Нещодавно жителька Переяслава Анна Непорожня, 63 роки, доцент Університету Григорія Сковороди в Переяславі відвідала у Франції свою рідню, контакти з якою обірвалися ще в минулому столітті. Про цю унікальну родинну історію вона розповіла журналісту Переяслав.City.
Історія через 110 років
Зв’язок із родичами у Франції підтримувався з допомогою листів, допоки була жива бабуся Анни Андріївни, а зі смертю старенької листування припинилося. Проте французькі родичі не забули про свою українську родину. Ба більше, вони дбайливо зберігали листи з України. І саме під час цього візиту їх як найціннішу сімейну реліквію передали пані Анні.
Анна Непорожня завітала в редакцію із листами, які колись писала її бабуся Єва
– Якби не війна, то цього б, напевне, не сталося, – припускає жінка. – Взагалі ж наша історія розпочалася рівно сто десять років тому – у 1913 році! Тоді моїй бабці Єві виповнилося три рочки, і померла її мама. Вони на той час жили у Польщі як переселенці з Тернопільщини. Її тато, тобто мій прадід Іван Брановський, залишившись із маленькою донечкою на руках, одружився вдруге. Шлюб взяв із українкою Тетяною Мельник, яка замінила моїй бабусі, тоді ще маленькій Єві, маму. Невдовзі у шлюбі з прадідом Тетяна народила іще двох доньок – Катерину та Анастасію, котра і стала героїнею цієї історії, яку я вам розповім.
Біля могили бабусиної сестри АнастасіїФото: з архіву Анни Непорожньої
У 1932 році Єва бере шлюб із українцем Степаном Блищаком, у них народжуються дві доньки – моя мама Марія та її сестра Ірина. Анастасія ж вийшла заміж за поляка. У 1946 році влада Польщі оголосила, що українці мусять виїхати з їхньої країни. (Тоді сталася трагедія двох народів, спровокована совєтами, знана в історії як «волинська різня» – ред.) На той час моїй мамі виповнилося 13 рочків, а Ірині дев’ять. Але залишитися дозволили лише тим, хто був записаний як поляк або мав жінку чи чоловіка польської національності.
Перед родиною бабці постав вибір: їхати до України, чи емігрувати далі. Її чоловік Степан пропонував виїхати до Німеччини. Але бабця наполягла на своєму. Сказала, що є українкою, тож хоче жити у рідній країні, вести власне господарство, і більше ні на кого не працювати, окрім як на себе. Анастасія ж зашлюбилася з поляком, то там і залишилася.
Бабусині листи
– В одному з листів до сестер бабуся писала, що тоді з Польщі в Україну вивезли два ешелони українського люду. Життя ж у рідній країні було зовсім не таким, як вона уявляла, коли жила за кордоном. Працювати довелося не на себе, а на суспільство – у колгоспі. Бідкалася, що за роботу їм не платили, а ставили палички-трудодні. А піти з колгоспу теж не могли, бо тоді в неї забрали б город та худобу.
Бабуся писала, що вони мусять здавати в заготівлю курячі яйця, а також усю вирощену продукцію, бо за отримані кошти намагаються вивчити своїх дівчат.
В іншому листі зауважила, що за школу має заплатити 150 рублів. Після закінчення школи її доньки поїхали до Львова навчатися в інституті, і бабуся на рік давала кожній по 300 рублів, бо на стипендію там не прожити.
Моя мама вчилася на бухгалтера, а її сестра – на товарознавця. Бабусина сестра, яка залишилася в Польщі, не раз висилала їй запрошення на гостину. Але на той час це було неможливо...
Усе своє життя моя бабуся Єва мріяла повернутися у Польщу. Вона й мене, свою онуку, навчила польської мови. Я дотепер вільно розмовляю та читаю польською. Пам’ятаю, як у дитинстві на прохання бабці сама писала листи за кордон своїм тіткам та троюрідним сестрам. Запрошували приїхати до нас у гості. Та тоді був такий період, що ні з Союзу, ні до Союзу не дуже кого випускали-впускали.
А бабця, згадуючи своє дитинство, розказувала, що її мама їздила в бричці у капелюшку. Її батьки мали власні млини – це все повинно було дістатися дівчатам у спадок. Якби не війна (Друга Світова – ред.)…
Надалі ми ще листувалися, проте після смерті бабусі про свою закордонну рідню згадували все рідше.
Один із листів бабусі Єви
Благання про допомогу
– Згадала я про іноземних родичів у березні 2022 року. Коли «кадировці» вже дійшли до Баришівки, я дуже злякалася за життя своїх онуків. Бо тоді ж казали, що коли вони прийдуть, то розстріляють усіх, хто свого часу був в АТО чи підтримує Україну, постраждають і їхні родини…
Тоді я відшукала цілу купу старих адрес. Не відала, хто з родичів де і за якими адресами живе. Писала навмання – раптом хтось і відгукнеться. Листи відправила в Австралію, Францію, Канаду, Бельгію, Польщу. Зміст був однаковий у всіх листах.
Повідомляла, що я з родини Брановських, і до них ніколи не зверталась. Що моя бабця була рідною сестрою їхнім бабусям, і я пишу до них як її внучка й прошу мене почути. Зараз в Україні велике лихо, почалася війна і вороже військо стоїть за кілька кілометрів від нашого містечка. Я дуже хочу, щоб мої внуки вижили. Тож прошу допомоги й притулку для нашої родині.
І ось через три місяці, коли наші доблесні воїни відігнали рашку якомога далі від Києва й Переяслава, мені прийшли листи. Написали з Франції, Канади, Австралії, два листи прийшло з Польщі.
Палка патріотка України Аліса
У своїх листах я на всяк випадок вказала і номери моїх мобільних телефонів, хоча на дзвінки й не очікувала – тоді така ситуація була… Але згодом мені стали дзвонити! Я розуміла, що мій лист українською їм ще хтось міг перекласти, але щоб зателефонувати?!
Випадкова знахідка
– Волею долі сталося так, що родина, яка проживала у французькому містечку Валансьєн, надала притулок українській дівчині Таї. Вона з Києва, і на початку війни рятувалася від обстрілів у Переяславі, а потім виїхала до Франції.
Там мій лист знайшовся зовсім випадково. Адже Таю прихистила саме моя рідня – мамина двоюрідна сестра Данелія! Якось вони разом із нею поїхали на могилу батьків. Дорогою вирішили заїхати до свого старого будинку, де вони жили раніше, а тепер він стояв порожній. І ось тоді вони побачили, що в поштовій скриньці біліє якийсь папірець. Відкрили, а там – мій лист!
Троюрідні сестри Данелія та Анна
Тая побачила зворотну адресу і ще більше здивувалася – Переяслав! Вона ж сама лише кілька тижнів як звідти виїхала. Дівчина добре знала французьку і переклала моє послання, мій крик душі.
Данелія невідкладно розповіла про лист своїй доньці Алісі, яка, як виявилося, була щирою патріоткою України. Уявляєте, дівчина ні разу не була в Україні, не знає нашої мови, але дуже любить українські пісні, сама їх співає, вивчила напам’ять гімн України! Це дивовижно, як через кілька поколінь можуть проявитися гени!!!
Ліворуч бабуся Єва їй тут 17 років
І відтоді Аліса мало не щодня відправляла свою маму на кордон із Польщею, аби та мене зустріла та привезла у Францію. А у нас тим часом усе трохи вляглося, ворога відбили далеко, і я тоді вже нікуди не хотіла їхати.
І ось телефонує до мене Данелія, ми вільно спілкуємось польською. Вона каже, що дуже рада, бо я нарешті знайшлася. Адже й вона писала нам листи, але на першу бабусину адресу, ще на Тернопільщину. А там давно ніхто не живе…
Відтоді вони почали присилати нам посилки із дитячим харчуванням. Озвалася і татова рідна сестра із Польщі, їй уже 88 років. Вона також настійливо запрошує нас приїхати в гості. В одному із листів так і пише: «Та що ви там сидите? У вас війна. Кидайте все і їдьте до нас». Прийшло запрошення навіть із Австралії! Звідти писали, що вишлють і гроші на дорогу, аби ми тільки приїхали. Як з’ясувалося, всі родичі постійно підтримували між собою зв’язок. І так склалося, що ця дівчина Тая допомогла мені його відновити, і за це я їй дуже вдячна.
Мама Марія, тато Андрій, бабуся Єва, дідусь Степан та татова сестра Наталія. 1958 рік
Поїздка у Францію
В одній із телефонних розмов Данелія таки наполягла, аби я приїхала до неї в гості, не чекаючи на закінчення війни. Тож піддавшись на її прохання, я 15 липня поїхала до Франції.
Десять днів, які я там провела, були для мене справжнім відпочинком – її родина зробила все для цього.
Уявляєте, вони ходили навшпиньки, коли я відпочивала. Данелія пояснила домашнім, що я ж приїхала з війни, де постійні тривоги і обстріли, то маю хоч ті 10 днів у них гарно відіспатися й відпочити.
На моє прохання вони звозили мене в містечко Тур, яке згадував мій тато у своїх споминах про дитинство.
На відпочинку в одній із кав’ярень (Валансьєна, Франція)
Він там народився у 1933 році. А на початку 1939 року його родина за бажанням мами переїхала до Польщі. До початку війни вони навіть встигли там побудувати будинок.
Після війни їх, як і нашу родину, відправили на постійне місце проживання в Радянський Союз. Уже там тато познайомився з мамою і вони побралися. Але то вже зовсім інша історія.
Я ходила тими вуличками, якими колись ходив тато, дихала тим самим повітрям, смакувала круасанами, про які він не раз згадував… Відвідала й могилу бабусиної рідної сестри – Анастасії Брановської.
Побувавши на чужині, я стала краще розуміти свою бабцю Єву, коли вона закомандувала чоловікові їхати жити в Україну. Як би гарно у Франції мені не було, але мене тягнуло додому, в рідний Переяслав. Ми тепер із родичами спілкуємось телефоном.
Сподіваюсь, що коли завершиться війна, Аліса з мамою приїдуть до нас у гості, і вона таки побачить країну, де ні разу не була, але яку так палко любить, її культуру, її людей.
Навіть таку нашу Україну – розбиту війною. Але єдину, незамінну, рідну.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
