійців є кілька секунд, аби встигнути заховатися в окоп чи бліндаж, а дрон забирає і ці секунди. Але ми навчилися ховатися і від них. Тож загалом за вісім місяців моєї служби у нашому підрозділі було лише два «двохсотих», але багато воїнів отримали осколкові поранення.
Сонячна панель замість генератора
– Постачанням електроенергії на позиціях за допомогою генераторів відмовились, бо вони доволі шумні і через їхнє торохтіння іноді було не чути в небі ворожих безпілотників. Тож своїм підрозділом вирішили скинуться та за 11 тисяч гривень в інтернет-магазині замовили сонячну панель, акумулятор до неї та перетворювач. «Нова пошта» доставила замовлення у Краснопілля, а звідти ми уже забрали свою посилочку.
Такої енергії нам вистачало і на зарядку мобільних телефонів, і на освітлення бліндажів. Та коли обладнували позицію безпосередньо біля кордону, то невеличкий бліндаж та окопи мусили копати ночами, аби не «засвітитись». Сонячну панель там поставити теж не можна, бо вона дає відблиск, генератор торохтить та демаскує позицію. Тож ми знову скинулися і купили близько двох кілометрів електричного кабелю, протягли його аж до сільської підстанції, а там нас підключив місцевий електрик.
Демобілізація і підтримка побратимів
– Я стояв на охороні кордону до 30 листопада 2022 року. Потім мене демобілізували, бо в батька дуже погіршилося здоров’я. Він перестав уже навіть вставати з ліжка, тож мене відпустили додому, доглядати за ним.
Після демобілізацій я продовжую підтримувати стосунки із побратимами, маємо з ними свою групу в телеграмі. Не раз запитував хлопців, що їм треба, що вислати – кажуть, що в них все є. На даний час служу в центрі реабілітації для нарко- та алкозалежних церкви «Нового покоління».
Захисники
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
