Півтори години люди в очікуванні стояли живим коридором від в'їзду в село до батьківського будинку загиблого Героя. Першого такого холодного ранку 6 жовтня жителі Дем'янець, Харківець уперше зустрічали на щиті свого Захисника, повідомляє Переяслав.City з місця події.
Люди опускалися на коліна, плакали, встелили останню дорогу герою квітами... Така мала дещиця вдячності за молоде життя, яке поклав за Україну їхній земляк 34-річний Олександр Миколайович ШКВАРА. Сьогодні це було єдине, що могли зробити — з усіма почестями провести на небеса свого Воїна.
Олександр служив водієм механізованого батальйону, загинув 1 жовтня 2023 року під час ворожого мінометно-артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Красногорівка Донецької області.
З трояндою з домашньої клумби і з палицею в руках літня жінка, плачучи, каже: «Ми постоїмо, квіти покладемо, а як же це пережити матері?!». Важко опускається на коліна. В село в’їжджає траурний кортеж…
Мама Героя Світлана Петрівна працює педагогом у Дем’янецькій гімназії. Виростила двох прекрасних синів із чоловіком Миколою. Колеги розповідають, що у понеділок вона прийшла, як зазвичай, на роботу. Про загибель старшого сина Олександра дізналася ледь не в останню чергу – ніхто не знав, як повідомити таку звістку, яка миттю розлетілася селом, між рідними. Зателефонувала чоловікова сестра.
Страшна новина застала матір вдома однісіньку. Всі її хлопці – на службі...
Убита горем схопила портрет своєї кровинки, прибігла сусідка… Затим прибули з військкомату, молодший син приїхав увечері, чоловік повернувся на світанку наступного дня: батько приїхав теж із фронту, щоб попрощатися з сином.
Олександр Шквара одягнув військову форму ще до війни.
– Я у військовій частині з ним служила разом, – каже однокласниця Катерина Рибалка. – Ми обоє на службу за контрактом прийшли. Та до нас у частину Саша перевівся у 2021 році. А перед тим служив у 43-ій бригаді, а від нас уже в Національну гвардію пішов, у президентський полк. Він знав куди і чого ішов. Сьогодні майже всі однокласники прийшли з ним прощатися.
– Нам випав такий час, така доля. Мусимо захищатися, – каже однокласник Олександр Ткаченко. Він теж військовий. – Сашко в школі був безобідним, не розбишака. Але люди змінюються. Не всі, хто у школі дебоширив, потім кимось ставав. Я теж не служив, але коли росіяни напали на нашу землю, я сказав дружині, що не хочу, аби ворог прийшов у мій дім і тебе хтось обідив. Бо це наша земля. Наша країна. Дружина, мати плакали. А я поїхав у військкомат і сказав, що вмію рубать, копать і в мене є права. Я можу захищати. От і Сашко, мабуть, так само думав. Сидіть і чекать ми не збиралися. У мене батько «афганець». Сказав, як ти підеш, то я піду за тобою. Ні. Вони своє відвоювали. А це наш вибір…
Побратими Олександр, Костянтин, Владислав прибули з військової частини на прощання, кладуть у домовину Героя шеврони.
– Ми два роки з ним разом служили, – розповідають по черзі. – Сашко був дуже вправним водієм. На любій машині класно їздив. Був чесним, справедливим. З початку війни хотів захищати дім, свою родину. Місяців чотири чи п’ять тому він за власним бажанням перевівся в іншу частину, аби піти на передову. Був поранений, підлікувався і знову повернувся у стрій. Так, ми всі молоді, ніхто не вмів воювати. Навчилися…
Друзі згадували Сашка як дуже добру і хорошу людину, щирого товариша. Він був завжди з посмішкою. Готовий допомагати в будь-який момент.
– Я з ним за однією партою сиділа, – каже ровесниця Ірина. – Він жодного разу мене нічим не образив, хоч це ж хлопці, знаєте, як буває. Ми дружили. В школі ні до кого не виявляв особливих симпатій, от у цьому він був трохи скритним…
…Дзвони Хрестовоздвиженського храму в Дем’янцях сполохали притихле небо, дали волю жіночому плачу, чоловіки втирали очі. Довкола храму люди знову на колінах. Відспівати душу Героя прибули священники Православної Церкви України.
– Олександр пішов на передову задля того, щоб війна не прийшла в його дім, і рідне село. З Дем’янець воюють близько сорока чоловіків. Півтора року Господь тримав село у спокої від такої гіркої звістки, – сказав настоятель храму.
Особливо щемкий ритуал чину похорону Захисників – отці на колінах співають «Плине кача».
І знову траурна процесія рушила селом до останнього Дому свого Героя. Центральне кладовище за кількасот метрів від храму. Колона з портретом Олександра Шквари та прапором уже дійшла до викопаної могили, а людський потік ще тільки зійшов із центральної дороги – кілька десятків метрів, кілька сотень людей. Здається, тут ніколи не було так багатолюдно…
– Страшною бідою ми всі об’єдналися сьогодні, – сказала Наталія Корзун, учителька гімназії. – За нас, за наших дітей, за наше майбутнє віддали батьки найдорожче – свого сина. Спочивай з миром, неймовірно мужня дитино. Ти вже не почуєш ворожих снарядів, а тільки мамину і татову молитву, і слова великої вдячності від усіх нас.
На кладовищі знову в довгу чергу люди підходять попрощатися і подякувати Захиснику. Чоловіки стають на коліна, побратими кладуть у домовину шеврони. Брат обіцяє помститися ворогу. Мама ніжно гладить синове обличчя. Востаннє… Батько то як кам’яний, то не може стримати сліз. У небо зринає голосне дівоче ридання…
– Смерть не буває героїчною. Героїчним може бути життя. І в Олександра, не зважаючи на його молодий вік, було саме таке життя героя. Був шлях доблесті, звитяги, хоробрості, подвигу. А для героя навіть смерть не страшна. Він назавжди в наших серцях і в нашій пам’яті. Ніжний і люблячий син, вірний бойовий товариш, готовий прийти на поміч і підстрахувати, підставити плече. Пам’ятайте, що завдяки йому ми тут живі, стоїмо на своїй землі і називаємо себе українцями вільної країни, – сказав військовик.
Офіцер Володимир Мамітько вручив батькам прапор, яким було востаннє прикрито тіло їхнього сина-Героя. Церемоніальна чота здійснила автоматний трикратний прощальний салют. Іще один ритуал виконали люди єдиним хором – заспівали «Ще не вмерла України…»
…«Ведмедику від кицюні» – це не любовна записка, не ніжний шепіт дівочих вуст над вушком коханого. Це вже ніколи не почуте ним, молодим чоловіком, який не долюбив, не донянчив, не доспівав свою життєву мелодію. Це лише напис на стрічці одного з похоронних вінків на могилі Героя Олександра Шквари.
ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЯМ!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
