Переяславський фотограф Павло Забарило за свої 58 років зробив десятки, або й сотні тисяч кадрів! Серед них були зафіксовані історичні для міста події, світлини з виставок та концертів, щасливі моменти створення молодої родини, радісні обличчя школярів та безліч фотознімків для тематичних буклетів, розповідає Переяслав.City
До професії залучив мій товариш
– Мій товариш, на жаль, нині покійний, Ігор Мельничук навчався у Київському технологічному технікумі й так захопливо розповідав про професію фотографа, що після армії я теж вирішив вступити до того ж технікуму. Це був кінець 1980-х і на той час в Україні був лише один навчальний заклад, який готував професійних фотографів. Його випускники працевлаштовувалися, зокрема, й на кіностудію ім. Довженка, або на завод «Фотон». Тобто заклад забезпечував солідну роботу.
Навчання проходило на дуже високому рівні. До наших послуг були три студії та чотирнадцять лабораторій! Вивчали студійну зйомку, кінозйомку, вчилися працювати фактично з усією фототехнікою, яка вироблялася в колишньому СРСР.
Навчали створенню композиції, налаштовувати світло, обробляти фото, ретушувати та багато іншого.
Моєю курсовою роботою була серія фото «Старий Київ», куди увійшли, зокрема, знімки Андріївського узвозу. Це була моя перша серйозна робота як фотографа-початківця, і її високо оцінили мої викладачі.
Після завершення навчання я отримав направлення до Новоград-Волинського на посаду директора фотоательє. Та я відмовився туди їхати, бо хотів працювати у рідному місті. Тож погодився на посаду штатного рядового фотографа у фотоательє, яке тоді діяло в новому приміщенні Будинку побуту поряд з автовокзалом. Нині там магазин АТБ.
Фотосправа – задоволення не з дешевих
– Якість вітчизняних матеріалів для фотосправи була на «трійку з плюсом». Ситуація з фотоапаратами – не краща. Доводилося всіма правдами та неправдами діставати матеріали для роботи американського, німецького чи японського виробництва. Звісно, вони коштували значно дорожче за наші, але були якісніими, й фотокартки виходили значно кращими та привабливішими.
Мій перший фотоапарат «Зеніт-11» на той час коштував як місячна зарплатня – 150-200 карбованців. Але і він був не найкращим. Прослужив два роки й частенько підводив у роботі. Зрозумів, що слід змінити його на більш якісний, хоч і дорожчий. Придбав «Praktika» німецького виробництва. Потім купував професійні фотоапарати інших марок, які були значно досконаліші.
Фотосправа – надзвичайно дороге задоволення в усі часи. Фотограф же має бути майстром-універсалом, щоб ідеально вибрати ракурс, відрегулювати фокус та інші налаштування камери. І все це – заради одного кадру!
У 1990-х кожен етап виготовлення світлин виконувався по кілька годин. Більшість фотокарток були чорно-білими, а для кольорових доводилося «діставати» дефіцитну кольорову плівку, яка потребувала складної обробки та дорогих реактивів. Для подальших процесів потрібно було мати фотолабораторію. Там проявляли плівки та фотокартки, використовуючи хімічні реактиви. Потім виконували певні маніпуляції в темній кімнаті з червоною лампою, сушка, глянцювання фотографій, щоб виблискували. І тільки тоді нарешті можна було побачити, наскільки якісним вийшов знімок.
Усі хімікати, якими обробляються такі фотокартки, дуже отруйні й негативно впливають на організм, що часто позначається на здоров’ї фотографів.
Робота на себе
– Пропрацював я деякий час в ательє й зрозумів, що пора заробляти на себе самому. Оформив патент і почав пропонувати свої послуги на виїзді: фотоальбоми для випускників шкіл міста та району, весільні фотоальбоми, також робив фото для реклами, наукових видань та буклетів, листівок та ін.
Найбільше люблю відтворювати природу. Від неї черпаю позитивну енергетику та наповнююся душевним спокоєм. А ось із людьми працювати найважче: що фотографувати, що вести перемовини щодо замовлення.
Були часи, коли клієнти приносили відзняту плівку, щоб я проявляв. Був такий випадок, що приніс чоловік отаку плівку, я й до рук її ще не взяв, а він уже пояснює, що я маю з нею робити та скільки коштує моя робота. То я зразу й відмовив йому в послузі. На щастя, таких клієнтів за мою практику траплялося мало.
Фото яструба яке опублікував журналу «Photographer»
Кілька разів брав участь у фотовиставках. Моє фото яструба дуже сподобалося головному редактору журналу «Photographer» і його, з мого дозволу, розмістили на розвороті одного з випусків. Також надсилав свої роботи у інші видавництва. Значна кількість моїх фотографій була вміщена у журналі «Пасіка». А якось навіть виграв передплату на журнали про рослини та пасіку.
Були й кумедні ситуації. Робив одній жіночці фото на закордонний паспорт, і вона наполягла, щоб я зробив ретуш, тобто прибрав зморшки, пігментні плями. На подібні документи, знаю, ретуш не можна робити, але вирішив поступитися замовниці. Згодом дізнався, що її дві години тримали на митниці, перевіряючи усі дані, бо не могли повірити, що перед ними саме та особа, фото якої в паспорті.
Мисливство й пасіка – хобі
– У 25 років я став мисливцем. Завів собаку ягдтер’єра й думав, що буду фотографувати свої трофеї і моменти полювання. Та швидко зрозумів, що ти або фотограф, або мисливець. Тому під час полювання залишав свій фотоапарат удома й насолоджувався моментами вистежування дичини та спілкування із природою. І в цьому був свій плюс – навчився помічати ті ракурси, які не завжди бачиш у звичайному житті або не звертаєш на них уваги.
Дружина Люба та син Альоша – татові помічники на пасіці
Захоплення пасікою почалося з кількох вуликів, кожного року їх додавалося. Як одружився, то почав залучати до цієї справи дружину Любу, а потім і своїх трьох діток – Лілю, Альошу та Меланію.
Приходжу із пасіки, а Ліля помічає, що мене вкусила бджола, й починає плакати: «Тату, тобі дуже болить? Хочеш, пожалію?». Її теж кусали бджоли, та й меншеньких, але вони у мене терплячі, не плачуть і не жаліються.
Раніше реалізовували мед на базарі та серед знайомих і друзів, а тепер 90 процентів здаємо. Звісно, залишаємо деяку частку продукції для сім’ї, оскільки ми взагалі не вживаємо цукру.
Плівкова фотосправа занепадає
– Останнім часом фотографую рідко: то ковід, тепер війна – людям не до фотографування. Та й весілля проходять практично без фотокарток. Класична фотоіндустрія у всьому світі йде до занепаду. Зараз усі надають перевагу цифровим фото, причому, навіть не фотокамерою, а з допомогою телефонів. Смартфоном натиском кількох кнопок можна і відео зняти, й фото зробити, та ще й фон поміняти на той, що забажаєш. За кордоном класичні фотоальбомами, зокрема, випускників, уже взагалі не роблять.
Колись давно я мріяв поїхати працювати за кордон, навіть була така пропозиція, але потрібно було знати мову, а я не знав, тому мрія так і залишилася мрією.
А тепер хочу дочекатися Перемоги. Фотографуватиму усміхнених людей, повернення наших хлопців, як їх зустрічають щасливі матері та дружини. Багато зроблю фотокарток для історії, щоб наші нащадки пам’ятали ці миті нашої Перемоги!
Трубіж
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
