Із Вірою Федорівною ОСАДЧОЮ з Переяслава я познайомився спочатку через фейсбук. Там ми порозумілися з багатьох соціальних питань і взагалі життєвих цінностей. Тож невдовзі домовилися поспілкуватися безпосередньо при зустрічі.
Вона мене зустріла радо, а на запитання про її здоров’я, посміхнулася і по-одеськи відповіла: «Не дочекаєтесь!». Такий бадьорий настрій сприяв нашій бесіді. Хоча, як з’ясувалося, вона всього два тижні тому перенесла операцію на серці.
– Віро Федорівно, розкажіть, будь ласка, про себе.
– Я народилася у Переяславі-Хмельницькому у вересні 1946 року. Батько був простим робітником, а мама вчителькою початкових класів. До мене вони вже мали двох синів. Старшому було 12 років, а меншому шість. Він перехворів на менінгіт і залишився глухонімим.
Уся сім’я приділяла йому особливу увагу, тому мені, хоча я була найменшою, її бракувало не лише від батьків, а й від старшого брата. Більше того, він зневажав і ображав мене. Та я на нього зла не тримаю, це так, лише спогад. Однак, у тому було щось і таке, що зміцнило мій характер. Я навчилася відстоювати власну позицію і не дозволяти себе ображати. Починаючи з малого.
Одного разу на мене напали гуси, так голосно кричали, шипіли, махали крилами… Спочатку я заклякла, а тоді, може, і з переляку, почала на них так кричати і різко відгонити, що вони відступили. Мені тоді було років сім.
Саме готувалася до знаменної події – дуже хотіла в школу. Будівництво нової третьої школи планували завершити тільки на кінець 1953 року. Доти ми мусили ходити на навчання в приміщення, де на той час була музична школа, це навпроти кінотеатру. Мене ніхто не водив за руку туди-сюди.
Часто доводилося йти потемки, а ще на тій дорозі майже щодня бігали дві величезні собацюри, які гарчали на мене – маленьке беззахисне дівча. На щастя, 5 грудня 1953 року відкрили новозбудовану школу: велику, світлу, з широкими коридорами і просторими класами. Там я і провчилася одинадцять років, до 1964-го.
Віра Федорівна Осадча: «Вірю у відродження України»
– Як Вам вдалося вступити на навчання в Київ?
– Просто зібрала документи і повезла їх до Київського будівельного інституту. Успішно склала іспити і стала студенткою. Абсолютно самостійно, без жодного батьківського супроводу.
Мене поселили в гуртожиток, у великій кімнаті на 13 студенток. Такі умови не всім подобалися, звісно, але ми жили дружно. На кожному поверсі гуртожитку була кухня, а на першому – досить пристойна і недорога їдальня. За таке проживання плата була 4 карбованці 10 копійок. Ще по 10 копійок платили у профспілку і в комсомол. Тоді в мене була стипендія 35 карбованців.
Я вступила на перший курс факультету «Автоматизація будівельного виробництва». Було чотири групи електромеханіків і дві механіків, і тільки 25 дівчат на майже 150 студентів. Більшість – демобілізовані після армії, хтось прийшов із виробництва – серйозний контингент!
Таких як я, після школи, було небагато, і то це кияни, з сімей інтелігенції. Добре виховані, з хорошою навчальною підготовкою. Але цим не хизувалися, були однаково чемними як між собою, так із приїжджими студентами, на відміну від теперішніх «мажорів». Після закінчення інституту дехто поїхав працювати навіть за кордон, був попит на таких спеціалістів.
– А якою мовою тоді говорила столиця?
– Мене здивувало з самого початку, що більшість викладачів і студентів розмовляла російською. Але я свій перший виступ на семінарському занятті провела українською, для багатьох це було несподіванкою. Почали питати, звідкіля така приїхала, а я з гордістю відповідала: «Я – з Переяслава-Хмельницького».
Після того один із викладачів звертався до мене навіть за консультаціями щодо української мови, нею намагалися зі мною спілкуватися потім і студенти. Я написала навіть декілька статей, але це було тільки в студентських колах, залишилося просто моїм юнацьким хобі.
Після закінчення кожного курсу нас направляли на двомісячну практику, де ми набиралися реального досвіду, навіть стояли за станками. А вже переддипломну проходила в Інституті міського господарства. Керівниками моєї роботи стали Сперанський Сергій Веніамінович і Осадчий Юрій Михайлович. Вони були фахівцями своєї справи і консультували як авторитетні знавці, була і конструктивна критика. Та дипломний проект я захистила на «відмінно».
А Юрій Михайлович згодом став моїм чоловіком, ми прожили разом 47 років. Невдовзі після одруження у нас народився син Олександр. Та коли йому було 36 років, він не зміг подолати вірусну хворобу. Тоді ми з чоловіком осиротіли, залишились один одному і підтримкою, і опорою. А через 9 років і Юрій пішов у небесні світи, залишивши в моєму серці невгамовний біль. Ось таке життя…
– Ви сказали, що здобували технічну освіту, дівчат на курсі було мало, а чи працювали ви за фахом?
– Звісно! Почала трудову діяльність у промисловому будівництві – це складна багатоступенева і злагоджена система. Тоді були часи великого будівництва.
Миколаївський глиноземний завод – найбільше в Україні і одне з найбільших в Європі серед підприємств кольорової металургії. Підприємство в рази перекривало потреби країни, а експорт продукції поповнював валютою економіку.
Одеський припортовий завод – найбільше підприємство хімічної промисловості. Це виробництво міндобрив з аміаку, карбаміду, а також рідкого азоту, двоокису вуглецю, рідкого кисню, на припортовому йшло перевантаження всієї хімічної продукції. ОПЗ був монополістом на українському ринку щодо прийому, охолодження і перевантаження аміаку. Тільки він мав перевалочні пункти для вантаження морських суден. Це була його особливість, бо завод був кінцевим пунктом аміакопроводу Тольяті – Горлівка – Одеса.
Також будували Калуський хімкомбінат, Теофіпольський цукровий завод – він був найбільший тоді в радянському союзі.
– А чим саме займалися Ви на таких величезних будівництвах?
– Я працювала в головному управлінні механізації, в його підпорядкуванні було 15 ремонтно-механічних заводів (РМЗ), які забезпечували безперебійну роботу будівельників на місцях. Керівником нашого главку був Гладкий Володимир Іванович, авторитетний фахівець високого рівня. Умів вирішувати оперативно складні завдання й уникати конфліктних ситуацій. Комунікабельна розумна людина, до думки якої прислухався навіть міністр. Та при цьому спуску не давав: графіки виконувалися без затримок.
Усі цикли будівельних робіт були розписані, складені чіткі графіки. Велика відповідальність і виконавців, і постачальників. Люди виходили на роботу і у вихідні, якщо була поставка металоконструкцій, техніки. Щодекади проводили колегії: не дай Бог якихось збоїв – відразу звільнення з посади без права повернення. Партійні квитки летіли, як осіннє листя.
Щомісячно ми аналізували всі документи, фіксували кожне зауваження, якщо були якісь невирішені питання. Було й таке, що будівельники свої недоліки прагнули перекинути на когось іншого, а для того заявляли, що бракує техніки, обладнання, металоконструкцій тощо.
Тоді наш керівник вирішив показати, що техніка, яка є на місцях, використовується не на повну потужність. Ми зібрали всі звіти підприємств із підписами керівників і печатками, й почали підраховувати певні коефіцієнти: змінності використання техніки, технічної її готовності до роботи та фактичного використання, і навала звинувачень значно зменшилася. Всі розрахунки проводили вручну, бо комп’ютерної техніки тоді ж не було. Але воно того варте.
– Це такий принципи соціалістичного будівництва, де головними були контроль і облік?
– Саме так. Але траплялися і курйози. Один із директорів РМЗ розповідав таку історію: «Я отримав від Гладкого В. І. телеграму, щоби без зволікань відправив на вказаний об’єкт баштовий кран. Ніч не сплю, який кран? Так, він є у плані виробництва заводу, але для його виготовлення ще навіть метал не різаний. Що робити, аби і розпорядження виконати і себе не підставляти?
На ранок приймаю рішення: нарізаємо частину металоконструкцій для крану, запаковуємо їх у декілька ящиків і відправляємо за вказаною адресою. А також копію товарно-транспортної накладної і телеграму: «Ваше розпорядження виконано». Міністр на черговій колегії дякує Гладкому В. І. за оперативність, а поки розібралися, то ми і кран зробили та відправили».
Але це були одиночні «ляпи». В цілому наше відомство ретельно вивчало всі проблеми, які виникали у виробництві, розробляло програми і рекомендації щодо удосконалення роботи галузі.
Щасливі наречені Юрій та Віра
Якщо хто не знає, то зазначу, що металоконструкції для монумента Батьківщини-Матері в Києві поставляв наш завод головного управління механізації Міністерства промислового будівництва (Київський завод ім. Паризької Комуни (зараз ПрАТ ЕСМА – ред.). У 1981 році вони спільно з Інститутом електрозварювання ім. Є.О. Патона робили його монтаж і зварювання.
Багато можна розповідати про ті об’єкти, які були побудовані в УРСР. На жаль, потім промислове будівництво з кожним роком занепадало, а що було побудоване, потребує капітального ремонту чи реконструкції. Та й працювати там уже майже нікому. Проте це вже інша тема...
Попри всі життєві перешкоди, втрати, проблеми зі здоров’ям, я намагаюся залишатися оптимісткою і вірю у відродження нашої держави. Вдячна долі, що в різні роки зводила мене з цікавими людьми, справжніми фахівцями своєї справи і високими інтелектуалами, у яких навчилася, багато взяла для свого розвитку як інженер і як людина.
Віталій ХОДАН
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
