Як же наша соціальна спільнота, та, що найактивніша у фейсбуці, почала активно «захищатися» від російських фейків! Купа гнівних коментів, зокрема, «прилетіла» тим, хто підтримав флешмоб до Дня української хустки.
Найпопулярніший докір жінкам Переяславщини, які виставляли свої фото в барвистих уборах, зводився до того, що пропагують зовсім не українські народні традиції, бо такі хустки – то спадок «з-за порєбріка».
Розібратися з цим твердженням Переяслав.City допомогла старша наукова співробітниця НІЕЗ «Переяслав» Марина БОНДАРЕНКО.
Жінки з Ковалина в на День української хустки
Купити жінці хустку – було ознакою достатку сім’ї
– Пані Марино, спочатку розкажіть, чи є в музейній колекції Заповідника особливі хустки?
– Так, у нас є справді унікальні, просто легендарні предмети. Наприклад, ця квітчаста красуня була куплена у Переяславі на ярмарку на початку ХХ століття й переходила в спадок як сімейна реліквія. Її у 1974 році викупив Михайло Сікорський для музею за шалені на той час гроші – 130 карбованців! Тоді зарплата інженера була 120 карбованців, а музейні наукові співробітники отримували по 90.
Хустка з торочками, викуплена Михайлом Сікорським для музейної колекції за 130 карбованців
У музейному зібранні є також цінні шовкові хустки. Ось як ця синя, бордова, золотиста з витонченими візерунками. Вони називаються «дволичко», бо мають однаковий візерунок з обох боків. Їх під час експедицій привезли з сіл Мазінки та Велика Каратуль. Шовкові хустки і зараз недешеві, а в давні часи були справді найдорожчими.
Шовкові хустки в Україні з’явилися у XVII столітті, а з тонкої вовни – у кінці ХІХ століття. Шовкові, на Переяславщині їх називали «барсові», побутували по всій території України. Їх виготовляли на фабриках у Києві, Кам’янці-Подільському, Бродах. Привозили і з Європи, зокрема, з Польщі. Рослинний орнамент: троянди, васильки, гвоздики та інші квіти – увійшов у моду ще в XVIII столітті. Іноді можна було зустріти на виробах зображення птахів. По краях хустки прикрашалися шовковими китицями.
Хустка для українок – це не просто головний убір, а річ символічна, знакова. Хустка об’єднувала жіночі покоління та передавалася як родинна цінність від матері до доньки. Узагалі яскраві квітчасті шалі та хустки, надто ж такі шовкові, жінки дуже берегли, одягали лише на свято чи до церкви. Чоловікові потрібно було десять днів працювати, аби придбати дружині на ярмарку гарну хустку. Зазвичай, жінки одяг для себе створювали власноруч чи замовляли в місцевих кравців, а от хустку купували. Це було ознакою достатку сім’ї. Уявіть, якої якості ці вироби, якщо вони так чудово збереглися до наших днів від кінця ХІХ століття!
Окрему частину нашої колекції складають хустки вишиті, які були поширені на Переяславщині у 1930-1950 роках. Незважаючи на колективізацію, голод, війну, жінкам усе одно хотілося бути ошатними і красивими. Тож вони брали найдешевшу коленкорову тканину. На Переяславщині її називали просто калінкор, зазвичай цього використовували для виготовлення рушників чи простирадл, бо він довго носився. Кольорові нитки – заполоч, які теж були в дефіциті, і один кут хустки вишивали яскравими дрібними квітами, бо оздоблювати все поле було дорого і довго. По краю пришивали китиці або тоненьке мереживо.
Такі вишиті хустки не тільки по особливому красиві, а й практичні – бавовняна біла тканина добре захищає від спеки. Більшість вишитих коленкорових хусток і навіть шалей працівники Заповідника привезли у 1970-80-х роках із сіл Переяславського району: Великої Каратулі, Помоклів, Поліг-Чобітьок, Травневого.
"Тернові" павлопосадські хустки були дешевші, тому так поширилися
– А звідки у нас з’явився «російський слід» з павлопосадськими узорами?
– Це ви про ось такі вовняні хустки – у переяславських селах їх називали терновими або кашеміровими. Вони виготовлялися як на польських мануфактурах так і, справді, на російських – у місті Павловський Посад неподалік Москви. Там працювали мануфактури Лабзіна і Грязнова, Штефко та братів Кудіних. А хустки називалися павловопосадські, бо їх там просто виготовляли. Особливо вони поширилися в Україні в ХІХ столітті. І причиною тому були не якісь там традиції, а банально – вони коштували значно дешевше привезених з Європи.
Такі хустки оздоблені найчастіше квітковим розкішними орнаментами з гірлянд та букетів троянд, півоній, жоржин. Вовняні хустки набивалися вручну: спочатку контур орнаменту, потім його заповняли кольорами та закріплювали їх. Для хусток зі складним візерунком потрібно було використати до 400 накладних дощок. Потім виріб повинен був пройти через прес та перевірку узору, а далі направлявся до майстрині, яка пришивала кайму. Візерунки розміщувалися на хустках по чотирьох кутах та в центрі.
Бавовняні та штапельні хустки з’являються в Україні на початку ХХ століття. Вони були недорогими, але теж красивими, гарно носилися, тому були популярними у різних верств населення. Виробниками таких хусток і шалей були вже й Київська фабрика, запустила їх у виробництво і Павловопосадська мануфактура.
Заміжня українка не "світила волоссям" і завжди носила хустку
– Як раніше в нашому регіоні носили хустку?
– Хустку носили жінки в усіх регіонах нинішньої України, бо понад сто років тому існувало багато забобон. Дорослі жінки ніколи не ходили простоволосими, завжди голову накривали хусткою, але мали «місцеві» способи пов’язування. У північних районах хустку зав’язували під підборіддям, а кінці — на маківці. На Київщині кінці хустки обгортали навколо шиї та зав’язували на потилиці. На Середньому Подніпров’ї хустку драпірували в особливий спосіб навколо голови, але так, щоб залишити відкритим денце очіпка.
Вибір хустки залежав від пори року, певного приводу та вподобань. Жінки були прагматичними та дбали про своє здоров’я. Наречена могла спокійно вдягнути вінок поверх хустки, якщо весілля справляли взимку. На Великдень та Різдво носили яскраві хустки, у будні – з простішим декором. Молодих дівчат вабили білі хустки з орнаментами та цікавим поєднанням кольорів. Старші жінки обирали простіші моделі, зазвичай у темній кольоровій гаммі. Вдови носили лише чорні. У піст носили хустки темних відтінків зі скромними неяскравими візерунками.
За словами відомої дослідниці Оксани Косміної, насправді хустка не була ознакою винятково жінок у шлюбі. Її носили також незаміжні дівчата, але могли з-під неї випускати волосся. Часто вони оздоблювали хустки на голові квітами, які могли сплітати у вінок.
У давнину казали «засвітити волосся», тобто вийти між люди з непокритою головою. Для заміжньої жінки це був тяжкий громадський гріх: за народними прикметами, так вона накликала неврожай та хвороби. Тому шлюбні жінки повністю ховали волосся під очіпком, а знімали його лише вдома перед сном. І хустку заміжня жінка пов’язувала поверх очіпка.
Безліч народних обрядів свідчать про культове значення хустки
– В українців є чимало звичаїв та обрядів, пов’язаних із хусткою, які найпоширеніші були на Переяславщині?
– Їх безліч і вони свідчать про особливе культове значення хустки в побуті українок. Насамперед, хустка вважалася оберегом – захищала волосся жінки від навороту та злого ока. Власноруч вишитою хусткою дівчина перев’язувала хлопця, що йшов до війська, щоб легким був його шлях і швидшою дорога додому. Якщо козак гинув, то саме нею під час поховання йому прикривали обличчя, «щоб орел очей не виймав».
Хустку використовували під час заручин – дівчина затикала її за пояс на знак згоди вийти заміж або нею перев’язувала руку нареченого. Молодих заводили до хати та садовили за святковий стіл, використовуючи білу хустку, – тоді сімейне життя буде світлим.
Під час весілля хустка також мала обрядову роль. Її вносили на короваї, наречена тричі відкидала хустку аж до порогу, демонструючи, що дівування їй важливіше, а потім усе ж дозволяла вив’язати хустку на голові. Іноді зверху одягали й шапку нареченого.
Також у нашому регіоні побутував звичай перев’язувати руки хустками майстрам і гостям під час закладання хати.
Дотепер зберігся звичай під час поховання в’язати на хрест рушник і хустку, її кладуть під хлібину на віко, перев’язують руки тим, хто несе вінки, роздають «за Царство Небесне» як останній дарунок від покійного. Також до православного храму як жінки, так і дівчата мають заходити з покритою головою, тобто у хустці.
Існували також і хустки обрядові – чорні або червоні гладко фарбовані (без візерунку). Червоними баби-шептухи лікували кір та золотуху, а чорні використовували для допомоги людині, яка хворіла на «чорну хворобу» (епілепсію) під час приступу. Подекуди краєчком червоної хустки протирали немовляті в ротику, лікуючи молочницю.
Хустка була обов’язковим предметом гардеробу українок ще до початку XX століття. Пізніше їх перестали носити, бо прийшла мода на різні жіночі шапки, а хустка на голові почала сприйматися як ознака непрестижного сільського походження. Загалом соціальний уклад і народні традиції відійшли на задній план. Цьому гарно посприяла і пропагандистська «радянська зрівнялівка».
Але сьогодні хустки знову стають популярними: з квітковими чи геометричними орнаментами, з національною символікою. Хустку різного розміру і оздоблення носять не лише на голові, а й використовують як аксесуар в різних комбінаціях. Наша національна традиція носити хустку знову повертається, це стає модно і красиво.
Мода на хустки поштою і "золотисті"
У 1980-х роках в селах Переяславщини пішла, як то кажуть, мода – виписувати різні хустки через «Роспосилторг». Від хати до хати передавалися поштові адреси, здебільшого це були бази в Новосибірську, а також зразки листа-замовлення.
За ним чи не в кожній родині складався свій перелік різного виду та кількості: вовняних хусток – вони були з традиційним білим і чорним полем з квітковим узором, згодом з’явилися і з червоним, синім, зеленим та жовтим тлом. Такими ж були і дівочі барвисті платки.
А ще тоді замовляли суконні та тонкі «бежеві» платки з торочками. Особливо останні мали ритуальне призначення – їх використовували на похороні. Тому старші члени родини так готували собі «вузлик на смерть».
Ось такі хустки і платки з російських фабрик пачками пересилалися в Україну поштою. Через це зараз живе таке розуміння, що квітчаста хустка – російського походження. Наприкінці 80-х в моду ввійшли хустки з блискучою ниткою – їх називали ще "золотисті". Це вже було наслідування культури близькосхідних країн. І на численних фото з флешмобу у фейсбуці можна вирізнити саме такі. За ними часто наші жінки особисто їздили потягами в Баку (Азербайджан), звідки привозили таку красу на замовлення і для багатьох родичів та сусідів.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
