Ліда, Віта, Таня, Галя, Валя, Зіна, Раїса, Лариса… До цих жінок увірвалася війна у дім і забрала на фронт чоловіків, синів, онуків, племінників. Відтоді ось уже майже два роки вони ходять у Гланишівський будинок культури. Там плетуть маскувальні сітки, які захищатимуть їхніх рідних і всіх воїнів, котрі бережуть для нас тут спокійні ночі і розмірено-звичні дні. Їхні вироби з особливого матеріалу, їм і дивуються, і радіють навіть бійці.
«Дякую Богу, що в сина хороший командир»
– У мене служить син Олексій у 46-й штурмовій бригаді, – розповідає Лідія Радькова. – Працював на «Ниві Переяславщини», влітку торік принесли повістку і він пішов служити. Військового досвіду в нього ніякого не було, в армії не служив. Зараз десь біля Авдіївки. І внук мій воює, йому 21 рік. Він 1 грудня 2021 року був призваний в армію на строкову службу, а коли почалася війна, то так і залишився.
Із сином стараємося зранку і ввечері здзвонитися. Він особливо нічого не розповідає про службу, і я не розпитую. У нас із ним така напівжартівлива розмова: «Синку, ти як?». «Мамо, я в шапці і поїв! Не переживай, у мене все добре!» – це всі його слова. Скидає мені своє фото або у шоломі, або у шапці. Каже, що не мерзне, запевняє, що у них хороше забезпечення.
Але ж ми стараємося регулярно передавати їм щось домашнє смачненьке, щоб вони відчували оцей зв’язок із домівкою, що ми про них турбуємося. Дякувати керівництву «Ниви», що нас підтримують. Ось і на свята прямо додому привезли великий кульок смаколиків. То я його доклала у посилку до свого приготовленого і відправила Новою поштою.
Син керує дронами. Буквально днями зателефонував, каже, мамо, дякую, я вже їм ваші «Джеки» (цукерки). То командир постарався доправити посилку на передові позиції, де вони стоять. Дякую Богу, що в мого сина хороший командир.
А це ось мій внучок, – показує у телефоні фото. – Це синок Олексія, йому чотири роки. Приходить іноді зі мною сюди, допомагає нам плести сітки.
Команда «Гланишівських павучків» фотографується на фоні сітки, яку вони сплели майже за три години
«Команда павучків» плете швидко
Дівчата називають свою бригаду «командою павучків», а бригадиркою – Вікторію Турченко. Вона сюди ходить теж тому, що болить.
– Чоловік Григорій за два місяці в навчальному центрі пройшов підготовку сапера, зараз у бригаді морських піхотинців. Що там у нього? Я не питаю, він не каже. Він у мене такий, що йому ніколи нічого не треба – все є.
У мене два сини, в ліцеї «Патріот» вчаться – один у 10 класі, другий у 8-му. З чоловіком іноді говоримо про них: що далі? Закінчать сини школу і тоді воєнкомат, призов? Дуже не хочеться… У нас довго не було дітей, вони в нас вимолені. Не хочеться, щоб вони бачили війну, а тим більше їх туди віддавати, – Віта кожне слово промовляє так, ніби від душі відриває. Водночас методично-монотонно, не зупиняючись на розмову, ріже тканину на сітку.
Каже, тут у кожного така ж історія. Але про це жінки намагаються не говорити. Про своє плаче кожна вдома, наодинці. А між людьми їм легше. Робота заспокоює і відволікає від переживань та сумних думок. Тож і розмови в них не про війну, а про щось буденне, побутове, жартівливе навіть.
Домашні гостинці привозять дрони
Надія Лукіна у Гланишівському старостаті працює діловодом. Її чоловік на війні був із перших днів, натепер його комісували. Каже, думала, що після цього заспокоїться, перестане щодня плакати. Але душа вже плаче і тривожиться за кожним воїном: хтось із села, хтось із чоловікових побратимів, хтось невідомий написав і попросив на передову сітку.
– Вдень я на роботі, а вдома килимки плету, – готові показує Надія. – Навчилася вже тут з дівчатами. Нам Свєта Єпіфанова привезла клаптики з флісу, може, знадобиться. І ми наплели килимків: такі легенькі й теплі. Може хлопці десь підстелять, чи хоч одну ніч посплять на нашій подушечці, а не на кулаці.
З приводу потрібності килимків, плетених шкарпеток та сухих борщів скажу так. От у мене чоловік і ще кілька з нашого села – у бригаді морпіхів. Кажуть, що з забезпеченням і продуктами в них усе добре, не нарікають. Але ж це постійно бойова бригада. Коли їх закидають десь на позицію на кілька днів, то туди, звісно, ніяка польова кухня не приїжджає. І тоді наші шкарпеточки та каші їм дуже в нагоді стають. Їм навіть би таке, що і варити не треба, а відкрив, підігрів – і їж.
Чоловік мій після двох важких контузій, після госпіталя уже комісований, але ж підтримує зв’язок з побратимами. Якось одному під час розмови зауважив, що той сильно схуд. А він йому: аби ти сім днів листочки пожував, то я подивився б на тебе! Така в них там реальність. Хлопці пожартували собі, а я почула, розстроїлася. Тоді і по каші до дівчат звернулася. Їхні смаколики дуже поживні і зручні. Навіть якщо треба зварити чи нагріти, то це швидко. Хлопці прийшли, за кілька хвилин зробили, поїли і завалилися спати. Вони дуже вдячні за таку допомогу.
Один із командирів навіть відео прислав, як він перепаковує сухпайок, який отримали від канадців, кладе туди наші «Смаколики для Соколиків», «Переяславський борщ», шоколад, батончик із горішків і сухофруктів, дві термогрілки та фармацитрон. І цей пакунок дронами відправляють бійцям на позицію.
Плести сітки вчилися у Карані
Надія тепер координує роботу своїх волонтерок, веде групу в соцмережі, підтримує контакти з іншими командами, збирає замовлення бійців. Розповідає далі:
– Коли почалася війна, сидіти вдома було дуже складно. Спочатку допомагали хлопцям із тероборони й готували їм їжу та чаї. Потім були переселенці. А тоді на вашому сайті прочитали, що у Карані в клубі жінки плетуть маскувальні сітки. Староста Світлана Миколаївна Кондратенко повезла туди і нас. Зібралися працівниці старостату та клубу. Разів три-чотири з’їздили – допомагали їм і вчилися самі, як це робити.
Тоді подумали: чого ж кататися? Облаштували майстерню у своєму клубі. Чоловік старости Василь Іванович зробив основу і ми почали плести свої сітки. Оголосили в селі, люди назносили тканини. Зразу приходили і переселенці, й пенсіонери, бувала і мама загиблого в перші дні війни лікаря Остапа Левчука – Раїса Сергіївна. Дехто з тих перших досі ходить сюди допомагати.
Перші сітки ми сплели розміром 10х2,5 м і ще одну шестиметрову, відправили моєму чоловікові. Вони були не просто великі, а ще й важкі. Зараз – інша справа. Але сітки ті міцні, казав чоловік, вони досі служать хлопцям.
Жінки за кілька годин сплели сітку і пакують її для термінової відправки
Спандбонд – найкращий матеріал
– Про сітки зі спандбонду я вичитала в інтернеті, – зауважує Надія. – Цей матеріал є сірий, бежевий, темнозелений – кольори якраз ті, що треба. Першу таку відправили знову чоловікові. Він так зрадів: це ж зовсім інша справа – легенька, після дощу стряхнув і суха! Її згорнуть-розгорнуть можна й одному, а з тряпчаними самому не впоратися.
Та й пересилати такі легше. Нам один хлопчина написав, попросив сітки на Запорізький напрямок. А в нас саме були готові. В одну посилку склали дві, а в другу три штуки. Дивлюся в додатку, а забрали тільки одну. Пишу, що там же є ще. Потім уже й дзвоню: «Розпакували?» Бо ми ж їм туди ще й сюрпризи кладемо – по два плетених килимки та дві подушечки. А він: та куди – 8х3 метри, сам не вправлюся. Подумав, що одна посилка – одна сітка. Я кажу: відкривай! Він не міг ні повірити, ні нарадуватися, що ми їм прислали такі легкі і добротні накриття.
Волонтерки зазначають, що для захисників роблять не абищо, а саме таке, що справді ефективне. Хлопці ж присилають їм «головоломки»: відео з технікою, яку навіть за кілька метрів складно розрізнити. З дрона самі перевіряють: якщо не зможуть визначити розташування техніки чи бліндажу, накритого гланишівськими сітками, значить його не побачить і ворог.
Надія згадує історію, коли приїхав до них один танкіст по сітки і став перед дівчатами на коліна. Дякував, бо вони справді рятують їм життя, особливо захищають від російських дронів, від яких важко сховатися. Плакали всі.
Надія Лукіна показує килимок із флісу, він легкий і теплий
Матеріал купували за свої
Жінки кажуть, що дотепер матеріали купували за свій кошт. Невеликі суми збирали на благодійних концертах у селі, або хтось і так вкине у скриньку, яка стоїть у залі постійно. Один лиш раз звернулися до фермера Віктора Шеремети, він оплатив три рулони спандбонду.
А ще меценат передплатив жінкам «Вісник», цього дня пошта привезла свіжий номер, вони охоче читають. І для них це теж неабияка моральна підтримка.
Зараз із матеріалами куди простіше ніж було на початку війни. Волонтерки знайшли на Черкащині постачальника сітки: вона міцна і вічко як треба, але ціни ростуть постійно. Нині 200 метровий рулон обходиться у 5000 грн. Ще три рулони спандбонду – і це той мінімум, який дівчата виробляють за місяць. За день сплітають по дві-три сітки, залежно від розміру.
Приходять щодня о 9:00 і без перерви працюють до 17:00. Тут немає метушні. Кожна знає свою операцію, виконують чітко, спокійно і злагоджено. З липня минулого року загалом 15 жінок із Гланишева, а також із Пристрім та з Гайшина сюди ходять справді як на роботу – від Центру зайнятості виконують суспільно корисні роботи, що мають оборонний характер. Є така постанова Кабміну.
– Вони отримують мінімальну зарплату, це хороша підтримка і самих жінок, і цього процесу. Хоча насправді вони віддають значно більше ніж отримують від держави, – каже староста. – Ми офіційно оформили тих, хто ходив сюди найчастіше, з першого дня війни. Це рідні воїнів.
Втім є немало і добровільних помічників. Мама-пенсіонерка однієї з плетільниць, Василина Володимирівна Жеребчук із Пристрім, передає килимки, які дома плете, а для дівчат готує і передає смаколики.
Сітки для захисників зі спандбонду – легкі та добротні
Співпраця всіх волонтерів
За такою програмою працює і команда в каранському клубі. Вони досі співпрацюють, взаємно допомагають. Ось і сьогоднішню сітку староста відвезла їм у Переяслав, бо в них термінове замовлення.
– У першу чергу збираємо посилки своїм хлопцям. Із Гланишева зараз воюють більше сорока чоловік. Це і ті хто зареєстрований у селі, і чиї батьки тут живуть. Всі вони – наші гланишівські. Але нікому й не відмовляємо, хто звертається, – каже Світлана Кондратенко. Вона тепер займається забезпеченням та доставкою: замовляє сітки, спанбонд, отримує і відправляє посилки Новою поштою.
– Ми налагодили співпрацю з різними волонтерами, кооперуємося і зі Світланою Єпіфановою з Цибель, з Олею Дригою. Ми відправляємо посилку, просимо в них чи сухих борщів, чи каші покласти, вони відправляють своїм – даємо нашу сітку. Бориспільські дівчата звернулися, то ми три посилки сіток відправили на їхнє замовлення, – додає Надія Лукіна.
– Було й так, що тільки відправили для інших волонтерів всі посилки, як приїхав наш хлопець – у них там все згоріло. Так дівчата з Карані дали 15 сіток, шкарпетки, теплі килимки.
А то приїхав хлопчина, він не місцевий, але гайшинський зять. Ми віддали йому все, що в нас було. Каже, звертався у Києві у такі пункти, то попросили грошей за таке, що ви дали безплатно…
Гланишівські «павучки» донедавна не рахували, скільки всього сплели і відправили. Тільки з липня, коли долучилися до програми з громадськими роботами, запровадили журнал обліку. Рахують на квадратні метри – виготовили понад дві тисячі. І замовлень надходить багато.
Плетуть вони швидко, а матеріалу бракує. Ніна Михайлівна каже, що мусять оголосити у фейсбуці збір на картку, хоч за два роки вони досі цього не робили, обходилися своїми силами. Допомагали ті, кому болить, кого це стосується особисто. Та ще й боялися розчаруватися, що люди можуть не підтримати їх і не допомогти, коли буде вкрай сутужно.
Проте гланишівські волонтери не збираються зупинятися тільки на сітках та килимках. Кажуть, прочитали у вас про досвід хоцьківських волонтерів Салтикових, які придбали принтери і друкують запчастини до дронів. Тепер задумалися, що і самі готові до такої роботи, бо є час і місце для цього. Затримка за малим – придбати той недешевий-таки принтер. А швидко вчитися і працювати вони вже вміють.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
