Олександру ПІКУЛЮ 38 років. До війни він був учителем інформатики в школі на Житомирщині. Родом із Ташані, вищу освіту здобував у переяславському педуніверситеті. На захист України став із перших місяців війни. Після поранення Олександр проходить реабілітацію і планує знову повернутися у стрій до побратимів. Свою історію війни розповів Переяслав.City.
Захисник Олександр Пікуль відвідав редакцію «Вісника»
– Коли для вас почалася бойова історія?
– З 28 квітня 2022 року я відправився в навчальний центр і після того потрапив у підрозділ 46 аеромобільної штурмової бригади. Перша відправка була в Миколаївську область, далі штурм Херсона, а потім нас перекинули на Донбас – це промзона Бахмута.
– А як учителі стають штурмовиками?
– Із 2008 до 2022 року я працював у школі в Коростені, у мене була дружина звідти. А сам я ташанський, ну батьки вже покійні. Але призивався на Житомирщині. Потрапив у один з навчальних центрів. Там був жорсткий відбір: із 2,5 тисячі людей лишили на вишкіл 15-20 відсотків. Ми проходили фізичну підготовку, психологічні тести, загальну військову підготовку, а потім конкретно в десантно-штурмових військах. Це була дуже якісна підготовка. Причому, навчали і вузькій спеціальності. У мене була зенітно-артилерійська установка ЗУ-23 і так звана «Шилка». А коли на Миколаївщині в нас не стало техніки, то всі перевелися в штурмовики. Це – перша лінія, контактний бій. Якщо піхота може бути за 20-30 км від зіткнення, то десантно-штурмові ідуть першими.
– Які моменти на війні особливо запам’яталися?
– Як 20 грудня 2022 року до нас неочікувано прибув Володимир Зеленський. Очевидно, що авіацією, бо дістався дуже швидко. Президент особисто вручив деяким хлопцям нагороди: ордени Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та «За мужність». Це були ті, хто дійсно заслужив. Звісно, приїзд першої особи держави був досить ризикованим, адже Бахмут тоді був дуже гарячою точкою. Така історія була чи для преси й піару, чи для мотивації воїнів? У мене були відчуття, що 50х50.
Приїзд Володимира Зеленського у Бахмут
– Зараз кажуть про Бахмут як про фортецю?
– У Бахмуті в нас були так звані великі виїзди на позиції, тобто ми стояли беззмінно й по 24-27 днів, а виходили лише на 2-3 дні. Комусь медична допомога потрібна – це не про евакуацію поранених, щоб змінити одяг, просто трішки перепочити. А більшість на виїздах майже по місяцю працювали. Це вже були міські бої у самому Бахмуті. Але ми ішли на штурми і російських солдат з міста витіснили, вибили їх навіть із промзони. Так, із втратами, але Бахмут був наш, ми його тримали, і через такі наші успіхи й Зеленський прилітав.
Із Бахмуту нас кинули на Соледар, де концентрація російських військ була надзвичайно великою, живої сили разів у десять більше. Там у нас були величезні втрати. Набагато більші ніж у Бахмуті. Саме через те, що з неба «утюжила» авіація, фосфорні бомби скидали, працювали їхня ствольна артилерія, танки, міномети – з ранку до ночі гатили. Підтримка була, наприклад, у нашого батальйону – це ствольна артилерія бригади, розрахунки 120-х мінометів, декілька танків.
Дрони тоді на фронті вже були, але в незначній кількості, їх тільки в розвідувальних цілях застосовували. У нас є такі спеціалісти, які з ними працюють, але дронів-камікадзе ще не було. А в росіян вони уже були, не стільки, як зараз, але більше ніж у нас тоді. Це був уже початок 2023 року.
Тому ми з Соледару з боями, але відступили. У нас не вистачило людського ресурсу його тримати. Ми змушені були відійти за річку, хоч вона там невеличка, як наш Трубіж, ну все ж таки, ми міст підірвали і цим трохи їх затримали. Там були тяжкі бої. А ще холод, мороз 20-23 градуси, то хлопці, хто й вижив, обморозили кінцівки, пальці і їх ампутували. Багато таких обморожень було.
За Соледаром ми вели бої ще так звані міські, у невеликих селах. Там, у Благодатному, 27 січня минулого року було в мене перше поранення. В нас тоді вже не було чим тримати. З батальйону 19 чоловік залишалося. Втратили 50х50 убитих і поранених.
Дуже багато зниклих безвісти. По сьогодні невідома доля цих хлопців. Якщо дав Бог, що вони в полоні – то краще, якась надія є. Під час вуличних боїв у Бахмуті багато хлопців потрапляло в полон. Там були вагнерівці. Деякі їхні підрозділи під дією якоїсь наркоти йшли напролом – навіть без касок і броніків, справді як зомбі. Вони кидали один одного на полі бою, добивали своїх, як баласт. У Соледарі були кадирівці і регулярні війська. Кадирівці такі собі вояки, але дружні, один за одного тягнули.
Зруйнований БахмутФото: Associated Press
– Яка техніка в росіян?
– Відсотків вісімдесят – ще радянська, але її дуже багато. Коли ми на штурмах були у Миколаївській, Херсонській областях, то нас прикривала наша авіація, по 5-6 МІГів нальоти робили регулярно, інколи й по два-три рази в день. Дуже добре «Хаймарси» працювали. На Донбасі я цього не спостерігав, наприклад, у нас дійсно не вистачало ні живої сили, ні техніки.
Хлопці ішли просто на мотивації, що ми своє захищаємо. Це ж був, за великим рахунком, початок війни. Тоді в наших рядах було багато добровольців, особливо, хто побував в АТО, тобто це були справді мотивовані воїни, як кажуть, ішли за ідею.
– А розвідка у вас працювала?
– Звичайно, спочатку проводиться розвідка території, а потім ми заходимо. Не казатиму за інших, а в нас за 2-3 дні до штурму проводилася розвідка завжди. І після того хлопці з цієї групи тільки вночі нас заводили на позиції, давали дані: де ворог, де вогневі їхні точки. Технікою підвозили нас не ближче як кілометрів за десять, а далі пішки.
– Було відчуття, що людей бережуть на фронті?
– На початку війни у нас був найкращий батальйон, втрати людей – мінімальні. Це і підготовка давалася взнаки, і командири – бойові офіцери, які на своїх місцях. Дехто ще Афганістан пройшов, хтось – Іловайський котел. Наш комбат із 2014-го воював. Тобто вони розумілися на тактиці бою, тому втрати були мінімальними.
Але коли вже зайшли в Соледар, то там дуже багато полягло. Серед росіян тоді теж були дуже великі втрати, в рази перевищували наші. Але й ми втратили. Багато загинуло справжніх командирів. На зміну їм прийшли молоді, які хіба що військову кафедру закінчили, вчили якусь теорію. Після того нашу бригаду вивели на докомплектування особового складу.
Багато хлопців знайомих, які вже комісовані після тяжких поранень, у реабілітаційних центрах відновлюються. Особливо Швеція та Швейцарія дуже багато наших військових приймають саме з ампутаціями, хлопці заново вчаться ходити. З українськими шпиталями щодо протезування співпрацюють. Зазвичай у медіа говорять тільки про зброю, але й це зараз дуже актуально.
– А як до речі з іноземною зброєю саме на фронті, Ви її бачили?
– Наша бригада отримувала французькі бронетранспортери фірми Renault. Не нові, 1970-х років, але в пристойному стані, мабуть, законсервовані десь на складах стояли. І таку техніку нам передавали у великих кількостях, вона була доволі ефективна на полі бою. Ну і ті ж «Абрамси» та «Хаймарси», але вони в мізерній кількості, як для такого масштабу лінії фронту. Прибалтика нам трохи своїх літаків відправила.
– На фронті ви якось відчули, що держава перевела економіку на «воєнні рейки»?
– Наприклад, наш батальйон був забезпечений саме українськими броньованими автівками «Kozak», до речі, досить ефективними, часом кращими за іноземні. Але, чесно кажучи, нічого іншого з вітчизняного оновлення нам не доходило. Техніка була в основному так само радянського періоду.
У нашу бригаду Міноборони якщо і постачало, наприклад, тепловізори, то оди-два на взвод. Волонтери і громади їх привозили в рази більше. Якщо військовий з певної громади, то вони купують і передають не тільки йому особисто, а на весь підрозділ по 10-20 дронів. Загалом саме від громад у нас була відчутна підтримка. Але це я описав ситуацію на початку 2023-го року. На сьогоднішній момент можливо, інша, хоча, всі ж знають… Ось ті ж літаки F-16 ось уже два роки чекаємо…
Коли ми звільняли Херсон, Миколаївську область, то мали в строю багато досвідчених військових, та і в кожного солдата було значно більше ентузіазму. Була потужна вогнева підтримка, як я вже казав. Тому вдавалося штурмувати і дуже швидко відбивати величезні території – по декілька кілометрів щодня. А на Донбасі інакше. Там ворог стоїть не перший рік, добре окопався. Тому відбити цю територію тією кількістю людей і техніки, яка є в нас сьогодні, надзвичайно важко. Треба якісь неординарні рішення і потужне технічне забезпечення.
Ми застрягли там на лінії фронту, бо кацапня тисне. Але і всі ці скандали з хабарями, марнотратство бюджету, квартали, євробачення, єдині новини… Це нас ослаблює.
– Ви після поранення досі проходите реабілітацію?
– Довго лікувався, бо в мене подвійний перелом променевої кістки лівої руки, вона не зросталася, зробили три операції, вставили титанові пластини. Це зайняло близько пів року. З передової спочатку була Краматорська лікарня, потім Дніпро, Запоріжжя, Луцьк, Житомир. Є з чим порівнювати. Перші два – перевалочні пункти: першу допомогу надали і через два-три дні далі відправляють у госпіталі, бо великий потік поранених. Чим далі від них, тим якісніше. У Житомирі було найкраще. Мене там майор Сергій Міщенко оперував – хірург від Бога. Він по шість складних операцій у день проводить, в оперблоці з восьмої ранку до дев’ятої вечора, на обід навіть часто не виходить. Дуже багато хлопців поранених, які чекають його операції.
Я зараз перебуваю у відпустці, бо за два роки її ні разу не було. Займаюся поки оформленням документів – це ще та бюрократія паперова. Чекаю переводу в іншу частину, але все одно на Донбас. За своєю військовою спеціальністю зенітчиком ще зможу там бути корисним.
– Олександре, які у Вас очікування Перемоги?
– Ми всі говоримо про неї, чекаємо, тільки коли вона буде, і головне – якою? Пройшовся ось Переяславом – не впізнаю міста: людей на вулицях немає, а раніше скільки ж тут було молоді! А тепер якийсь трохи песимістичний вигляд і настрій. В країні вже зараз, мабуть, демографічна криза, скільки повернеться тих, хто виїхав за кордон? Що з економікою? І це тільки початок. Міст, де йшли бої, немає – жодної вцілілої будівлі. Це просто територія, зранена війною. Все треба розчищати, розміновувати і будувати заново.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
