Українці, мирні будинки яких ледве не щоденно росія обстрілює ракетами, втікають від війни за кордон. Лариса Новак (50 років) із села Веселе Дівичківської громади проживає в Ірландії з травня 2023 року. Нещодавно вона приїздила до Переяслава, щоб вирішити побутові справи, провідати рідних. Люб’язно згодилася розповісти свою історію для Переяслав.City.
"О, Боже, куди я прилетіла?"
Ірландія одна з перших країн, яка вже 25 лютого 2022 року відкрила кордони та надала українцям соціальний захист на рівні своїх громадян.
– Я втікала за кордон, подалі від війни, як багато інших українців. А ще мала надію, що у Ірландії влаштуюся на роботу й розрахуюся з боргами. Вони накопичилися в мене внаслідок ДТП та хвороби мами. У травні минулого року знайома купила для мене квиток на літак із Польщі до острова Ірландія. Було трохи страшно, бо ще ніколи так далеко від дому не була. Можливо, тому і дорога здалася надто довгою й виснажливою.
Добиралася дві доби: автобусом до Польщі, а звідти полетіла до Дубліна. Приземлилися о другій ночі. Місто зустріло дощем, у повітрі стояв запах якоїсь сирості і зелені. Пригадала, що перед від'їздом прочитала в інтернеті, що тут увесь рік ідуть дощі. Подумала: "О, Боже, куди я прилетіла?!"
Після проходження в аеропорту паспортного контролю мене і ще кількох жінок, (котрі як і я, не мали де прихилити голову), прямо з аеропорту привезли автобусом до якогось будинку дуже вишуканої архітектури. Там нам дали поїсти: свіжий гарячий суп, бутерброди, чай та кава, солодощі підкріпили й додали сил. Потім видали спальні мішки і завели у кімнату, де вже відпочивали інші жінки. Ми теж лягли біля них – на підлозі, так і спали всі покотом.
Зранку нас розбудили, дали чаю з бутербродами і повезли до транзитного центру прийому біженців – Сіті Вест (Citywest). Після співбесіди з його працівником на обидві руки наклеїли паперові браслети із порядковим номером, дали телефонний пакет ірландського оператора мобільного зв’язку Eir та талончик на разовий обід.
Після обіду приїхав мікроавтобус і нас привезли в передмістя Дубліна – Сордс. Поселили там на спортивній базі Liam Rodgers, у зал, заставлений весь розкладачками з порядковими номерами, які стояли майже впритул одна до одної. Там мешкало одночасно 83 людей: жінки, чоловіки, діти, були і мами з немовлятами.
Сказали, що це – наше тимчасове розміщення, поки соціальні служби не підберуть постійне житло. Але я там прожила більше місяця. Це дуже важко морально і фізично, особливо тим, хто звик жити у власному домі. Деякі люди проживали у цьому приміщенні навіть більше ніж півроку. Вони перебували у великій депресії, на межі нервового зриву. Деякі, так і не дочекавшись нічого кращого, поверталися в Україну.
Черга за безкоштовною їжею
Ірландія – це, як лотерея, здебільшого невдала
На спортбазі годували нас тричі на день. Кожен отримував одноразовий контейнер із замороженою їжею, яку розігрівали у мікрохвильовці. Зазвичай це була картопля-пюре і якесь м'ясо, або вермішель і лазанья. Страви зовсім не такі, як у нас в Україні, вони в них якісь без смаку. Виходити з приміщення та за межі території можна було лише вдень. О десятій вечора ворота зачиняли на засув.
Так минали дні, тижні, місяці… Ніхто не знав, що на нас чекає. Згадувала слова працівниці в аеропорту: «Ірландія – це лотерея, кому як пощастить. Та здебільшого – невдала». Тому багато українців поїхали звідти розчарованими, зіткнувшись з невтішною для них реальністю. У тому спортзалі проживали дві родини, яким було куди поїхати у Ірландії. Але вони мусили чекати дозволу, щоб потрапити куди вони хотіли. Там усе офіційно, а не як кому заманеться.
замок Малахайд
Вдень із іншими жінками ходила пішки за декілька кілометрів на прогулянку до замку Малахайд. А згодом поїхали в центр Дубліна на двоповерховому рейсовому автобусі. Потім я вже й сама почала їздити туди майже щодня: роздивлялася архітектуру, ознайомлювалася з культурою, людьми, намагаючись зрозуміти, чим і як вони живуть. За декілька тижнів прогулянок побувала у найвідоміших місцях ірландської столиці: соборі Святого Патрика та кафедральному соборі Христа, Дублінському замку, бібліотеці Трініті, в'язниці Килменхем, у ботанічному саду та на цвинтарі, де поховані видатні діячі. Відвідала також заходи Українського кризового центру та благодійної організації «Українська дія в Ірландії» (Ukrainian Action in Ireland). Проїзд у Дубліні міським автобусом, якщо оплачувати через Leap Card, коштує 2 євро (оплата водієві у автобусі дорожче). На кожній зупинці є електронне табло з графіком руху: через скільки хвилин прибуде той чи інший номер автобуса.
Дублінський замок
Місцеві ірландці дуже ввічливі і привітні. За день можна почути кілька десятків разів «вибачте» від різних людей тільки тому, що вони занадто близько пройшли біля вас у автобусі чи у магазині. Там дуже поважають особистий простір. А у містечку, куди мене поселили, прийнято вітатися з кожним, навіть коли йдеш вулицею. У черзі до каси супермаркету обов'язково пропустять вперед, ще й наполягатимуть, якщо у вас в руках пара якихось продуктів, а попереду в людей повні кошики. На жаль, у нас навіть коли попросиш пропустити, бо дуже поспішаєш, не завжди поступляться, ще й можуть обмовити негарно.
Обідати ходила на пункт підтримки бездомних
Коли ходиш цілий день по місту, то чомусь дуже розгорається апетит. Тоді, ніби навмисне, на очі потрапляють вітрини з тістечками. Але віддати за них 3-5 євро для мене дуже дорого. Якось побачила у центрі Дубліна велику чергу – благодійна організація роздавала продукти бездомним та тим, хто не має за що купити поїсти. Довелося постояти з півгодини, але отримала безкоштовний обід. Ці волонтери дуже ввічливо ставилися до кожного, хто потребує допомоги. Уточнювали, що питиму: чай чи каву? Скільки покласти цукру, з молоком чи без? Я потім при нагоді ходила туди пообідати.
А ще у школі, де я вивчаю англійську, під час обідньої перерви можна теж перекусити. У їдальні є тостер та чайник. Достатньо лежить хліба, масла, сиру, також є йогурти та фрукти, можна зробити чай чи каву. Я зазвичай робила собі багато бутербродів, яких вистачало на весь день.
у транспорті усе налаштовано для людей із особливими потребами
Українські дипломи у Ірландії не визнаються
В Ірландії права для українських біженців на законодавчому рівні такі ж, як і для ірландців. Та багато співвітчизників не можуть ними скористатися сповна через незнання мови, українські дипломи не визнаються. Працевлаштуватися складно ще й через відсутність постійного житла. В країні загалом глобальна його нестача, особливо, коли збільшився потік біженців. Тож навіть винайняти його в оренду досить складно.
Господарі влаштовують справжній конкурсний відбір серед охочих, яких зазвичай більше десятка на одне помешкання. Тому потрібно мати лист від попереднього орендодавця з позитивною характеристикою. Якщо такого немає, то питання: що ти за людина, якщо тобі ніхто ніколи не здавав житла? Але часом обирають кандидата просто так, бо сподобався.
Ціни на оренду житла у Дубліні перевищують паризькі. Орендувати однокімнатну квартиру коштує 2500 євро на місяць, одну кімнату – 1500 євро, а всього за ліжко-місце в хостелі треба заплатити 600 євро на місяць.
міст через річку Liffey
Нині мало кому щастить потрапити у приймаючу родину
Ірландцям держава виділяє солідні кошти як компенсація за прийом українців. Для цього потрібно мати необхідні умови: велика кімната з двоспальним ліжком, велика шафа для одягу, комод, приліжкові тумби. Після довгого очікування мені зрештою зателефонувала менеджерка з розселення й повідомила, що знайшла житло в приймаючій родині. Це єдина пропозиція безкоштовного житла, в разі відмови, буду його позбавлена взагалі.
Тож після оформлення всіх документів я поїхала на південь смарагдового острова – у місто Енніскорті, воно є другим за величиною в графстві Вексфорд. Хазяйка, яка надала мені кімнату у своєму будинку, перед тим відмовила двадцятьом. Були серед них і українки, які вже кілька місяців жили на тій базі, що і я.
У власниці житла були критерії: щоб не палила цигарки, не вживала спиртного, була самотня, без дітей, вік 40-50 років, якщо все так, то додатково хазяйка ще й влаштовувала відеозустрічі через месенджер Ватсап. Зі мною спілкувалася через перекладача, розпитувала про моє ставлення до світу, до певних речей, перерахувала свої вимоги. А потім уточнила, чи я маю до неї якісь запитання? Про що? Я в чужій країні, не знаю ні мови, ні звичаїв, ні менталітету. Тоді вона сказала, що чекає мене навіть сьогодні.
Мені здалося, що ті українці, хто живе у готелях, наметових містечках, хостелах відчувають себе морально легше, бо вони спілкуються між собою. Я ж опинилася в далекому місті сам-на-сам із чужими людьми, які розмовляють незнайомою мовою. Знайома, яку поселили у будинок за декілька сотень кілометрів від найближчого міста на березі океану, розповіла, що там проживає 30 українців. Вони щотижня наймають таксі за великі гроші, щоб поїхати у місто і купити продукти. Автобуси туди не ходять.
Найголовнішим зимовим святом в Ірландії є Різдво 25 грудня, його святкують декілька днів. Тоді жодні установи, магазини і навіть громадський транспорт не працюють. Новий рік ірландці зустрічають вдома з друзями та родичами, або у ресторанах чи пабах. Я ж провела ці дні самотньо. Ще й кімната не опалюється, виручає водяна грілка. Тож рахую дні до весни. Зараз для мене головне – вивчити мову і знайти роботу.
Так світяться будинки на свята
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
