Днями завітав до односельчанки і моєї сусідки в Помоклях Даценко Анастасії Тихонівни. Вже з порогу її дочка Галина запропонувала мені почаювати зі смаколиками власного приготування – пиріжками з маком щойно із печі. А вже тоді до розмови. Історію свого життя жінка розповіла Переяслав. City.
"Одні чоботи носили по черзі"
«А де ж мама?» – запитую у Галини, а вона й сама озивається: «Тут я, Віталію». Підіймається з ліжка хазяйка і як завжди щиро усміхається. Їй 87 років, втім інтересу до життя не втрачає, згадує і цікаво розповідає про прожиті роки. Хоч пам’ять трішки вже зраджує, але ще багато і береже.
З Анастасією Тихонівною та її родиною я познайомився ще в травні 2000 році, коли зі своєю сім’єю переїхав у це село. І недарма кажуть, що треба вибирати не хату, а сусіда. То нам у цьому особливо поталанило, бо це люди працьовиті, чемні і живемо ми по-сусідськи мирно та з взаємною повагою. Щоправда, чомусь так вийшло, що за стільки років я не так і багато, як з’ясувалося, знав про свою сусідку.
І ось випала нагода послухати про її життя ще з дитячих років. Народилася вона в рідному селі 8 серпня 1936 року в сім’ї колгоспників. Мама працювала на фермі дояркою, батько – різноробочим, був здатен як умілець до багатьох справ.
Настя була старшою дитиною у сім’ї, де народилися ще її сестричка та братик. Зі спогадів раннього дитинства запам’яталося, як вони шукали будь-яку поживу з того, що росло на городі: пасльон, лобода, щавель, влітку ласували шовковицею, бігали на колгоспне поле збирати колоски, зерно з яких мололи жорнами на грубе борошно. Гарбузи та картопля в сім’ї колгоспників у ті роки були делікатесами.
Та й дітей глядіти чи виховувати часу в батьків не було, вони росли самі по собі. Тоді жінки ледве не на другий день після пологів мусили виходити на роботу, щоб заробити трудодні. Анастасія Даценко розповідає, що коли мама йшла на ферму доїти корів (а це було тричі на добу по декілька годин), то її молодшого братика прив’язувала вірьовкою за ногу до столу, щоб він нікуди не пішов блукати.
Зі своїх дитячих радощів згадує про обновку – спідничку, яку їй пошили зі старої потертої клейонки. У ті роки вони виготовлялися на міцній тканинній основі. І ось коли верхнє покриття на столі стиралося-зношувалося, оту тканину перешивали дітям на одяг. Але зараз дочка Галя мамині спогади про спідничку з клейонки коментує жартома: «Це була для них така радість, як би сучасній дитині подарувати айфон останньої моделі!»
Батька як провели на війну, так більше і не бачили
У 1941 році почалася війна і батька призвали в армію. На материнських руках лишилося господарство, робота в колгоспі і троє малих діточок, з яких найстаршій Насті було всього п’ять рочків. Дотепер її пам'ять зберегла той день, коли мама посадили усіх на підводу і поїхали разом проводжати батька на війну. Більше вони його не бачили. Забрала війна навіки. Старенька сумно зітхає: «Про війну згадувати не хочу. Нам дуже важко було, виживали… Та тоді всім у селі так було, однаково важко…».
Про післявоєнні часи жінка розповідає охочіше. Разом із сільською дітворою Настя пішла до школи, але довелося провчитися лише три класи. Вона в родині старша, і хоча й сама ще дівчисько, а мусила працювати, бо менші діти мамі не підмога.
– У нас же і взуття було одне на всіх, його вдягали по черзі, – згадує жінка. – Прийшлось залишити школу, і йти на ферму. Там важка робота. Корів доїли руками, а силос носили попінками – навіть тачок не було, а про конвеєр, який на фермі вже набагато пізніше зробили, тоді й не чули. Працювали ми за трудодні, на них видавали молоко. Невеличке хазяйство тримали і дома: поросятко, кури. Городину вирощували та яка-не яка фрукта з дерева була, якщо його не зрубали. Бо тоді в селах люди корчували свої сади, щоб не платити велике мито, яке запровадили. Нас виручав ще ліс під боком: там збирали гриби, малину, ожину, суницю, горіхи.
Тоді в повоєнний час у селі було багато сімей, де одні жінки з дітьми. І в кого були господарі-чоловіки, то вони не так бідували. Й рідні інколи ділилися між собою, наприклад, рибою, яку чоловік наловив, чи м’ясом, бо кабанчика держали. Отаке було наше життя.
Іван та Настя – компанійські люди
Наприкінці листопада 1959 року Анастасія вийшла заміж за красеня-моряка, який повернувся зі служби у Севастополі – односельця Даценка Івана Костянтиновича, 1931 року народження. Почали удвох працювати і обживатися. Іван сів на трактора, а Настя пішла працювати в лікарню санітаркою. В 1961 році народилася перша дочка Лідія і разом з радістю додалося турбот та безсонних ночей. Та молодятам оптимізму не займати.
У 1963 році «розбили план» власної хати: намітили його чотирма кичками по кутках. Далі почали потихеньку заготовляти матеріал для будівництва. Було важко, бо і грошей не вистачало, та й купити будматеріали було проблемою. Та до народження другої дочки Галини у 1969 році Даценки свою хату добудували. Затим Анастасія перейшла працювати в лісгосп: саджала ялинки, обрубувала гілля… Каже, що робота була важка, але іншої не було. Та через якийсь час вона таки перейшла працювати у сільраду на посаду виконавця, тобто на кшалт нинішнього кур’єра.
Іван та Настя – компанійські люди, на сільських вечорницях та й протягом усього спільного життя вони завжди були в гурті, серед людей, які вміли як працювати, так і відпочивати.
– Майже щодня, після роботи, сусіди збиралися у когось на подвір’ї, а зимою по хатах, – долучаються до нашої розмови і дочки Анастасії – Галя та Ліда, яка саме в цей час зателефонувала до мами. Дівчата охоче розповідають, яка то для них була подія, коли такі гості приходили у їхню господу. – Дорослі тоді дружно жили й відпочивали: переказували різні байки, якісь конкурси проводили, звісно, співали і навіть танцювали. Було дуже весело, а для дітей готували окремий стіл із солодощами.
Квартет "Надвечір'я" виконував старовинні пісні а капело
«Творча кар’єра» почалася на схилі літ
На таких посиденьках односельці й відмітили, який гарний був бархатний альт у Анастасії – найкращий з гурту. Але «творча кар’єра» пані Анастасії розпочалася значно пізніше, коли в 1990 році у Помоклі переїздить з Полісся Людмила Потапенко і починає працювати директором клубу.
Якось до села завітав науковець, який досліджував фольклор українців. Його цікавив обряд сватання та весілля, Людмила Олександрівна взялася допомогти йому. Потрібні були люди, хто ще пам’ятав старовинні обряди та могли б узяти участь у відтворенні цього дійства на сцені. У першій четвірці «добровольців» опинилася і Анастасія та ще троє її подруг, всі були з одного кутка і вже літнього віку.
Почалися репетиції, а учасників додавалося, зібрався цілий хор: 14 жінок і 6 чоловіків. З аматорів сформували два самодостатні колективи з унікальним репертуаром та манерою виконання. Це були вокальна група «Помокляночка» та фольклорний ансамбль «Надвечір’я», в якому брала участь і наша героїня. Вона пам’ятає майже всі гастрольні поїздки: як побували з концертами в багатьох селах і свого району, і сусідніх, як виступали у Київському палаці «Україна» з постановкою весільного обряду. Майже завжди вони займали перші місця і шалені оплески вдячних глядачів.
На жаль, після смерті чоловіка у 2002 році концертна діяльність для Анастасії Тихонівни почала відходити на другий план. Одна за одною покинули цей світ і її подруги по ансамблю та життю. Але на всі концерти як помоклівського, так й інших колективів, що приїжджають із концертами, вона ходить з великим задоволенням.
Перший хоровий колектив у Помоклях
У своєму будинку, яку колись з такою радістю будували разом зі своїм Іваном, доживає віку сама. Але одинокою не лишилася. Дочки зі своїми сім’ями живуть у Борисполі, але по черзі приїжджають у батьківську хату, щоб бути поряд і доглядати за літньою ненею. Провідують четверо внуків, і аж п’ятеро правнуків-козаків! Рідну ж домівку бабуся ні за яку ціну не хоче лишати. Хоча на вулиці, де мешкає, дуже мало людей лишилося. Молодь виїжджає з села, з літніх хтось помер, когось діти забрали. Колись у Помоклях було близько 1400 жителів, зараз чи й половина набереться.
…Доки ми з дочками ще гомонимо, Анастасія Тихонівна почала збиратися на прогулянку. Галя їй допомагає вдягнутися. Збоку споглядаю цю картину і згадую дитинство: ніби мама перевіряє, чи всі ґудзики застібнуті, чи наділа теплу кофту, чи прикриті вуха. Дочка відчиняє двері зі словами: «Мамо, тільки не довго, і далеко не заходьте, щоб я не хвилювалася». Ролі помінялися.
Віталій ХОДАН, с. Помоклі
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
