Оля – з Сєверодонецька, її чоловік Андрій – із Переяслава, але довго жив і працював там. Вони виїхали з міста у квітні 2022 року, коли стало зрозуміло навіть тим, хто вперто відмовлявся вірити: це – справжня війна, попереду – справжня окупація з голодом, холодом та російськими порядками.
Оля (з етичних причин ім’я жінки змінено) розповіла Переяслав.City свою історію біженки, як живеться і звикається їм у новому місті. І чому в них є стільки проблем, про які досі не говорять публічно.
«Для нас війна почалася в 2014-му»
Їм пощастило, що тут живуть батьки Андрія, і було куди податися. Багато людей зі сходу України такої можливості не мали. Не мають і зараз. Не мають грошей, здоров’я, родичів десь в Україні. І залишаються – бо там рідна домівка, хоч і розтрощена, там три курки, кіт, собака, могили батьків…
– Знаєш, ми в перші дні війни навіть не сильно злякалися. Ну грюкало, гупало, вибухало десь щось, ну й що, ми звикли з 2014 року, – розповідає Оля. – Отоді, першого разу, вони зайшли на територію Донеччини теж у квітні.
Пам’ятаю, ще було холодно, і ми, і сусіди тікали хто куди, в самому спідньому і з паспортами у зубах. Я поїхала до мами в Маріуполь, там було спокійно, ніяких боїв і вибухів. Трохи пересиділи і повернулися додому, бо ті люди, хто залишився, сказали, що в Сєвєродонецьку немає росіян.
Ми звикли до «звукового супроводу», як правило, вночі, але намагалися жити, як раніше: я продавець-консультант, Андрій збирає меблі, син навчається і підробляє, – все як у всіх. У мене була трикімнатна квартира – спадок від батька, який помер, коли мені було 12 років. Я вже була дорослою, коли мама поїхала в Марік (Маріуполь – авт.) доглядати бабуню, там поховала її, так і залишилася жити в її хаті, а я – в Сєвері. Мій перший чоловік теж дуже рано помер, і залишилася я з синулькою. Потім зустрівся Андрій.
«Мама в Маріку, син в Ірпені, а ми тут…»
– У березні 2022 року росіяни почали прицільно розстрілювати наше місто. Здалеку, артилерією. Навіщо? «Денацифікація і демілітаризація»? Від «бандєровцев» рятували?.. Боже, яка була стрільба! Стіни хиталися, вуха закладало, воду, світло, газ відключили, зв’язку вже давно не було. Але ми терпіли, все думали, може, це ненадовго.
Під час чергового обстрілу гунуло десь зовсім поруч. Чоловік, як і зазвичай, упав на мене, закриваючи собою. На голови посипалася стеля. І тоді в нас здали нерви. Ми нарешті втекли. Зараз смішно згадувати: ремонт у квартирі зробили, новий телевізор купили, я ще ходила на якісь каструлі дивитися… Тепер усе це не має жодного значення.
Мама в Маріку, і її розбив тоді інсульт. А я не знала, що росіяни там усіх, хто не зміг виїхати, евакуювали. Її теж вивезли практично без свідомості. Та вона якось дивом очуняла, хоч колишньою вже не стане ніколи, та це й не дивно – їй 84 роки. Мама повернулася в Маріуполь півроку тому, незважаючи на вік та інвалідність. Бо там – її дім. Синок Дмитрик не схотів із нами до чоловікових батьків, поїхав в Ірпінь до свого друга. Чого він там набачився і як це позначилося на ньому – окрема тема.
«Говорити українською не виходить»
– Ось так ми й опинилися в Переяславі. Як нам тут живеться? Що тобі сказати… Розумієш, мені майже 50 років. Ми – те покоління, яке, живучи у східних регіонах, думало, говорило, читало російською. Тим паче, що там повсюдно української мови не знали і не вважали за потрібне знати.
Правду кажучи, люди у нас дуже далекі від будь-якої політики та ідеології. Треба ліки батькам, дитину зібрати в школу, одяганку, ремонт, машину перевзути… Якісь там Порошенко, Зеленський – то все Київ, за тридев’ять земель, хтозна-де, до них і діла не було нікому.
Між іншим, мій батько не говорив російською, а мама – українською, але вони один одного чудово розуміли і це ніколи не було проблемою. Часи були інші, так… А мій син уже, на відміну від мене, навчався і спілкується українською.
Я російськомовна. Тут влаштувалася на роботу в магазині, тому зобов’язана спілкуватися з клієнтами українською мовою. Але – ну не виходить у мене! Я говорю, як Азаров. Не тому, що я не хочу, когось не поважаю чи намагаюся щось комусь довести. Просто не виходить – артикуляція не та.
Я давно помічала, ось навіть дивлячись на тебе: україномовна людина без проблем і без відчутного акценту може говорити російською. Але не навпаки. І, повторюю, це не залежить від бажання вивчити мову. Я все розумію, я прекрасно читаю українською, а говорити не виходить. І, відповідно, виникають прикрі ситуації.
«Ви – обслуга. Ви зобов’язані…»
– У мене така робота, що поки я подумаю, як щось пояснити покупцеві українською, як відповісти на запитання, поки я перекладу, то починаю тупити в іншому – мені треба підібрати замовлений товар, сформувати чек чи накладну, розрахувати людину. І щоб виконувати свою роботу, розмовляю, як умію – російською.
Але ж, Боже ти мій, чого я тільки не переслухала! Ось недавно напала на мене жіночка: «Говоріть українською!» Її чоловік намагається розрулити ситуацію, відтягує дружину: «Та чого ти, ти ж розумієш, що вона говорить, вона ж не хамить, все, що ми просили, показала». – «Ні, – кричить, – вона зобов’язана, нехай марширує в свою кацапію! Українською треба розмовляти!».
Є ще дядечко, який щотижня великим джипом їздить із Києва до нашого магазину скуповуватися, бо тут у рази дешевше. Дядечко російськомовний. У мене складається враження, що він ходить сюди спеціально, щоб сказати мені: «Надо говорить по-украински!». Питаю, чому ж він не говорить. «А я не обязан. Вы обслуживающий персонал, вы должны».
Одного разу не витримала чергових повчань від клієнтки, зірвалася: «А в окопах, на війні скільки російськомовних хлопців? Із Харкова, Дніпра, Кривого Рогу? Давайте побіжимо «на нуль» і розкажемо їм, що вони не патріоти, що треба говорити тільки українською!». Жінка незворушно, крижаним тоном відповіла: «Ви не в окопі, і не треба тут спекулювати війною. Ви – обслуга, і відповідно до чинного законодавства зобов’язані спілкуватися державною мовою. Вам усе зрозуміло?». Та зрозуміло. Вона права.
І я стала мовчати. Мовчки тикну на товар, мовчки підійду до каси. Менше проблем. Але ось мені цікаво, всі наші співвітчизники за півроку за кордоном хоча б на розмовному рівні вивчили польську, іспанську, італійську, німецьку мови? Їх також мордою товчуть, як мене?
Моя свекруха та її подружки теж, ні-ні та й викажуть: «Приперлася сюди, ви там путіна звали, війну нам накликали. А тепер, бачте, вони біженці, жертв із себе корчать, допомогу клянчать, хай вас ваша рашка годує!». Я розумію, що люди знервовані, що ненависть до абстрактної росії мимоволі спрямовується на конкретну людину, бо вона «не наша», вона – типу звідти.
Рожеві окулярчики впали дуже швидко
– Не виправдовуюся, в жодному разі, просто пояснюю: завжди знайдуться міські божевільні – десять, п’ятдесят, сто чоловік, яким до спини, якими прапорами і за що махати, які лозунги кричати, головне – бути в центрі уваги. А якщо ще й за гривнечків так 300-500, то ого як побіжать! Не тільки в Сєвері, і в Києві, і в Переяславі є такі люди. І вішати ярлики на всіх – несправедливо.
У нас хоч і велике місто, але ми трохи знаємо, хто чим дихає. Так ось, ті, хто з піною біля рота бігав у 2014 році за «новоросію», давним-давно помчали у Прибалтику, аж майки позаверталися, там і сидять. Не в росію, між іншим. А решта, десятки тисяч мешканців індустріального міста, нікого не звали і ні за кого не агітували – не настільки дурні. Більше того, були і такі люди, які вважали росію братньою, і, реально їй симпатизуючи, маючи там друзів, якусь рідню, виїхали туди. Повернулися дуже скоро. Двома словами: «Ми нікому там не потрібні, все це пропаганда, нас називають хохломордими, кричать: панаєхалі, самім жрать нєчєво, еще і хахлов-прєдатєлей кармі! Пашлі вон, у вас вайни нєт, я на работу лучше узбєка вазьму, чем вора-хахла!». Рожеві окулярчики впали дуже швидко.
Є й інший бік. Мати чоловіка пишається тим, що розірвала будь-які зв’язки з ріднею в росії. Я цього не зробила, що також стало приводом для нав’язливих запитань: «Чому? А ось я їх не хочу ні бачити, ні чути! Кацапня!». Та тому, що коли почали обстрілювати, ці люди мене знайшли, незважаючи на відсутність інтернету, на те, що мобільний зв’язок був через раз десь із даху. Сказали: «Під’їжджай до кордону, куди зможеш, ми тебе заберемо. А тримати не будемо – ти вільна, їдь, куди завгодно, у Європу, в Америку, а хочеш – залишайся, нам головне – тебе врятувати». Я не скористалася їхньою допомогою, а виїхала в центральну Україну. Але вдячна цим людям я буду, скільки житиму. І спілкуватися з ними буду.
Так, до речі, росіяни зайшли в Сєверодонецьк у червні минулого року. І тоді ж, через кілька днів, наш будинок, зокрема, моя квартира, згоріли вщент. Ми, колишні сусіди, підтримуємо зв’язок, спілкуємося через соцмережі. Дехто і не виїхав – не зміг. Так ось, я думала, що наш район розстріляли. Але колишні мешканці зруйнованого будинку пішли туди подивитися. Дзвонять: це не обстріл, а мародери постаралися. Все винесли і підпалили. Ну так, а хтось не вірив, що у XXI столітті можна танк набивати беушними пралками і унітазами…
Тамтешня «власть» дає право на матеріальне відшкодування, адже квартира не просто пошкоджена – її немає. Але для цього необхідно взяти російський паспорт. Не хочу, не можу, душа не приймає. Побуду бомжем. Життя триває, далі щось виясниться…
Прийняти реальність і жити далі
Після розмови з Олею у мене залишився неприємний осад на душі. Мені шкода її та всіх людей у подібній ситуації. Чому ми так ставимося до переселенців, звинувачуємо їх у розпалювані війни, гнобимо стосовно мови? Бо аж такі патріоти? Чи зараз такий час, що ми можемо безкарно над ними знущатися, огризаючись: «У нашій країні війна, якщо ви не забули!».
Та не забувати треба й те, що ми такою поведінкою даємо привід жителям раші називати нас нацистами і стверджувати, що ми забороняємо будь-яке спілкування російською, хоча насправді це не так. Пригадую, як ще 10-15 років тому людей із західної України у нас зневажливо називали бандерівцями, перекривлювали їхню специфічну говірку, «відправляли» туди, звідки приїхали, і як плакала дівчинка з Івано-Франківська після таких відвідин одного переяславського магазину.
То, може, проблема не у війні? Вона в наших душах, наших злих серцях? Хочеться навести слова Святого Письма: «Не зло переможе зло, а тільки любов», і закликати українців до якоїсь толерантності. Ми ж зовсім не такі, насправді ми добрі, гостинні, щедрі, сердечні, і невже ми не повинні залишатися такими, навіть коли йде війна?
«Понаїхали ті, хто кричали, путін, пріді, асвабаді!!! І геть з міста за рашистську мову! Що це за наглість, розмовляти окупантською! Не подобається українська – до побачення!». Це – цитата з соцмереж.
А може, нам варто все ж заспокоїтися, дати час цим людям отямитися, озирнутися, просто видихнути і прийняти іншу реальність. А далі спробувати в ній жити. Поряд із нами. Якось так…
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
