Переяславка Ірина Вірчич (49 років) у дівоцтві мала прізвище Олефіренко. Після школи закінчила з відзнакою Київське медичне училище №1 і нині працює медичною сестрою у Переяславській гімназії № 3. Про свій рід розпитувала спочатку у батьків. А коли дізналась, як знайти відомості щодо прародичів в архівах, майже увесь вільний час проводила за комп’ютером в інтернетних пошуках. Що дізналася переяславка про свій родовід, розповіла Переяслав.City.
Про дворянське походження дізналась дитиною
– Коли мені виповнилось років сім, тато – Олефіренко Володимир Наумович – почав мене брати з собою на Ярмарковий цвинтар, куди ходив доглядати могили рідних. Їх було багато. Він розповідав і показував, де поховані його батьки, тобто мої бабуся і дідусь, татові сестри – мої тітки, навіть родичі бабусиного першого чоловіка. Тато і за їхніми могилами доглядав. Вже тоді на кладовищі багато могил були без хрестів та іменних написів, тож і не знали, хто там має останній притулок.
Ірина Вірчич
Я тоді й зацікавилася, із якого ж ми такого великого роду? За радянських часів не було заведено говорити про своє походження, надто ж, що ми з дворянського роду. «Ірочко, ми є вихідцями зі збіднілої родини польських дворян Мільгевських по бабусиній лінії Щербак-Олефіренко Олександри Іванівни», – так мені пояснював тато.
Світлина 1907-1908 року. Родина Мільгевського Івана Олексійовича. Та його дружини Тітка Євгенія розповіла що у третьому ряду праворуч стоїть моя бабуся Олександра, а ліворуч Єфросинія. У першому ряду сидять дівчатка з права на ліво У шкільній формі Поліна, Ганна (Галина), Марійка, яка померла дитиною. Про хлопчиків нічого не відомо.
Мільгевські ще якимось чином були пов’язані з козацтвом, але як, достеменно я не знаю. Батько розповідав, що в старій хаті, якої вже немає, бачив до війни заховану на сволоці шаблю. І його дід Мільгевський Іван Олексійович, який помер у 1945 році, йому казав, що то – наша родова шабля. Очевидно, що хтось із роду був або козаком, або вихідцем із польської шляхти. Тож все, що я знала про рід Мільгевських, – це розповідь мого батька.
Мій троюрідний брат Віталій Большешальский
Проте у Переяслава проживає мій троюрідний брат Віталій Большешальский, який також цікавився своїм походженням. Він є нащадком найменшої дитини роду Мільгевських – Івана Олексійовича. Зібрав спогади своєї бабусі та рідної тітки Захарченко Євгенії Трохимівни. От ми з ним склали докупи всі спогади й почали виводити свій родовід.
Бабуся Олександра. Світлина 1920-х років
Свій рід від Івана знаю достеменно
– Після смерті батька мені дістався «спадок» – доглядати могили всіх родичів. От там на кладовищі якось я й зустріла дослідницю історії міста Людмилу Набок. Розговорилися і з’ясували, що в неї були деякі архівні матеріали про мою родину. Вона люб’язно ними поділилася та порадила, де і як можна ще шукати дані про нашу рідню.
Відтоді я дослідила коріння свого роду до 1850 року. Окрім спогадів, знайшла чимало цікавих фактів і архівних документів на підтвердження походження роду. Зокрема, у «Полтавських губернських відомостях» надрукований список чинів із керування Полтавської губернії по Переяславському повіту за 1850 рік. Там значиться, що мій прапрадідусь Олексій Ілліч Мільгевський був депутатом у квартирній комісії. Ще знайшла дані, коли моя бабуся вийшла перший раз заміж, коли вдруге.
Єфросинія. Світлина 1960 року
У родині побутувала версія, що у нашого прадідуся було декілька братів. Одного з них, Пантелеймона, я знаю де й поховано – ми з батьком доглядали його могилу. Про могилу поруч тьотя казала, що то іще якийсь брат, котрий був німим. А був іще третій брат. Завдяки Людмилі Миколаївні ми зайшли в документах, що Іван був старшим сином Олексія Мільгевського, потім Пантелеймон і Андрій. Гілки тих родів я не досліджувала, можливо, згодом візьмуся й за них.
А от свій рід від Івана я знаю достеменно. Тітка Євгенія розповідала, що дід вів щоденник, але ні я, ні мій брат його і в очі не бачили. А ще тьотя казала, що в Івана Мільгевського було 16 дітей. І ось коли Людмила Миколаївна дала мені метрики, які вона свого часу знайшла в архівах Спасо-Преображенської церкви, то ми знайшли спочатку дані про 10 дітей.
Потім довідалися ще про двох нащадків Івана: один і нині проживає в Березані, а другий жив у Яготині. Він, до речі, був дуже ображений на родину, бо як казав, йому у спадок не дісталось і «драної ложки».
Дядько Микола. Син Олександри від другого шлюбу
Старший син Іван Іванович жив на родинному обійсті Мільгевських у Переяславі та похований на Ярмарковому кладовищі. Його нащадки живуть у Києві. Років десять тому вони приїжджали подивитись на прадідівську спадщину. Мій троюрідний брат водив їх на Ярмарковий цвинтар та показав могили їхніх діда, прадіда та прапрадіда. Вони подивилися і повернулись у столицю, більше про них ми й не чули. Брат жартував, що, мабуть, дізналися про своє дворянство і приїздили подивитись на маєток, розраховували на якісь права та спадщину, а побачили тільки могили пращурів, які їх не цікавили.
З братом порахували, що наш був великий рід
– Ми з братом порахували, що в Івана Олексійовича Мільгевського було насправді 13 дітей. Більшість померли малолітніми. З живих залишився старший син Семен Іванович, його обійстя було на теперішній вулиці Шкільній у Переяславі. Він був двічі одружений. Його діти від першого шлюбу проживають в місті Суми й російському Петербурзі. А про спадкоємців від другого шлюбу я нічого не знаю, бо він у 1943 році емігрував до Америки.
Стоять Олександра з сином Володимиром (моїм татом) сидить невістка Наталя (дружина дядька Миколи) з донькою Валентиною.
Потім по роду йшов молодший Іван Іванович Мільгевський Його син Георгій проживав на вулиці Літописній, ближче до Греблі. Потім їхнє обійстя було продане, Георгій виїхав до Києва й там у нього народились діти.
Моя бабуся Олександра Іванівна буда третьою в роду Мільгевських. Народилася 23 квітня 1890 року. У церковній книзі про це є запис, що у родині дворянина Івана Олексійовича Мільгевського та його законної дружини Феодосії Косьминовни народилась донька Олександра.
17 лютого 1910 року бабуся одружилася, про що свідчить запис в церковній книзі: «Зареєстровано шлюб Дворянки Олександри Іванівни Мільгевської, 20 років, та козака Семена Івановича Щербака від народження 22 роки». У них народилось четверо дітей.
Наталя з донькою Валентиною. Світлина 1943 року.
Син Петро помер немовлям. В 1911 році народився другий син, мій дядько – Григорій, але на нього всі чомусь казали Юрій. Він помер у 1977 році, мав трьох дітей: Віталій, 1937 р. н., Валерія 1939 р. н. та Євген, 1951 р. н. Віталієві діти, внуки та правнуки проживають у Переяславі. Валерія в Іркутську, дружина Євгена до недавнього проживала в Черкасах.
Бабусина донька Любов жила і в Переяславі, але вже померла, похована на Ярмарковому цвинтарі, усі її рідні виїхали у росію. Четвертою дитиною бабусі був син Щербак Анатолій Семенович, його діти проживають у Криму та в Переяславі.
Дядько Микола в Естонії. Світлина 1952 року.
Мій тато в голодовку дивом вижив, бо їв кріп
– Бабусин чоловік помер у 1917 році, і через рік вона одружилась із моїм рідним дідусем Олефіренком Наумом Михайловичем. У 1919 році в них народився син Микола. У 1945 році він разом із родиною виїхав у Естонію, звідки його рід роз’їхався далі по світу: у Данію, Казахстан. Але з я підтримую тісні стосунки.
У 1921 році в бабусі та дідуся Наума народилася донька Віра, ще через два роки – Соня, у 1928 році народився мій тато Олефіренко Володимир Наумович.
Бабуся Олександра з внучкою Надією
У червні 1933 року від голоду померли Віра, Соня і дід Наум. Мій тато дивом вижив, потім розповідав, що в голодовку їв кріп, який рвав на городі в якоїсь бабусі. Відтоді він як виріс, то не міг їсти страви, приправлені кропом.
У бабусі була менша сестра Мільгевська Єфросинія Іванівна. Вона також вийшла заміж іще до революції. У неї були діти, із якими вона виїхала у Сухумі. У 1981 році я разом із татом їздила до них у гості, батько сходив на могилу тітки. У прадіда була іще донька Мільгевська Поліна Іванівна 1897 року народження. 11 грудня 1921 року вийшла заміж за бухгалтера Олександра Марковича, і вони виїхали у місто Березань.
Найстарший син від першого шлюбу Григорій з дружиною та сином Євгеном
У 1901 році у бабусиних батьків народжується іще одна донька – Мільгевська Ганна Іванівна, ми все життя називали її Галиною. Нащадки її роду живуть у Переяславі, це мій троюрідний брат – Большешальский Віталій Михайлович, а його сестра проживає в Бучі. Старша братова донька в Києві, а молодша виїхала в Канаду.
Бабуся Ганна свого часу розповідала, що всі діти Івана Олександровича закінчили в Переяславі гімназію та добре володіли французькою мовою. Долю своєї бабусі (до речі, серед дівчат єдина залишилась на прізвищі Мільгевська) дослідив Віталій, він розповів, що з 1920 року вона викладала у школі на станції Переяславська. Відвідувала молодіжний хор при Вознесенському соборі. Колись у «Віснику» була якась стаття, на жаль, не пам'ятаю яка саме, де було фото цього хору, то брат пізнав її на фото, сидить в нижньому ряді посередині у вишиванці.
Зліва на право, перший ряд: донька Олександри від першого шлюбу Любов, бабуся Олександра, син Володимир (мій тато) від другого шлюбу. Стоять внуки донька Любові Валентина, донька Анатолія Надія, син Григорія Валерій. Світлина 1955 року.
Під час голодовки батько відправив Ганну працювати на Донбас, теперішня Луганська область, селище Голубівка. Там вона одружилася, народилися діти. Чоловік, Конюхов Трохим Тимофійович, був директором фабрично-заводської школи. У нього ще була молодша сестра, співачка. В цій школі Ганна також працювала.
У 1943 році бабусин чоловік загинув під час боїв на Курській дузі. Після визволення Переяслава вона повернулася в рідне місто до батька із двома малими дітьми – Аллою, 1937 р.н., та Євгенією, 1939 р.н. З евакуації зуміла із собою привезти корівку, щоб дітям було що їсти. Тимчасово працювала завідувачкою дитячого садочка, брат не знає якого, та вчителем у Підварській школі. Виростила доньок, мала двох онуків – Большешальского Віталія Михайловича та Денисову Галину Михайлівну, дочекалася і трьох правнуків – Аллу, Аню та Дениса.
Мій тато зі своєю мамою Олександрою. Світлина 1938 року
Також мені розповіли, що батьки Івана Олексійовича Мільгевського були збіднілими дворянами й померли дуже рано. На той час Івану було всього 10 чи 11 років. Всіх осиротілих діток взяли на виховання дворяни Репкіни. Хто вони й звідки, я достеменно майже нічого не знаю. Лише те, що один із дворян Репкіних був хрещеним батьком одному із нащадків Івана Олексійовича. Тож пошуки продовжу, аби більше дізнатись про цих дворян, завдяки яким наш рід не пішов у небуття.
Водночас я почала досліджувати родовід і по лінії мами – Марії Григорівни Чепіги. Там також відкрилось дуже багато цікавих деталей, але то вже інша історія.
Ганна (Галина). Світлина 1936 року
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
