На вулиці її називають просто Женя. Її подруга і кума – Ніна. Сьогодні вони разом із іншими подружками збиралися своєю невеликою жіночою компанією святкувати День 8 березня. Сьогодні у них вихідний. Бо вчора, як і багато днів до того, вони тяжко трудилися – ремонтували дорогу на своїй вулиці Олександра Дорошкевича, яку досі називають Челюскіна, у Переяславі. Історія про це – на Переяслав. City.
"На вулиці мало хто лишився, більшість тут живуть старики"
Подружки живуть на сусідніх вулицях Буртна (колишня Пушкіна) і Олександра Дорошкевича (колишня Челюскіна). Табличок з новими назвами вулиць поки не видно, місцеві пенсіонерки послуговуються досі старими назвами. На цих невеликих вуличках грунтова дорога колись і кимось була підсипана в різних місцях каменюками, шлаком, цеглою та іншими відходами. З часом все розбилося-розмилося на ями-бугри і замість дороги – величезні калюжі та каменюки, які небезпечно стирчать на шляху. Тож пенсіонерки тепер видовбують ломами те каміння, вирівняють землю сапами, подрібнюють цеглу і підсипають там, де глибше. Кажуть, що ці вулички давно ніхто не рівняв, грейдера там не бачили, скільки й пам’яті.
Ніна Погуца показує, як поремонтували свою вулицю
– Я сама зосталася, бо мій дєдушка помер уже год вісім як буде, – розповідає Ніна Петрівна Погуца. – Сама хазяйную. Діти і внуки є, ну в них же своє життя.
Тут на вулиці вєчно вода стояла. Так ми тепер цю дорогу робимо разом із Женею, і командує як головна. Вона ж молодша мене – їй 82, а мені вже 86-тий пішов. То мене жаліє: я трохи піду полежать, а вона рівняє. Оце ось вона вже сама зробила, – вказує на декілька метрів ідеально вирівняної «грунтовки», попід парканами замість доріжки – висипка дрібно битою цеглою.
– А що поробиш, у нас тут на вулиці мало людей, більшість як я – старики. Он пуста хата, там померли, і там нема. Оце собака бігає – Малиш, він сусідський. Я не держу, бо пенсія мала, а все треба годувать. У сусідів оце ж дядько помер, баба пішла до дітей жить, а собаку тут покинули, то оце біля нас і треться. Він лащиться, і нам веселіше…
"У дворі розібрали доріжку, щоб підсипать дорогу"
Ніна Петрівна одягає захисні окуляри, сідає на розкладний стілець. Перед ним – велика кичка з плиткою поверху. Кладе на неї шматок червоної цегли і молотом цюкає його на дрібний щебінь. Скидає у відро. Наберуть доверху – на тачку, що стоїть поряд, і повезуть засипати чергову ямку на дорозі.
– Це в мене там за сарайчиком дорожка була з цього кирпича, ще мій хазяїн її робив. Так ми її розибрали, побили на щебьонку і підсипали отут на вулиці, щоб хоч пройти можна було. Треба ж, щоб було гарненько, – розказує і потроху цюкає цеглу. – У себе на Пушкінській Женя давно її зробила, і вже біля свого двору прибралася – вона така хазяйка, що куди твоє діло! А це дійшла до моєї вулиці.
"У мене така натура неспокійна!"
За кілька метрів, спершись на сапу, Євгенія Миколаївна Божко цюкає на дорозі ще вологий вкатаний грунт, який уперемішку з різним камінням. Поряд лежить палиця, поодаль – ще одна. Жінка зізнається, що ходить тільки з ними, бо лише сім місяців як вийшла з лікарні після травми – перелому шийки стегна. І ось, коли трохи підправилася, вирішила, що її порятунок – трудотерапія.
– Два роки мене тут не було, лікувалася, якщо можна так сказати – ставала на ноги. Тепер ось на сапу обперлася і так працюю. А що ж? Як ляжеш – то все!
Євгенія Божко самотужки вирівнює дороги на своїх вулицях
Пані Євгенія повернулася в батьківську хату. У Переяславі її пам’ятають як Пригунову. Тут на колишній Пушкіна вона виросла, ходила в школу, а потім стала медиком і 50 років працювала в Ірпінській міській лікарні, з яких 36 років – завідувачкою інфекційним відділенням. Тепер до неї ходять сусіди-переяславці на медичні консультації. Приходять і подружки ще з юності. А ось на її старання з ремонтом вулиць дехто дивиться навіть скептично.
– Я до Ніни ходжу сюди гуляти, і мені треба, щоб дорога рівна, бо на своїх палицях по ямах іти – можу впасти, вже й було таке не раз. То виходить, що ніби для себе роблю цю дорогу, – щиро посміхається. – Просто в мене така натура неспокійна. Я така з дитинства – і до глибокої старості.
Оце роблю і задоволення від цього отримую. Вважаю, що це моя лєпта в ЗСУ. Зараз життя таке, що кожен, хто щось робить для спільного блага – то допомагає нашим захисникам. Хоч трішечки. Такий приклад показую і я. Он кума теж така роботяга, молодчинка. Ну каже, що я ж молодша. А ці три роки ще ж треба прожити! Тут день прожив – і радий.
Євгенія Миколаївна переповідає, де яка баюра була, яке каміння, яке сміття попід парканами. Його на своїй вулиці визбирала, а за шоколадку попросила підлітка, щоб відніс разом із гіллям туди, де комунальники заберуть. Нарікає, що і побіля магазинів, які на Ярмарковій через дорогу, – такий же безлад, такі ж калюжі постійно. Мовляв, власники, зрештою, могли б трохи прогрейдерувати, щоб людям було хоча б дійти. А так вона і в магазин дуже зрідка вибирається – по ямах не її хода.
"Три тонни щебню купила, щоб вирівнять дорогу"
– А хто ж би мав робить цю дорогу? – розводить руками. – Мені тут сусід каже, що це місто, комунальні служби. Ну що ж, як вони сюди не доїхали…
Тут канава була – з півметра. Від забора і до забора. А попід ними гори землі, що ні проїхати, ні пройти. Якийсь чоловік із велосипедом поткнувся, то його на плечі попід заборами ледве перетягнув. Люди, щоб перебрести по цій калюжі, кульки на взуття одягали. Ось сусідня вулиця Нова Поляна – там ще гірше.
Таке ж було і на моїй вулиці, машини ледве не в забор в’їжджали. Ну там я вже трохи зробила. Що було, те порівняла, а тоді ще замовила спочатку дві тонни щебню по тисячі гривень, але не вистачило, то ще тонну привезли.
"А чого ж гадюшник? Ми ж для всіх стараємося!"
– А тут таке ж саме. То треба планіровку зробить – оце так сапою і молотом беремо і видовбуємо. Яке каміння стирчить, то рівняємо, чи переносимо на висипку, де в яму треба.
Недавно тут депутат їхав машиною. Тоді ще калюжа стояла. Ми з Ніною на дно її поклали трохи цегли, щоб перебродить не так глибоко. А він так зозла нам: «Розвели гадюшник! Щебнем треба засипати!» Та ми про це вже скільки разів писали в мерію, що й збилися з ліку… А як його звати, ми не знаємо, бо він же не представився, тільки сказав, що він – депутат. Ну настрій нам тільки зіпсував.
Бо чого ж це гадюшник? Ми стараємося, робимо, щоб усім було добре. Так ніби приклад показуємо, що треба і самим щось робить, гуртуватися. Але людям все рівно. Більшість невдячні, на жаль. Кажу тут одним: «Ось біля вас калюжу будете засипать?» – «Та на біса воно мені здалося, мені на роботі хватає!».
– Воно трохи й обідно. Але є й інші люди. Он там живуть, такі небагаті зовсім, бідні даже. Купили нам бананів, печива, потім інша така ж – шоколадку принесла. А я ж їм, Господи, я ж не нуждаюся, можу купити. Але, знаєте, приємно, бо то ж так люди подякувати рішили. Оцінили наш труд, і настрій підняли. Хоча мені там друг один каже, ти Жень, не звертай уваги на погане, ти своє роби. То я так і роблю. А як же інакше! – щиро посміхається Женя.
Найвірніший помічник пенсіонерок – песик Малиш
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
