Якби Іванна з дітьми в перші дні повномасштабного вторгнення росії поїхала до чоловіка в Польщу, якби Степан не повертався в Україну, якби зробив операцію на нозі, якби не поїхав відновлювати втрачені документи… Як багато таких "якби"… У голові можна прокручувати мільйони сценаріїв, та життя Степанові Свищо це не поверне. Його безжально обірвав артилерійський ворожий обстріл, навіки позбавивши права на другий дубль в історії його життя.
Без сина залишилися літні батьки, осиротіли двоє дітей і кохана дружина. Спогадами про Степана Свищо, про його захоплення та щиру віру у везіння з Переяслав.Сity поділилася дружина захисника Іванна Гаврош.
Степан Свищо, Іванна Гаврош та їхні діти – Святослава і Степанко
Степан Свищо родом із Закарпаття
Цьогоріч захисник України мав би зустрічати свою 37-му зиму… Степан Степанович Свищо народився 12 січня 1987 року в селі Олешник, що на Закарпатті. Закінчував місцевий заклад середньої освіти. Відразу після школи працював будівельником.
– Який він був… – Іванні й досі боляче вимовляти: "Був…" – Та й словами важко передати характер і звички людини. Він був дуже розумним, це може підтвердити кожен, хто знав його. А ще він був дуже цілеспрямованим, якщо чогось не знав, то вчився, старався розібратися з проблемою самостійно.
Для незнайомих людей з першого погляду здавався занадто серйозним, для тих, хто його ближче знав – навпаки, адже вмів пожартувати у будь-якій ситуації.
Степан Свищо
Історія кохання з перервою в чотири роки
Іванна Гаврош, дружина Степана, також із Закарпаття. Там майбутня пара і познайомилася.
– У моєму селі згоріла церква, якраз на Великдень – у 2003 році. А Степан із хлопцями приїхав будувати вже нову. До речі, ми завжди жартували, мовляв «для того, щоб ми зустрілися, Богу довелося церкву спалити». Нам було по 16 років. Тоді пару разів поспілкувалися, а далі протягом чотирьох років у кожного було своє життя, наші дороги, якось так вийшло, що не перетиналися.
Зустрічатися почали зі Степаном вже в Ужгороді, де ми обоє працювали. Домовилися раз піти на каву, прогулятися містом. З тієї прогулянки і почалося наше щасливе сімейне життя тривалістю в 15 років…
Спочатку жили цивільним шлюбом, а в 2011 році – відгуляли весілля в Ужгороді.
Ужгород, 2011. Весільна фотосесія Іванни та Степана
Ужгород, 2011. Весільна фотосесія Іванни та Степана
У 2013 році Степан поїхав у Київ. І коли влаштувався там на роботу, постала потреба у вищій освіті. Тож він у 2014-му, через десять років після закінчення школи, успішно склав ЗНО і став студентом Київського університету будівництва та архітектури. Власне тоді подружжя прийняло рішення переїхати кудись ближче до столиці, щоб було зручніше поєднувати родину, роботу і навчання. Декілька років чоловік працював у будівельній компанії "Канбуд", яка тоді зводила житловий комплекс "Комфорт Таун".
– Останні роки працював у компанії "УКРБУД". Був бригадиром, а потім виконробом і відповідав за зведення моноліту – залізобетонного каркасу і, здебільшого, під час будівництва багатоповерхівок.
Степан був будівельником. Робочі моменти. Процес зведення чергового об'єкта.
У процесі зведення моноліту – залізобетонного каркасу.
Степан Свищо на роботі. Етап зведення залізобетонного каркасу.
Власний дім
– На Переяславщину ми потрапили волею випадку, – згадує Іванна. – Знайшли оголошення про продаж будинку в Помоклях Ташанської громади. Приїхали в Переяслав і чоловік вирушив на оглядини майбутнього житла, але з його купівлею не склалося. Тоді наш ріелтор підказав, що продається хата в Малій Каратулі, неподалік міста.
Те, що будемо проживати у старенькій хаті з дитиною, а в нас тоді вже була Святослава, зовсім не лякало. Чоловік – будівельник, і ми точно знали, що через кілька років переїдемо в новий будинок. Так і сталося – Степан збудував його самотужки, все-все робив сам. Звичайно, спочатку збирали гроші на зведення дому, а згодом, поруч із старим будинком, залили фундамент для майбутнього. Степан його загалом швидко звів. Хоча щодня прикладати руку до нього не міг, бо працював, тому загалом на це пішло два роки. але це не багато як для такої справи. Він робив усе – від фундаменту до верхівки даху, а також внутрішні оздоблення – без сторонньої допомоги, я могла допомогти хіба тим, що чашку кави йому подати. У нашому домі кожен сантиметр нагадує чоловіка, буквально кожен. Тут тепер живуть наші щасливі спогади…
Будинок, який придбали Степан з Іванною у Малій Каратулі на Переяславщині.
Степан Свищо сам побудував новий дім. Усі внутрішні роботи в ньому теж виконав самотужки.
Росія розв’язала війну, а Степан саме в Польщі
– Чоловік за місяць до війни поїхав на роботу в Польщу, отримав хороше замовлення. Він не міг відразу ж повернутися – не вмів залишати справу не завершеною та й підводити людей – не в його характері, тому просив, щоб ми виїжджали з України до нього, але я побоялася.
Мені було страшно їхати з дітьми навіть до батьків на Закарпаття, не те що за кордон, адже тоді таке творилося – у Києві бомбили, Чернігівщина в окупації, ну як кудись їхати, – продовжує розповідь Іванна Гаврош.
2 березня Степан Свищо приїхав додому і відразу ж пішов до хлопців на блокпост. Повернувся і повідомив дружині, що долучився до територіальної оборони. Разом з односельцями чергував на блокпосту.
– Хлопці навіть не думали про свою безпеку, бо в першу чергу хотіли захистити своїх рідних. 2 квітня ЗСУ звільнили Київську область, а згодом місцеву тероборону розформували, тож потрібно було вирішувати, що робити далі.
Степан Свищо на будівництві одного з об'єктів.
14 квітня Степан пішов у військкомат, пише мені смс: "Беруть мене в добровольці. Що скажеш?".
Тоді, у квітні, я його відмовила від ідеї йти на війну, мовляв "треба буде, то тебе мобілізують, адже записали в добровольці". Однак Степан все ж вирішив інакше. 5 травня поїхав на свою малу батьківщину, щоб у тамтешньому військкоматі відновити документи, які були втрачені.
Степан Свищо усе зробив і його відправили проходити військово-лікарську комісію. Медики визнали тимчасово не придатним до військової служби через травму коліна. Сказали з’явитися на перекомісію в липні.
– Коліно не полікував, хоча потребував операції, але йому було не до того – все казав, що потім, не знаючи, що цього «потім» уже не буде...
Іванна востаннє розмовляла з чоловіком за пів години до загибелі
5 липня Степан знову їде на Закарпаття – повторно проходити ВЛК, і додому вже не повертається. З 12 липня проходив службу в роті охорони.
Степан Свищо з дітьми під час їхнього візиту на Закарпаття. Чоловік тоді служив у роті охорони.
22 листопада його перевели у 24 бригаду і відразу ж відправили на Донеччину – у село Кліщіївку, що під Бахмутом.
– Отримав посаду санітара, а мене заспокоював, казав: "Хвилюватися не варто, адже я буду відповідати за поранених, а не воювати".
На самих позиціях у Кліщіївці йому довелося побути недовго. Всього кілька днів. Загалом у складі 24 бригади Степан був трохи більше тижня. 2 грудня о 10:09 він мені зателефонував і сказав, що в нього все гаразд і вже ввечері повертатиметься із завдання. А за пів години – о 10:40 їх накрили артилерією… Мій чоловік, як мені повідомили згодом, загинув миттєво.
Коли 3 грудня до мене прийшли староста села Валерій Ходько та Володимир Мамітько з військкомату, я без слів зрозуміла, що сталася біда.
У день загибелі Степана, майже в той самий час, його маму – Марію Петрівну (зараз жінці 74 роки, – ред.) забрала карета швидкої допомоги, бо їй чомусь різко стало погано. Святославі у школі теж стало погано, Степанко цілий вечір просив спекти улюблених татових тістечок. Він загинув за два дні до дня народження доньки… Я одна нічого не відчула… Тільки пізніше помітила, що стрілки на годиннику, єдиному в нашому домі не електронному, зупинилися о 10:40.
Годинник, який зупинився у мить, коли загинув Степан Свищо.
Я геть нічого не відчула… Думаю, через те, що щиро вірила в Божий захист, який має Степан. Він свого часу працював на будівництві семи церков, тож я сподівалася, що він охороняється небесними силами. А він, з багатьох причин, вірив у своє везіння. Але...
Словом, ми вірили кожен у своє, але в одному напрямі – у життя та спільне майбутнє. Ми навіть не думали про те, що може бути інакше.
Я й зараз часто думаю, стільки всього міг іще зробити, стільки всього побудувати. Таких "якби" дійсно багато, адже він міг лягти на операцію, міг оформити опікунство над літнім хворим батьком, міг… А головне "якби" росія не розпочала війну, то він би був живий. Але шукати шляхи щоб "відкосити" – це не про Степана. Казав: "Якщо не ми, то воювати будуть наші діти".
2010 р. Подружжя з мамою Степана – Марією Петрівною.
Степан попросив у разі загибелі похоронити у Каратулі
Свищо Степан Степанович загинув 2 грудня 2022 року від осколкового поранення у бою під Бахмутом на Донеччині. Місцем його вічного спочинку став цвинтар у селі Мала Каратуль.
– Коли їх відправляли на Донеччину, він зателефонував і сказав, що має до мене серйозну розмову. Розповів, як діяти, раптом щось станеться. Звичайно, ми сподівалися, що все буде добре, але ж обоє розуміли, куди він їде і що може бути різне. Під Бахмутом тоді було пекло. Степан попросив у разі його загибелі похоронити тут, у Малій Каратулі, бо ж тут тепер його дім.
Найважче відповідати на питання: «Як ви? Вже звикли?». Хіба можна звикнути до того, що нашого рідного більше нема? Діти його дуже сильно любили, Славочка і Степанко тяжко переносять утрату… І до цього часу про загибель батька їм важко з кимось говорити, навіть зі мною… І мені, і дітям здається, що він просто десь на роботі – зводить чергову багатоповерхівку.
Боляче від того, що наші діти будуть рости без тата, бо ж більше ніколи поруч не буде його – нашого мужнього, розумного, вродливого, неймовірного Степана – нашого Героя. Для нас він був саме таким.
Степан Свищо з дітьми у мирний час... Задовго до повномасштабної війни.
Степан Свищо з Іванною та Степанком на Закарпатті. Дружина з дітьми приїздили під час його служби в роті охорони.
"Ми Разом"
– Цей страшний рік мені допомогла вижити спільнота дружин полеглих воїнів "Ми Разом". Це закрита онлайн-спільнота, в якій згуртувалися вдови Захисників України, щоб підтримувати одна одну. Різні за віком, з різним "сімейним стажем", але об'єднані одним горем. Хто як не вони може зрозуміти, які в нас тепер проблеми. Тут жінки можуть отримати в першу чергу емоційну підтримку, за потреби – психологічну та юридичну. Багато дівчат познайомилося завдяки спільноті, знайшли нових подруг і тепер зустрічаються офлайн. На жаль, кількість учасників спільноти зростає... Нас уже більше трьох тисяч...
Разом ми вчимося жити за двох. Вчимося жити так, щоб наші кохані могли пишатися нами.
Степан Свищо. Шкільні роки.
Степан Свищо. Служба в ЗСУ. Повномасштабна війна росії з Україною.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
