Зараз багато пишуть про традиції одного з найважливіших для українців свят – Різдва Христового. І про те, як його відзначали на Переяславщині, з власного досвіду Переяслав.City розповіла жителька міста Ганна Іванівна Козій, яка багато років очолювала Музей просто неба.
Ялинку прикрасили яблучками та горішками
– Народилася я в селі Мазінки в 1948 році. І Нового року у нас ніколи не справляли, не вважали за свято. Навпаки, у цей день мати з бабою білили хату, мазали долівку, прали рушники та інші речі – наводили лад до Різдва.
А мій перший спогад про Різдво, яке пам’ятаю, був незвичним. Це був 1954 чи 1955 рік, я була ще дошкільнятком. Зимового ранку, поки мама з бабунею метушилася по хазяйству, як зараз бачу: батько вносить у хату ялинку! Дістає з кишень з десяток горіхів і стільки ж маленьких яблучок. Ми з молодшим братиком Андрійком оченята порозкривали від здивування, підбігли, ручки тягнемо – гостинчик!
«Ні, малеча, – посміхається тато, – то прикраси на ялинку!». Ще тато приніс смужки паперу, не пам’ятаю, як його називали. По півметра довжиною і завширшки сантиметрів по п’ять червоного, зеленого, жовтого, фіолетового та оранжевого кольору. Синього і блакитного чомусь не було. І ще приніс блискучий папір. Ми з мамою до хвостиків яблучок прив’язали нитки і почіпляли на ялинку, горішки загорнули у блискучий папір і теж причепили, а з простого сірого, в який у сільмазі товар загортали, вирізали сніжинки і фігурки звірят. І – у хаті настала справжня казка…
І отаке уяви: сільська хата – стіл, лава, піч, скриня, ікони на полиці. Стіл посунули на середину кімнати, на його краю – ялинка з такими саморобними іграшками. Вже смеркає, зі світла – тільки лампадка. Мати з бабою Дунею, батьковою матір’ю, готують вечерю, ходять туди-сюди, їхні рухливі тіні та довгі чорні силуети пухнастих ялинкових лап лягають на стіни, на долівку. Так якось і чудно, і святково, і незвично… Який це був настрій, яке це було диво!
Сучасна дітвора зі своїми мобільниками та інтернетом поняття не має про таке піднесення, урочисту радість і передчуття чогось особливо-дивовижного, ніби вся родина чекає найдорожчого таємничого гостя... Скільки минуло часу, а й досі ці картинки з далекого дитинства оживають перед очима. Згадую – і посміхаюся, і сльози навертаються…
Дівчинка з різдвяною зіркою. Покуття, 1950-ті роки. Архів Музею Івана Гончара.
«Пиріжки з гречкою і м’ясом – на завтра, бо нині ще піст»
– Надворі сутеніє, а в нашій хаті починають готуватися до Святої вечері. Мене одягають у вишиту сорочечку і картату спідничку, Андрійка – у вишиваночку і білі штанці, сам світлий, волосся біляве, очі сині, у тому одязі – янголя! Долівка була рівно-рівно встелена соломою з куля. Знаєш, що таке куль? Сніп обмолоченої соломи, без колосся. На солому бабуся клала кожушанку, ставала на коліна, ставила нас поруч, і ми під її керівництвом читали молитву «Отче наш», а тоді сідали вечеряти.
Про дванадцять страв на Святвечір на той час у селі не мали поняття. Готували кутю та узвар – це обов’язково, пиріжки з квасолею, тушковану картоплю з цибулею та олією, вінегрет – ось і вся їжа. Мама і бабуся ще пекли пиріжки зі святковою начинкою – гречкою та м’ясом, і ми дуже чекали на них, бо такі вже вони були смачні, особливо, коли теплі, з печі! Але баба казала: «Ні-ні, сьогодні ще піст, то вже завтра будемо їсти». Після вечері ми з бабунею ліземо на піч спати, а тато й мама за звичаєм несуть пироги своїм хрещеним батькам.
У Мазінках сільське начальство «не помічало», як люди святкували
– А ранок теж починався з теплої, домашньої, затишної радості. Крізь міцний ранковий сон відчуваю – по хаті лине такий надзвичайно смачний, приємний запах, мимоволі слина покотилася. «Бабуню, – гукаю, – що це так пахне?». Показується з-за печі баба, посміхається привітно, у руках кришка від чавуна: «А то, дітки, я поставила до печі ковбаси та кишки (кров’янку), щоб підігріти. Вставайте, будемо снідати!».
Після смачнючого святкового сніданку баба перевіряла, чи ж добре ми вивчили колядки, одягала нас і виряджала з настановами: спочатку зайти ось через дорогу до баби Усті, далі до баби Уляни, тоді до діда Грицька… Поверталися ми вже після обіду, трохи стомлені, але щасливі, з гостинцями!
Про якісь переслідування колядників і щедрівників на моїй пам’яті нічого такого не було, не знаю. У Мазінках на ці традиції дивилися доброзичливо, бо для наших людей це було святом ще їхніх батьків та дідів. То сільське начальство «не помічало», як люди Різдво шанували, дехто навіть із радістю сам пригощав колядників та посипальників. Колядували ми завжди, я ще і в сьомому класі ходила по хатах.
«Не ми його заводили, і не нам його виводить»
– А вже щедрувать було складніше, бо у школі якраз починалася третя чверть і ми були на уроках. Згадала, як одного разу у вчителів у цей день повинна бути педрада. Наша вчителька, Фрося Василівна, нам і каже: «Дівчата, йдете додому – то й ідіть собі, нема чого людям очі дерти!». Це так сказала, щоб ми не щедрували. Ми з подружками і пішли, минаємо одну хату, другу, а в третій Фрося Василівна живе на квартирі, бо ж сама вона з Харківець. Ось минули ми ці хати, і далі можна й заходити до людей щедрувати.
Неподалік жила ще одна вчителька, вона потім стала нашим класним керівником. Ми ідемо й думаємо: заходити туди чи ні? «Дівчата, – каже моя подружка Ліда, – у них же пасіка, вона пече такі смачнючі коржики з медом, давайте зайдемо!». Не встигли ми зайти у двір, аж тут, де не візьмися, і господиня: «О, дівчатка, а це ви щедрувати прийшли?». Ми зніяковіли, стоїмо, очі потупили. «Щедруйте!» – каже. А ми й раді старатися! Дала вона нам і тих коржиків з медом, і кожній по великому яблуку, бо в них був гарний сад, а тоді і яблука не всі мали.
Ми такі вже раді, пішли далі щедрувати по селу. По «маршруту» дівчатка розходилися додому, хто де жив, і я далі пішла сама. Забігаю до хати, розпашіла, радісна, і тут – картина маслом: біля печі стоять мама і баба, а на лаві сидить… Фрося Василівна. «Ну що, дівко? Я ж вас просила! У тебе вдома їсти нічого? Не соромно по людях бігати, межи очі лізти?!». Ой лишенько, у мене й сльози потекли.
А моя бабуня підходить до столу і каже: «Фрося Василівна, не ми це свято заводили, і не нам його виводить» – «Так як же, як не соромно, я ж їм казала!...». «Фросю, ви мене чуєте? Ще раз: не ми заводили, не нам виводити. Люди так ждали цього свята, для них це радість, а для малечі ще більша радість, не нападайтеся на дитину!». Далі я не пам’ятаю, що вже було, а ці слова закарбувалися. Спасибі бабуні, що заступилася, ніхто вдома мене не лаяв.
«Свекор пахолкам давав по п’ять карбованців – великі гроші на той час!»
– І третій мій яскравий спогад. 1980-ті роки, я вже одружена з Іваном Борисовичем Козієм, і ми два роки живемо у його батьків у Гайшині. Свекрі любили і поважали свята, дотримувалися традицій. Ми зі свекрухою готували такий же стіл на Святвечір, як і в моїх батьків – без дванадцяти страв, що було, те і ставили, аби пісне. Пам’ятаю, свекруха дала мені сушені гриби і загадала накрутити пісних голубців. Ще в них така страва була – квасоля зі смаженими білими грибами, це дуже поживно і смачно. Рибу смажили, таке ось.
У чоловіка мого був вітчим – Михайло Трохимович. Так ось він більше ніж колядників дожидав пахолків! Пахолкування – давня традиція в наших селах, але вже призабута. Народження Ісуса Христа було великою радістю для всіх людей – адже народився Син Божий. І тільки проб’є 12-та година ночі, – хлопці починали ходити по хатах і сповіщати: «Днесь родися Отроча младо, предвічний Бог», «Христос ся рождає, славімо Його!». Свекор «на стрьомі» вже з десятої вечора, жде, ось дітвора прийде. Він спеціально відкладав для пахолків і давав їм аж по 5 карбованців, на той час це були великі гроші!
І ще що розкажу. Прибирала я на могилках у батьків та баби Дуні, аж ось підходить до мене тітка Марія. Я її знала, але тісно не спілкувалася, їй тоді було років шістдесят, жила вона на другому кінці села. Постояла вона біля мене і каже: «Ось я дивлюся на фото твоєї бабці і згадую двадцяті роки. Ми тоді дітьми всім селом бігали до її хати щедрувати. За день усі там встигали побувати!
А знаєш, чому? Ніколи вона тобі не казала?». «Ні», – відповідаю. «А вона на щедрівочку кожному давала гречаний млинець із капустяним листочком. І в той листочок був загорнутий шматочок смаженого сала! Божечки, як же це було смачно!» – «Ого, так у селі ж тоді дітвори багато було!» – «А вона ще з літа починала готуватися, заготовляла борошно, капусту, якось вона так робила, що ті листочки були м’якими і дуже смачними. Сала потроху підкуповувала, щоб вистачило усіх діток пригостити. Царство небесне бабуні, добра душа була, я вже і стара, але досі смак тих млинців із сальцем вчуваю на язиці…».
Ось такі в нас були колись і є зараз люди – добрі, щедрі, з люблячими серцями. Ось таких цікавих традицій дотримувалися на Переяславщині. Тож давайте не забувати їх і відроджувати разом, даруючи і дорослим, і дітям неповторну радість різдвяних свят.
Діти зі Стовп’яг співають колядки. 2022 рік
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
