Сьогодні йду «погуляти» – так кажуть у Помоклях на Переяславщині, коли доводиться відвідати когось із односельців чи родичів без конкретної цілі, тобто просто поспілкуватися. Це для нас, пенсіонерів, це одна з приємних розваг на селі.
Особливо в такому, де з кожним роком меншає кількість жителів – нині офіційно зареєстрованих близько 660 осіб. Тому й оновлення тут особливо ніякого не відбувається. Тому спогади старожилів – особливо цінні тепер, коли про минуле життя вже мало хто може розповісти з власних уст. Ось дві історії помокельців для читачів Переяслав.City.
«Є піч, але не користуюся, бо вигода невелика, коли дрова треба купувати»
Миколі Івановичу СЛИЗЬКОМУ 17 травня виповниться 89 років. Він про своє життя ось що згадує:
– Я місцевий. Тут ходив у школу, влітку брався за всяку роботу, яка підвернеться, допомагав батькам. У 1954 році мені виповнилося 19 років і мене призвали в армію. Прослужив 3 роки і 4 місяці. Спочатку направили до військової частини у Хмельницьку область.
Через два роки служби мене перевели в Угорщину – там з кінця жовтня до середини листопада проходила революція чи контрреволюція. Хто тепер знає?… То нехай політики розбираються, що там справді відбувалося. А ми виконували свою «роботу по наведенню порядку». СРСР же був у складі восьми країн Варшавського договору, він утворився у травні 1955 року. В тому числі була й Угорщина. Тож ми виконували, як тоді казали, свою «інтернаціональну місію».
Повернувся я з армії додому 31 грудня 1957 року. Добре запам’ятав той день, бо був здивований, що в селі вже з’явилося електричне світло! А вже у вересні 1958 року я поступив до Київського механіко-машинобудівельного інституту, який закінчив у 1963 році. І після того мене направили у Хмельницьку область, у Волочиський район до Дзеленецького ПТУ на посаду викладача спеціальних дисциплін.
Через п’ять років я переїхав до Білої Церкви і пішов працювати на завод машинобудування. Відробив «п’ятирічку» і перейшов у заводоуправління. У відділі головного конструктора мене призначили на посаду начальника бюро з випуску серійних машин. Там я пропрацював до самої пенсії.
На той час із жінкою ми розлучилися, а в Помоклях залишилася самотня старенька матір, батько помер. То я в 1995 році, як виповнилося мені 60 років, вийшов на пенсію і приїхав до мами в село. До того у Помоклях, як виходить, не жив 40 років.
Мама померла у 2004 році на 95-му році свого життя. Вона так, довгожителька. І відтоді я хазяйную тут сам. Але я не одинокий! У мене двоє дітей, які мешкають у Білій Церкві: Надія (1964 р.н.) та Олександр (1974 р. н.). У них по доньці народилося, то маю двох онучок. Раніше вони приїздили частіше, але зараз 2-3 рази на місяць. Частіше ніяк. Що поробиш, у нас на всю країну одна біда…
Я раніше працював на хорошій посаді, тому отримую пенсію 5600 гривень. На газове опалення, світло і ліки мені вистачає. Є піч і груба, але не користуюся, бо дрова теж треба купувати. А якщо порахувати, то виходить не така й велика різниця в затратах, тільки мороки більше.
А діти мені підкидають трохи грошей лиш на продукти та щоб заплатити одній місцевій жіночці, яка мені допомагає по хазяйству. Їй за місяць по 800 гривень плачу. До травня 2023 року до мене приходила допомагати соціальна працівниця. Тепер, кажуть, цю службу скасували, бо немає у громади на це грошей.
Отак тепер утримуємо самі себе, як можемо. Воду беру з криниці, ніякої худоби не тримаю, бо вже не ті сили. Зір вже підводить, погано бачу. То слухаю по радіо новини. Включаю і телевізор теж тільки послухати. Отак і доживаю свій вік.
«Служив танкістом в Естонії, коли була загроза ядерної війни»
Івану Івановичу КЛИМЕНКУ 3 лютого виповнилося 96 років. Живе один, але в будинку чистота і порядок, сам собі готує їжу, прибирає. Подвір’я чистеньке, осіннє листя прибране, в садочку дерева доглянуті й обрізан . Пам'ять у літнього чоловіка, як у молодого, він розсудливий і обізнаний. Слухає радіо, дивиться телевізор, тому в курсі всіх нинішніх подій. З ним починаємо розмову також про його життя в Помоклях:
– Народився я в сім’ї третьою дитиною. До мене, в 1919 році, народилася старша сестра, а в 1925 році – середня. Вона в 1933 році померла від голоду. То були дуже важкі часи: голод, війна, люди виживали, а не жили…
Після школи відслужив чотири роки (1949-1952 рр.) танкістом в Естонії. То був напружений період для країни, загроза ядерної війни. У складі нашої частини служили чоловіки з різних республік, багато з яких пройшли війну з фашистами. Естонія була тоді радянською. Це вже після розвалу СРСР і вона, і вся Прибалтика перейшли в НАТО (До Північноатлантичного альянсу балтійські країни – Латвія, Литва та Естонія увійшли 29 березня 2004 року – ред.).
А тепер ось, взагалі, вже й з Росії на нас напали рашисти. І опинилися ми на роздоріжжі, і маємо знову воювати…
Так ось. Після армії я повернувся в Помоклі і пішов в колгосп працювати в тракторну бригаду. Був біля причепів, сіялок, комбайнів. Пізніше сів на трактора і працював на землі. У 1956 році одружився з Марією Максимівною, з якою ми прожили разом 44 роки – до 2000 року. Вона в тім році, на жаль, померла.
Коли ми одружилися, я побудував нам хатинку, але так сталося, що вона згоріла. Тоді я за сім місяців збудував другу. Все робив сам, після роботи – спав по 4-5 годин. Тільки вікна і двері мені допомогли поставити друзі. Пізніше підвів у хату світло, а тоді й газ. У цій хаті тепер і проживаю. В селі завжди є робота, були б тільки сили… Ось нарубав дрів і натопив уже піч – тепло в хаті. З потеплінням газ відключив, щоб трохи зекономити. У мене пенсії чотири тисячі, то витрати скромні. Але поки рубав дрова, то трохи забив собі ногу. Нічого, минеться…
Ну важко було ступати на ногу, то сусідка сьогодні занесла мені в хату дрова. Сусідам я вдячний, вони інколи приходять, щось допоможуть по хазяйству. То ж треба й курочок погодувати, набрати їм води з криниці – їх у мене 11 штук. Ще є три котики. Від сільради помічники до мене не ходять, та й раніше не було.
Маю двох діточок. Син Іван народився в 1957 році, коли виріс одружився і відтоді живе в Ставрополі. Зараз спілкування з ним проблематичне через війну. А донька Ольга (1961 р. н.) живе в Києві. За потреби відвідує мене, допомагає в міру своїх сил і можливостей.
Віталій ХОДАН
