Куштували справжні вірменські ласощі? Якщо ні, то маєте нагоду посмакувати хрустким лавашем, тістечками з горіхами та іншою смакотою в Переяславі. Її випікає на своїй кухні й за символічну ціну продає на місцевому ринку жителька міста Джульєтта Адлеханян, Переяслав.City
"Жили у вагончику, по дворах ходили просити води"
– Пані Джульєтто, розкажіть свою історію, як опинилися в нашому місті?
– У 90-ті роки вірменський народ відчув на собі те, що нині переживають українці, що означає війна та яке це горе. Нашу родину спіткала така ж біда, і певні обставини змусили нашу сім’ю залишити рідну домівку. Ми з чоловіком та двома синами волею долі потрапили до Переяслава.
Важко згадувати ті часи… Ми змушені були проживати на полі… у «діжці». Це був такий округлої форми металевий вагончик з одним вікном. У таких влітку проживали будівельники, коли заїжджали на якийсь об’єкт. А наша сім’я там мешкала цілорічно, і взимку теж – з 1991 по 1994 рік.
На жаль, нікому не було діла до кількох вірменських сімей. Роботи не було, доходів, відповідно, теж. Пригадую, як робила ополоник із пінопласту, на саморобній плиті на подвір’ї готувала їжу.
Ми там виживали не те що без побутових зручностей, які необхідні кожній сім’ї, в нас не було доступу навіть до питної води. Я ходила по дворах, де були колодязі, й просила дозволу її набрати.
Джульєтта Адлеханян на своїй кухні в Переяславі любить готувати випічку
До речі, в одному дворі мені відмовили, а потім через деякий час ми купили саме там хату. Хоча ту розвалюху можна було назвати так із великою натяжкою. Колодязь же не розібрали. Залишили як сімейну реліквію, яка є спогадом і нагадуванням про те, що ми ніколи не знаємо, що на нас чекає завтра. Отак ми жили у «діжці» й водночас мріяли про власне житло: велику кухню, багато кімнат, залу, де із чоловіком могли би приймати гостей.
Власний будинок зводили років п’ятнадцять
Чоловік – будівельник, сам клав кладку, потім навчав цій справі синів. Коли хлопцям настав час іти в школу, ми понесли документи і почули від учителів: «У нас уже навчаються роми, то ще вірменів не вистачає!». Але директор четвертої школи Анатолій Чуян їх спинив: «Для мене усі діти однакові, незалежно від національності». Дуже вдячні йому, що створив для наших синів комфортні умови для навчання. Низький уклін і тим учителям школи, які дали міцні знання моїм дітям. Завдяки цьому вони здобули вищу освіту у місцевому виші.
Джульєтта Адлеханян готує традиційні східні ласощі – чурчхелу
"Зготувала "лопухи" і отрммала посвідчення кухаря"
– А як Ви почали так активно готувати саме для інших?
– Згодом, коли трішки обжилися, сини підросли, постало питання й про моє працевлаштування. На своїй батьківщині я працювала вчителькою вірменської мови, а у Переяславі це, звісно, було непотрібно. Я пішла шукати будь-яку роботу.
Пощастило влаштуватися у громадській їдальні. Українською ще не володіла, але розуміла її, тому просто виконувала, що скажуть: чистила овочі, мила посуд, була, як кажуть, «на підхваті». Але працівники водночас помітили, що маю хист до готування й попросили приготувати печиво, як зараз пам’ятаю, – «лопухи». Із завданням я справилася, й коли був екзамен на підтвердження кваліфікації, отримала посвідчення кухара 4-го розряду.
"Постійним покупцям дарую лаваш або тістечко"
– Джульєтто, а коли вперше винесли на базар свої вироби?
– Якось вдома залишилися лишки розсади помідорів, капусти, перцю та іншої городини. Вирішила їх винести на базар, водночас взяла із собою кілька лавашів та випічку, щоб пригостити цим торговців, яких добре знала. Наступного разу мене на базарі вже запитували, чи приймаю замовлення на лаваші.
Коли почалася війна, то мені дуже хотілося зробити щось приємне для людей, особливо для дітвори. То я напекла тістечок із горіхами й пригощала ними малечу. Потім почала потроху підторговувати різними солодкими виробами.
Ціни у мене символічні. Маю постійних покупців, яким роблю знижки – дарую лаваш або тістечко. Особливо, коли пригостила когось із людей старшого віку, то наче нагодувала батьків, які уже пішли у інші світи. А коли дарую смаколик дитині, то відразу пригадую своїх онуків.
Маю десять сотих власного городу, де, крім овочів, вирощую яблуки, персики, сливи, груші, інжир, айву. Тому для випічки використовую усе домашнє, екологічне: натуральний мед, домашні яйця, топлене масло. У тісто не кладу цукор, не використовую розпушувач та соду.
Джульєтта Адлеханян із власноруч приготованими смаколиками
"Тісто на лаваші готую впродовж 24 годин"
– Мабуть, у цьому й секрет вашого такого легкого та хрумкого тіста?
– Для замішування такого тіста потрібна лише вода, сіль та мука. Замішую, потім розкачую й змащую топленим маслом. Після цього скачую й кладу до холодильника на годину. Через годину виймаю, знову розкачую й змащую топленим маслом й знову до холодильника на п’ять годин. Потім повторюю процедуру, але у холодильнику тісто лежить уже шість годин. І так працюю із тістом добу. Через 24 години воно готове до випічки. До речі, таке тісто може зберігатися у морозильній камері три місяці й більше.
Джульєтта Адлеханян: "Красивий посуд додає апетитності кожній страві"
Якось одна жінка, яка купує в мене лаваш, сказала: «От у вас він справжній, як у вірменській кухні – хрусткий та тоненький. А магазинний, спечений на дріжджовому тісті, дуже далекий від вірменського, бо, крім назви, там нічого схожого немає!».
"Маю двох учениць пекарської справи"
А нещодавно я вирішила експериментувати з приготуванням соку та варення з гарбуза. Вийшла смакота неймовірна! Пригощаю цим знайому, а вона не може зрозуміти, з чого це виготовлено, допитується: «Щось дуже знайоме, але не можу зрозуміти, що саме! Для варення, мабуть, брала якийсь заморський фрукт?». Ну я вирішила потримати інтригу. Щоб могла пригощати й надалі чимось особливих своїх друзів і знайомих.
Посуд на столі повинен бути красивим
– Так, у вас ще є одна особлива випічка – фруктовий лаваш. Це традиційне чи власна ваша придумка?
– Я люблю імпровізувати на кухні. Проводжу там по кілька годин – чаклую, доки «народжується» випічка, яка задовольняє усі смаки та забаганки моїх замовників. Часто вони не відразу здогадуються, з чого саме це приготовлено, але коли хоча б раз скуштують, то замовляють іще.
Інколи до свят знайомі просять, щоб виготовила суто традиційні вірменські солодощі, хочуть теж здивувати своїх гостей чимось солодким. Але таким, до чого ще не звикли, чого не купиш у магазині. Я завжди з радістю відгукуюся на їхні прохання. Використовую для випічки власні сливи, абрикоси, аличу, часто виготовляю її у формі рулета, як ви сказали – солодкий лаваш.
Маю двох учениць, яким передаю свій досвід у пекарській справі й відчуваю від цього велике задоволення. Навчаю дівчаток безкоштовно, на прохання їхніх мам.
Джульєтта Адлеханян: "Ось таким має бути справжній вірменський лаваш"
Їжа смакує краще, коли подають у красивому посуді
– А які страви й солодощі полюбляє ваша сім’я?
– Наша сім’я полюбляє каву, але купуємо тільки в зернах і самі їх перемелюємо перед приготуванням напою. Каву п’ємо без цукру та молока. До неї подаю часто пахлаву, торти «медовик» чи «наполеон», цукерки. Їх, звісно, купуємо і в магазині, але я особисто вживаю лише фруктові. Раджу купляти шоколадні цукерки, у яких вміст не менше 82% какао.
Якщо в нас якесь свято, то запікаю качку, тулму (долма), звісно, готую плов та шашлик, як же без цього! Готова поділитися рецептом плову, можливо, до свят хтось із ваших читачів приготує. Отож, для цього беру високу сковороду. Спочатку на олії підсмажую цибулю, додаю моркву, а потім кладу шматочки яловичого ребра – на 4-6 осіб беремо пів кілограма. Поки це смажиться, замочую рис у холодній воді на десять хвилин, промиваю 3-4 рази, проціджую й викладаю на сковороду. Тоді солю, перчу, лопаточкою вирівнюю і заливаю кип’ятком через ложку із дірочками. Вода повинна на палець покривати рис. Все це зверху накриваю лавашем, потім кришкою. Плов у такому стані має постояти на маленькому вогні хвилин тридцять-сорок. Подаємо плов, перевернувши його на лаваш. І поживно й смачно!
– У вас дуже красивий посуд, так завжди сервіруєте стіл?
– Як їхали на постійне проживання до Переяслава, то везла із собою не одяг чи меблі, а саме посуд. Вважаю, що на кухні не місце чашкам або мискам із тріщинами, неестетичним на вигляд. Посуд – це доповнення до страви. Їжа і смакує краще, коли її подають у красивому посуді. Якими би не були обід чи вечеря, але їх може зіпсувати або покращити саме посуд, в якому подають страви.
А взагалі я мрію дочекатися завершення війни. Тоді зберу усіх знайомих жінок й готуватиму на кухні ласощі для тих воїнів, які захищали для нас цей мир. Пригощатиму їх та їхні сім’ї. А ще є мрія – відкрити власну пекарню і поряд з нею кафе для людей літнього віку. Назву його «Джулія» – на честь онуки.
Онука, на честь якої Джульєтта мріє назвати кафе
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
