Волонтерка Світлана ЄПІФАНОВА (55 років) з 2010 року жила в росії, а 2015 уже зустрічала в українських Циблях на Переяславщині. Відтоді тут і проживає. Жінка займалася різними справами: варила мило, вирощувала тюльпани, а останні два роки готує «Смаколики для Соколиків». Про своє життя, чотирирічне перебування в іншій країні і як брехня про гей-парад спонукала повернутися на Батьківщину вона розповіла Переяслав.City.
– Пані Світлано, розкажіть, звідки Ви родом, бо в Циблях оселилися не так давно?
– Я народилася в Гребінках, тоді це було селище міського типу Васильківського району, а нині воно відноситься до Білоцерківського району. Там закінчила школу, вивчилася на перукаря. Здобувати вищу освіту не схотіла – пішла відразу ж працювати за фахом у рідних Гребінках. Близько восьми років віддала перукарській справі, це не рахуючи декрету.
Там же я вперше вийшла заміж, із колишнім чоловіком Сергієм у нас народився син – В’ячеслав. Після декретної відпустки я ще трохи попрацювала перукарем. А тоді почали розформовувати перукарні, які були при тих чи інших організаціях, а працівникам запропонували ставати співвласниками. Однак викупити якусь частку мені забракло фінансів, а працювати з дівчатами далі вже на інших, нерівних умовах я не схотіла.
Згодом я стала приватним підприємцем: зайнялася продажем насіння, саджанців різних кущів, троянд тощо. З Сергієм побудувати міцну сім’ю не вдалося і ми розлучилися. Згодом я вийшла заміж вдруге – за Михайла.
– А як Вас із ним доля звела?
– Із Михайлом ми познайомилися давно – в однокласниці в гостях, а згодом він похрестив сина моєї сестри. На той час я була формально заміжня, хоча стосунки з першим чоловіком були вже не дуже хороші, фактично справа йшла до розлучення. Михайло тоді натякав, що я йому подобаюся, та й сама це бачила. Він навіть якось запропонував мені переїхати до нього в Київ. Я відмовилася: по-перше, була ще заміжня, а по-друге, Києвом я люблю милуватися, як кажуть, тільки з картинок, а щоб жити – ні, для мене столиця занадто метушлива. Зрештою так склалося, що поки я розлучалася, то Михайло одружився. Син мій у 22 роки теж створив свою родину і я, як мовиться, стала цілком вільною.
Подружжя – Михайло та Світлана
– А як же Ви потрапили в росію?
– Так, я поїхала туди, але просто в гості до знайомого.
У 2010-му в Гребінку з росії приїхав до батьків у гості мій знайомий. При зустрічі він показав фотографії селища, де він жив – Уренгою, це в Тюменській області. Саме звідти починається відомий міжнародний газопровід Уренгой – Помари – Ужгород. Але ж, Боже, яка там природа! Настільки гарна, що я зразу подумала, що то фотошоп якийсь. А він запропонував поїхати до нього на гостину і побачити цю красу на власні очі. І я, не вагаючись, поїхала в той Уренгой подивитися, як там живуть люди.
Приїхала і, знаєте, просто закохалася в ті ліси, а неподалік була ще й водойма. Ох, яка ж там краса! Я буквально за кілька днів вирішила, що мушу побачити ці краєвиди, які вони кожної пори року. Знайшла там роботу і залишилася. Працювала на заправці оператором, майже весь вільний час проводила на природі, рибалила, гриби збирала. Я обожнюю риболовлю, ліс, тихе полювання. А там грибів маса – можна було по три-чотири відра набрати за лічені години.
– Про Україну ви згадували там?
– В Україну я часто їздила, кожні три місяці – так треба було, щоб не депортували. А в 2014 році я надумала знову зайнятися перукарською справою. Та, оскільки вже давно не працювала за фахом, треба було поновити знання, навички, освоїти нові техніки стрижок, дізнатися про модні тенденції у зачісках та фарбуванні волосся. Для цього я записалася на курси в Україні. І ось приїжджаю я в Україну саме в той час, як у Києві людей зібрав Євромайдан.
Атмосфера тоді в столиці панувала особлива. Люди вийшли на мирний протест, усіх їх об’єднала спільна ідея, мета, вони один одного підтримували. Багато хто прямо там жив, жіночки готували бутерброди, гарячі страви, чай роздавали… Це було неймовірно! Згуртовано! Панувала така родинна дружня атмосфера.
А далі, пам’ятаєте ж? Щось страшне стало відбуватися. Ці сутички з беркутівцями, побої мирних людей, розгін майдану, розстріли. А тоді війна… Першим містом в Україні, яке захопили російські диверсійні групи на сході, став Слов’янськ – це відбулося у квітні. А 9 травня я поверталася в росію вечірнім авіарейсом, мене проводжали подруги і ми цілісінький день гуляли в Києві.
– А що тоді про окупацію і загалом про події в Україні казали прості росіяни?
– Я 10 травня приїжджаю в Уренгой і читаю на шпальтах місцевих газет, що в столиці України на 9 травня відбувся масштабний гей-парад, що колона гомосексуалістів ішла прямо по Хрещатику. Я була шокована, бо ж це неправда! Зустрічають мене друзі і розпитують про той гей-парад, а я їм кажу, що не було ніякого параду – ні звичайного, ні тим паче «гей»! Але вони мені не вірять, кажуть, що я обманюю.
Тоді я зрозуміла, що цим людям настільки «промили» мізки через їхні федеральні засоби масової інформації, що вони не здатні аналізувати, більше того, вони навіть не хотіли чути, що я їм казала: «Я цілий день гуляла на Хрещатику, невже гей-парад настільки непомітне явище, щоб я його не побачила?». Але жодні мої доводи й аргументи на них не діяли.
Та й загалом, хочу сказати, що новини у них і правда цікаві – вони так подають інформацію, що навіть я спочатку сприймала все за «чисту монету». Хоча на перших порах у росії і не дуже вникала в те, що в них говорять і показують по телевізору про політику. Ніколи було, не цікавило, і тому не звертала уваги й на те, що й про Україну там задовго до 2014 вже говорилося різне, а про Америку так взагалі – у них це ворог номер один.
Ще до подій в Україні в 2014 ми якось відпочивали в Уренгої компанією, і був з нами брат цього знайомого, котрий мене запросив у гості. Ми розпалювали багаття, а папір був якийсь поганий, не розгорався. Тоді я принесла свій паперовий пакет, на ньому був намальований долар. Ох, як цей брат знайомого тоді тішився, що зараз будемо спалювати цю американську нечисть! Він так радів, немов то не пакет, а самі долари горіли. Я була шокована, але тоді сприйняла таку його поведінку, як дивну особливість характеру.
Згодом зрозуміла, що в багатьох росіян прямо ненависть до Америки. Ось так професійно і протягом тривалого часу їм із тих «блакитних екранів» «вливали» в голови «єдино правильні» думки. Тамтешні жителі мало розбираються в тому, про що їм розповідають, вони навіть не намагаються аналізувати і фільтрувати інформацію. Вони вірять, мабуть, і досі, що в нас – бандерівці, і були переконані що нас треба звільняти – ще тоді, в 2014-му.
– А ставлення до вас не змінилося через те, що ви українка?
– О, ще й як. Коли я побачила в «Однокласниках» відео про побиття студента беркутівцями, хтось із тодішніх російських знайомих його оприлюднив у цій соцмережі, написала коментар: «Хіба ж так можна». Ох, як на мене тоді напали нібито ж тодішні друзі! Писали: «Так йому й треба», «Немає чого рипатися проти влади», «Чому сіпатися проти Беркута» і так далі.
А тоді якось заїжджає на заправку чоловік, якого я й раніше часто бачила – увесь забинтований, якийсь побитий. Я поцікавилася, що сталося? А він з матюками розповідає: «Був у Донецьку, їздив рятувати українців, так вони мене ледь не вбили. Добре, що хоч вдалося вирватися… Не хочу більше туди їхати, ну їх… Вони не потребують нашої допомоги – вони виганяли нас, а не чекали на поміч».
Тому жити далі я там не змогла. Гей-парад, бандерівці, українці, які потребують порятунку від росіян… Усе це разом для мене було занадто. Не витримала і в листопаді повернулася додому.
Коли приїхала в Україну, зателефонувала до Михайла і попросила, щоб зустрів на вокзалі (він тоді вже був удівцем, – авт.). Він погодився, відвіз додому до батьків. Потім у гості приходив. За кілька днів каже: «Поїхали Новий рік зустрічати до мене в Циблі – я там купив собі будиночок, подивишся. Там гарно – ліс, Дніпро». Як тут втриматися від такої спокуси. Звичайно ж, я поїхала. Так і закрутилася наша романтична історія. Де жити: у Циблях, чи в Гребінках, у моєму будинку? Довго не роздумували. Циблі мене зачарували, тут гарно, село сучасне, хороша інфраструктура, а природа – то взагалі рай. У 2016-му ми з Михайлом одружилися.
– А перукаркою, мабуть, уже в Циблях почали працювати?
– Ні. Я захопилася миловарінням – спочатку купила простенькі формочки, і вчилася, експериментувала. А згодом Михайло придбав мені вже гарні, різноманітні формочки квітів, мандаринів, різних годинників тощо. Маю їх дуже багато і донині, але зараз цим не займаюся.
Зразу ж мильні букети робила і на замовлення, і просто виносила на базар продавати. Люди розкуповували швидко, брали зазвичай на подарунок. А потім я спробувала вирощувати живі тюльпани. Ох, як я люблю ці квіти! До війни у мене їх було дуже багато різних сортів та кольорів – справжнє тюльпанове королівство. У сезон продавала їх, розліталися вони на «ура», особливо перед Жіночим днем 8 березня.
– Зараз вирощуєте тюльпани?
– Ні! Які тюльпани?! Вони потребують особливого догляду і багато вільного часу. А в мене його зараз немає, бо готую каші для наших захисників. За квітами сумую, але все попереду – закінчиться війна, і я знову ними займуся, можливо, і мило варитиму. А поки «Смаколики для Соколиків» – це мій пріоритет. Михайло мене підтримує і багато допомагає нашій волонтерській команді. Я йому щиро вдячна за це.
Зараз ми готуємо для наших військових каші, супи, фасуємо сухі перекуси, чаї та виготовляємо окопні свічки у новому приміщенні, де колись була автошкола. Нам голова Циблівської громади дозволив його зайняти. Там комфортно і зручно, бо у центрі села. Поставили чотири автоклави і збираємося з дівчатами щодня. У нашій команді вже 14 людей, але роботи вистачає. Тож хто має бажання і змогу допомогти фізично – приєднуйтеся, додаткові руки зайвими не будуть.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
