Свідків страшних подій 1932-33-го з кожним роком серед живих залишається все менше. Але забути про трагічну сторінку в історії України не маємо права... Тоді через свідому політику радянської влади загинули мільйони людей. Голодомор визнали геноцидом 17 держав. Сьогодні його називають одним із найбільших злочинів проти людства. Як про те, що довелося пережити розповідали жителі Переяславщини 1920-х років народження, читайте в матеріалі Переяслав.City.
"А хліб у Дніпро висипали, я знаю"
Спогади жительки села Мазінки Слюсар Євдокії Харитонівни, 1921 р.н. ( по-вуличному баби Кодохи)
– Голод у нашому селі почався в тридцять другому годі. Нас у сім'ї було восьмеро дітей: два хлопці і шість дівчат. Жили ми на Дворянщині. Їли, що попало: полову гречану товкли да їли, ходили в колгосп до картопляних кагатів. Картопля в них потрухла, то отой крохмальок брали й пекли. Але ми ще поганого й не їли. Ми ще трохи з голоду вискочили. Моя сестра Горпина в швайні шила, там потроху давали пайок якийсь, то ми й вижили. А у Марусі Катриної, що ото біля гробок жила, сестра була. То ми йшли на роботу й бачили, як вона впіймала курку й гризла.
Мерли люди. Багато мерло на ходу. Було, йдемо на роботу - стоять люди на гробках, попривозили мертвих. Возами возили, у яму скидали. Я бачила, як Кондусів Андрій віз свою матір на возі у рядні. Я ще й яму копала на Федора Макаришиного, сусіда нашого. Трун не було. Ховали в нас на кладовищі. Бувало, що й по декілька чоловік. Наприклад, Настина мати і Шурина (Гулій Олександри) поховані в одній ямі.
Голодовка була страшна. Але хліб був, зробили її навмисне. У колгосп хто не записувався, то заганяли. А хліб у Дніпро висипали, я знаю.
(Записано Романом Лиховидом 18 листопада 2007 р.)
Спогади жительки села Мазінки Роздобудько Марії Лук'янівни, 1922 р.н.
– Голод почався у 33 году. Щоб якось прохарчуватися, ходили і рвали бур'ян, цвіт акації, траву. Нас у сім'ї було семеро. Їли ще полову гречану, товкли і їли. І це все добре було. Ноги пухлі в матері були, лопалися і з них вода бігла. На болото ходили, гав'яр рвали і їли, мати нам також його носили. Батько помер у 33 году. Засновувалась колективізація, активісти ходили по хатах, забирали зерно і все, що хто мав. Батько не хотів писатися у колгосп.
У нашій сім'ї померли трійко: Іван, Гришка, Мишко Чичикали. А осталось четверо. Позабирали усі торбиночки із зерном, борошном. Осталися ми на печі саменькі.
Померлих ховали тут, на кладовищі. А як їх ховали, не знаю, бо було мені 10 років. Просимо у матері, щоб дала їсти, а мати пішла у берег, нарвала рогозу та наварила, а він такий недобрий, слизький. То ми сирий їли.
(Записано Нелею Чичикало 18 листопада 2007 р.)
Жінка зарізала свого чоловіка аби зварити холодець...
Спогади жительки села Пологи-Вергуни Мойсенко Олександри , 1923 р.н.
Жительці Поліг-Вергунів Олександрі Мойсенко у 1932-му було лише 9 років, але в її пам'яті страшні події, голод та численні людські муки закарбувалися на віки.
– Ідуть колоски збирати матері наші, позбирають колосочки, принесуть додому, повиминають... А тоді були такі камінці маленькі зверху, оце потруть крупців – наварять каші...
Ну, але ж... не всі ж одінакові буди й колгоспи – були ж такі, що так, а були ж і такі погані – ловили цих людей, що збірали колоски.
Жителька села Пологи-Вергуни Мойсенко Олександра 1923 р.н. Фото 2017 року.
Жила неподалік нас сім'я: чоловік, дружина та двоє синів. Але тоді, через голод люди ішли на різне. Так, у цій родині, а вони наші сусіди були, жінка зарізала свого чоловіка аби зварити холодець... Вона наварила холодцю цілий чавун і м'ясо ж туди з чоловіка свого і ще не вспіла поїсти його, а може вони і їли вперед, но міліція та її взяла тоді через шию так прив'язала, а руки поза спиною зв'язала і оце міліціонери вели... Аж до сільської ради її так гонили... І ви думаєте, шо: бєдность булав неї? Не бєдность...
А через городи йшли люди до церкви коли, то там тоже женщина загукувала. Каже: діточки йдіть, осьо в мене є – бо тоді ж голод, їсточки хотілося, у кого було, а в кого й ні. Це ще в нас корівка дивом непримітною лишилася, то ми так купкою держалися, їсти трохи мали, – загукує: ідіть сюди... Як хто не знав, що вона так само з людського м'яса готує, то бігали... А як довідалася сільська рада, то її тоже забрала.
Карали людей за те, що їли людей... Але ж було таке, що їли тих, які вже вмерли, то всеодно карали. Тільки і їжу відбирали, люди пухли спочатку – такі мов справні робилися, а потім умірали вмить...
(Записано Іванною Данюк 21 листопада 2017 р.)
Спогади жительки села Строкова Самсоненко Варвари, 1922 р.н.
– Мене голод застав як було 10 років мені. Помню, як хотіла їсти, а ще сусіди мерли...
Ну мерли ж, ну мерли, і на ходу мерли. Іде-іде, присіло і там тобі й осталось...
В одній хаті в селі хлопчики два померло, у другій баба старенька померла і син її помер, бо він поїхав по хліб, але дорогою згинув...
Жителька села Строкова Самсоненко Варвара 1922 р.н. Фото 2017 року.
Урожай був гарний, але все забірали тоді, примушували нас голодувати та красти у сусіда та вбивати своїх односельчан, а тим часом про шо вони думали – про ковгосп. Казали людям: ану, давайте стягуйте, що в кого у коморах, чи зерно, чи мука, а може хлібця трохи в кого зачаїлося... Усе празіти такі забірали, даже було у жінки забрали миску з кропивою чи то кульбабою, з чимось зеленим... я ж мала була не помню, але чого забрали? Бо вона її трохи пилюкою від муки присипала.
(Записано Іванною Данюк 21 листопада 2017 р.)
Вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-33-го років
На Переяславщині сьогодні, 25 листопада, жителі населених пунктів громад прийшли до пам'ятних знаків, встановлених на пошану тих, хто помер через Геноцид.
Представники переяславської просвіти традиційно цього дня вшанували пам'ять загиблих жертв голодомору і комуністичного режиму, об'їхавши цвинтарі міста та в молитві згадавши мучеників.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
