12 жовтня у Музеї «Заповіту» Т.Г.Шевченка було відкрито виставку «Великий зодчий музейної справи», присвячену 100-річчю з дня народження Михайла Сікорського. Це – спільний проєкт НІЕЗ «Переяслав» та Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Усі предмети – особисті речі, документи, мистецькі твори, присвячені фундатору музейної справи на Переяславщині – були надані для експонування фондами Заповідника та бібліотекою Університету Григорія Сковороди в Переяславі. Як відбувалося відкриття, розповідає Переяслав.City.
Як за життя Сікорського
Власне експозиція виставки розміщена в колишньому кабінеті Михайла Сікорського, зокрема, робочий стіл директора знаходиться на тому ж місці, що й за його життя. На виставці демонструються документи, світлини, а також унікальні предмети – особисті речі Михайла Івановича: бритва, іконка св. Михаїла, керамічні настінні тарілочки.
В експозиції представлені світлини, на яких зафіксовані події та люди з життя Михайла Сікорського, а також особисті речі Героя України
Урочисте відкриття
На відкриття виставки завітало багато гостей – колишніх працівників Заповідника, викладачів та студентів університету, жителів міста.
Із вітальними словами виступили генеральний директор НІЕЗ «Переяслав» Олексій Лукашевич, ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі Віталій Коцур. Начальник відділу культури і туризму Переяславської міської ради Валентин Шуткевич подарував Музею Заповіту примірники інформаційного буклету, який висвітлює життєвий шлях, творчу та наукову діяльність Михайла Сікорського.
Директор НІЕЗ «Переяслав» Олексій Лукашевич та ректор Університету Григорія Сковороди Віталій Коцур на відкритті виставки
Начальник відділу культури і туризму Валентин Шуткевич дарує музею буклет, присвячений М.І.Сікорському
Директорка бібліотеки Університету Григорія Сковороди у Переяславі Ольга Шкира презентувала видання «Закарбовані миті: хронограф (2009-2023): фотоальбом настінних автографів», яке всебічно висвітлює діяльність Сікорського як «батька Переяславських музеїв».
Директорка університетської бібліотеки Ольга Шкира з виданням «Закарбовані миті…»
Звичайно, на відкриття виставки були запрошені соратники Михайла Івановича – колишні науковці Заповідника, чиїми невтомними руками, невсипущою працею, винятковим ентузіазмом і був створений один із кращих Національних заповідників країни. Це – Наталія Кухарєва (завідувачка Музею Заповіту), Лариса Годліна, Галина Козій, Валентина Нікітіна, Галина Глушко, Станіслав Дембіцький, Олег Коломієць, Володимир Воловик, Микола Сидоренко, Леонід Кірпікін та ін. На світлинах в експозиції, які гості розглядали з ностальгією – вони разом із Сікорським, молоді, повні натхнення, сил і сподівань. Традиційно не обійшлося без теплих, часом гумористичних спогадів про те, яким було музейне життя-буття «30-40 років тому…».
Теплі спогади про Михайла Сікорського
Галина Козій, колишній завідувач Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини:
– Ми і зараз, коли стільки минуло часу, і докорінно змінилося наше життя, не можемо до кінця осягнути, ким насправді був для Переяслава Сікорський. Він був щиро закоханим у наше місто, і це була любов з першого погляду. Михайло Іванович завжди казав, що Переяслав має фіолетову ауру, яка символізує високу духовність. Він досконально вивчив історію Переяславщини, починаючи з часів Київської Русі, особисто брав участь в археологічних розвідках, днював і ночував на розкопах. І цю історію, надзвичайно цікаву, багатющу на різноманітні знакові для України події, прагнув донести до всіх, збираючи рідкісні експонати, створюючи унікальні експозиції.
Михайло Іванович завжди був прапороносцем, флагманом – для всіх – і для музейників, і для місцевих чиновників, хотів хтось чи не хотів, але йшли за ним, підкоряючись силі його духу, мимоволі проникаючись його нелицемірною любов’ю до України та всього, що її уособлює – калини, колосся, мальованих глеків і тарелей, розкішних вишивок на рушниках та сорочках, і прагненню все, що можливо і неможливо, зібрати в переяславських музеях…
Він прислухався до всього, що ми між собою обговорювали і чому не надавали значення. Так було, наприклад, із Музеєм одягу – першим музеєм у Заповіднику, який мав етнографічне спрямування. Ми завжди з експедицій привозили рушники, килими, свити, сорочки, юпки, корсетки, спідниці, крайки – у нас їх назбиралося хтозна-скільки, і ми так поговорили, що, мабуть, треба для них уже музей. Михайло Іванович вдав, що нас не слухає, відвернувся і пішов. А коли планували роботу Заповідника на наступний рік, каже: «Все, ми приступаємо до створення Музею одягу». Протягом довгого часу цей музей був одним із кращих в Україні, і дуже, надзвичайно шкода, що зараз його немає. Особливо він би прислужився зараз, під час війни з росією, тому що предмети народного вжитку та побуту незбагненно торкають серця відвідувачів, і цьому є багато свідчень, пробуджуючи в серцях українців прадідівський щем любові до рідної землі, – утирає сльози.
Фрагмент експозиції, представленої на виставці «Великий зодчий музейної справи»
Лариса Годліна, колишній головний зберігач:
– Виряджаючи нас в експедицію, Михайло Іванович нам казав: «Беріть усе, що дають, ні від чого не відмовляйтеся. Це – наша історія, це – наші майбутні музеї». І в той же час, маючи в колекції предмети, надані для експонування музеями Києва, Чернігова, Кіровограда (зараз – Кропивницький – ред.), усіма силами старався залишити їх тут, і у вікна стрибав із тими шаблями, і кущами ходив, поки делегації звідти напували в сотий раз кавою, – сміється. – «Мене нема! Та не знаєте ви, де я, нема – і все! Вмер!», – «кричав» пошепки розгубленим посланцям…
Його дітище – вистраждане, вимріяне, випрохане, «вибите» в кабінетах київських можновладців – «Гора», перший Музей просто неба на території України, «українське село в лісі», історія України від Добраничівської стоянки до Музею космосу, паркові зони, для яких саджанці підбирали у ботанічних садах так, щоб вони репрезентували всю Україну, еволюція українського житла від напівземлянки до маєтку князя Горчакова, народні ремесла та промисли, представлені в кожній хаті-пам’ятці, – це справа рук Генія, велич якого залишається незбагненною нами і досі.
У 1990-х роках на історичному факультеті нашого університету були запроваджені заняття з народознавства та етнології. І Михайло Іванович запропонував проводити лекції в наших експозиціях. Це була насправді прекрасна ідея, що й казати, такі лекції були найулюбленішими у студентів. Ця практика існує і нині, тематичні уроки та лекції проводяться в музеях Заповідника і користуються любов’ю відвідувачів.
У нього в останні роки життя була мрія – ще один Музей просто неба, який би висвітлював життя та побут Київської Русі. Експонатів – археології, залишків жител – було вдосталь, ось тільки вже не вистачило йому часу, на превеликий жаль. А ідея – супер, можливо, хтось і втілить її в життя, але вже після Перемоги.
Галина Глушко, колишній завідувач науково-освітнього відділу екскурсійно-масової роботи:
– Я цілком приєднуюся до сказаних слів, додам лише, що Переяслав зробив таким, яким він є сьогодні, саме Сікорський. Він не давав спокою високопосадовцям райкомів, парткомів різного рівня, які постійно бурчали: «От знову цей Сікорський, знову з якоюсь ідеєю, знову щось роби, грошей дай, клопіт і собі, і нам, не дає жити спокійно!». Але багатьох наших чиновників ніхто знати не знав би, якби не його ім’я, яке в 1970-80-ті роки відкривало чимало дверей до київських владних кабінетів.
Леонід Кірпікін, колишній завідувач Музею космосу:
– Моє знайомство з Михайлом Івановичем і прихід у музей були досить оригінальними. У 1970-х роках я був чиновником районного рівня, і ми з Михайлом Івановичем частенько відбували різні столичні та республіканські делегації. На ньому була культурна програма, на мені – застілля. У такому тандемі ми й спрацювалися. Пройшло близько року, аж ось він, поглядаючи скоса з-під широченних брів, питає: «Ну що? Тебе ще не вигнали?». Кажу: «Із двадцяти п’яти моїх співробітників двадцять три вже сидять». Він удавано жахається (уже домовившись із ким треба в райкомі, хитрюга): «Ой, та ти що! Тікай!». Ось так я і «втік» до музею. У рідкісні хвилини відвертості Сікорський мені сказав: «Ти повинен робити так, і жити так, щоб тебе всі любили. Всі! Почув? А то тебе люблять тільки жіночки!». Жартую у відповідь: «Це через мою неземну вроду». «Та нє…» – скривився.
Я дуже любив водити студентів по Музею просто неба, у нас були заняття з народознавства. Улюбленою моєю темою була «Українська хата». І одного разу нас запримітив Михайло Іванович, покликав мене, запитав, з ким це я, і був немало здивований тим, що це – студенти факультету фізичного виховання.
Ці дев’ятнадцять років, які я провів у Заповіднику – без перебільшення, найкращі роки мого життя…
Наталія Кухарєва (завідувачка Музею Заповіту Т.Г.Шевченка):
– Приєднуюся до всіх слів, і хочу сказати, що нам дуже не вистачає музею, присвяченого Михайлові Івановичу Сікорському. Якби можна було його зробити зараз, адже у нас є його особисті речі, документи, світлини, все, що потрібно для повноцінної експозиції. Слід запросити також художників, скульпторів, ми, звичайно всі долучимося до цієї надважливої справи. Але в нас немає приміщення, в цьому найбільша проблема. Вважаю, нам треба звертатися до Міністерства культури України і просувати цю ідею, адже така експозиція з її виховною та просвітницькою функціями надзвичайно актуальна, особливо у теперішні непрості часи.
Незважаючи на свій безперечний талант до музейництва, Михайло Іванович, як і більшість залюблених у свою справу самородків, був абсолютно безпорадним у житейських справах, які його геть не цікавили. Він завжди харчувався абияк, перекусами – немає часу, результат – виразка. Любив тварин, обожнював морозиво, млів від співу Ніни Матвієнко.
Таким він був. Таким ми його пам’ятаємо. Пам’ятатимемо завжди…
Гості, присутні на відкритті виставки «Великий зодчий музейної справи»
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
