Остання дорога Воїна з Переяславщини Івана ЧЕЧЕТА встелена квітами. Від Гайшина через Гланишів, Вовчків і до рідного села Пристроми сьогодні під ногами повсюдно тюльпани, нарциси. Люди виходили на вулицю і ставали на коліна. Такий шлях додому, шлях слави Героя, його почесний кортеж «На щиті». Тільки в селах з такою повагою ще віддають шану своїм Захисникам. Сьогодні сотні людей прийшли на прощання з ним, з солдатом і батьком чотирьох дітей, розповідає Переяслав.City.
Довжелезна колона повільно підходить головною вулицею села до місцевого храму Архистратига Михаїла. Попід церковним парканом довгий ряд вінків: від рідних, кумів, друзів, колег з місцевої школи і однокласників його найменших дітей. А ще – від позиції «Мілана» 72-ї бригади, в якій служив Іван Чечет.
– Іван був прекрасною людиною, хрестив нашого сина, – каже Іван Білоусов. – Він дуже любив дітей. У нього двоє старших – дорослі, донька заміжня і має своїх дітей. А в кума ще двоє маленьких школяриків. Без батька тепер… Він працював у школі водієм, на автобусі дітей на змагання возив.
Влітку минулого року приходив у відпустку, то приїжджав до нас у Дівички провідати похресника. Він ще в 2015-2016 роках воював в АТО, я теж пройшов війну. Казав: куме, приїду наступного разу, надінемо форму, медалі і пофотографуємося. Не доведеться вже…
Все церковне подвір’я заполонили люди в журбі. Стиха перемовляються, згадують кожен своє про загиблого воїна. Чекають, доки в церкві правлять заупокійну службу. Храм невеличкий, там рідні та близькі біля домовини.
– У нього багато родичів – рід великий, – розповідають місцеві жінки. – Батьки вже померли давненько, а їх залишилося рідних чотири брати. Іван був другим по старшинству. У нашому селі багато людей приходить на похорон, бо й служать ще чимало наших чоловіків. Всі переживають, співчувають рідним, це велике горе. На кладовищі вже п’ятеро наших хлопців. А ще ж є, що безвісти зникли. Війна, клята війна…
Під церковним куполом стихають останні слова прощального гімну «Плине кача». Почесна варта виносить домовину з тілом Героя, ставить на похоронний лафет. Двоє дрібненьких діток у траурному туляться біля домовини, бережно торкаються татового лиця. Воно все у слідах війни – зранене осколками. Але ще поряд, близько, ще на цій землі. І вони ще мають якусь годинку, зможуть його ще бачити…
«Є люди, яким Бог дав бути будівничими чи вчителями, а він був Батьком. Сам із багатодітної родини, родом із Житомирщини, він став батьком чотирьох прекрасних дітей. Рано одружився, рано втратив дружину Альону, яка змушена була їхати на заробітки. Іван став для своїх тоді ще малесеньких діточок – Надійки та Віталіка – не лише батьком, але і мамою, і цілим світом. Він сам їх виростив, підняв на ноги…
Кажуть, у закутках його очей ховалося сонце, а у серці завжди жила доброта. Коли старші діти виросли, вже донька і внуків привела в дім, а доля подарувала Івану Івановичу нову родину і ще двох діточок із молодою дружиною Аліною. Сину Кирилу зараз десять, доньці Кірі лише вісім», – розповіли в Студениківській громаді.
– Аліна – це моя онучка рідна, дитя овдовіло… Вони жили в громадянському шлюбі, а тільки ось торік у вересні розписалися. Він прийшов у отпуск, і вони офіційно поженилися, – розповідає Надія Петрівна. – Я їм вишиванки пошила: Аліні гладдю, а Івану – хрестиком. Було як одянуться удвох – очей не відвести такі гарні. Я тепер сказала: покладіть йому вишиванку в домовину. Бо він – українець. Поклали під прапор.
Іван з моїм сином, старостою нашим – однокласники. З Толіком разом пішли в 2014-му, і тепер разом воюють. Ну ось Івана вже нема…. А це ж кращі сини України! У них медалі в обох у два ряди на грудях! Мій син Анатолій Федоренко – кіборг Донецького аеропорту. Тепер на Сумщині, десь там на кордоні стоїть.
Мені вже 75-й рік пішов, уже стільки всього перебачила. А такого горя не пережити. Я весь час молилася – кожен ранок десять молитов читала, у церкву ходила свічки ставила за здравія воїнів. А скільки оберегів вишила! Де який клаптик був, все повишивала. Кажу сину: ти передай капелану, хай хлопцям роздає. А як же мені болить, що нічого не врятувало!
Аліна подзвонила: «Бабушка, Івана немає…». У мене й серце стало. Я так кричала, що й двора мені було мало. Як же так?! Вони ж – безсмертні! Для мене вони – безсмертні… Як же так, чого так несправедливо?... Кращих наших дітей війна забрала…
– Прощаюся сьогодні зі сватом. Ще недавно ось, 14 січня, він був у відпустці, вдома йому іменини справляли. Але поїхав цього разу з важкою душею. Передчуття, мабуть, було. Раніше як після госпіталя був, то він все рвався туди, спішив їхати до своїх у частину. А цього разу важко прощався… – сумно і трохи нервово розповідає статний чоловік. Усю дорогу він супроводжував процесію із двома жовто-блакитними знаменами на своїй машині. Каже, важливо, щоб героїв проводжали з почестями. – А люди якось збайдужіли чи звикли за два роки, що така війна йде. Ми їздили зустрічати військових, які везли тіло свата «На щиті». Нам волонтери березанські прапори вивезли, а нашим діла нема, у Переяславі такого не заведено.
У мене племінник два тижні тому загинув, 29 років йому було. В десантники так хотів, і вже нема. У Березані жив і там ховали, то як в’їхали в місто, поліція свою сирену ввімкнула, по всьому місту сирену запустили – мурахи по тілу. Всі люди почули, вийшли на площу, щоб Герою вклонитися.
А вчора ми проїхали увесь Переяслав. Тільки в одному місці чотири хлопці стали на коліно перед воїном «на щиті». А так їдемо – п’янки-гулянки, ніхто голову не повертає. Ніхто не вийшов, не вклонився…
Іван Чечет служив у ЗСУ гранатометником механізованого батальйону. Загинув 11 квітня під час виконання бойового завдання, коли російський ворог завдав авіаудару по позиціях його підрозділу поблизу селища Водяне на Донеччині.
Івану Чечету було 49 років.
Для його чотирьох дітей, внуків, дружини, родини потмяніло навіть сонце. У них більше ніколи не буде життя таким, як раніше. Громада втратила свого вірного сина, захисника, звитяжця. Його ім’я назавжди записане золотими літерами в історію України. Біль, жаль, туга розлилися по рідній землі, поміж стежками, якими ходив. Білим цвітом дерева, які він садив, встеляють йому дорогу додому, його останню земну дорогу.
– Це не просто горе, це трагедія, що зруйнувала світ цієї родини, вона знищила надії та мрії, вона забрала у дітей батька, а у дружини чоловіка, – сказала на прощальному мітингу голова Студениківської громади Марія Лях. – І ми знаємо її ім’я – путінська росія. Тому ми будемо битися, допоки не зникне ця чума із лиця землі. Не пробачимо, не забудемо до скону, помстимося, вистоїмо і переможемо. Їх жертви не мають бути марними.
Та певно кожен із нас задається питанням: коли ж закінчиться оце все? А від нас тут, у тилу, дуже багато залежить. Нам треба згуртуватися знову так само, як у лютому 2022 року.
Хіба Іван Іванович не боявся смерті? Хіба йому не жалісно було діточок оставлять, молоду дружину, аби виховувати, жити, творити? Але він пішов, він зробив цю пожертву в ім’я України і заради того, щоб ми тут жили. Заради того, щоб була перемога. Вона буде обов'язково, але нашого Героя вже не буде. І наших захисників там меншає…
Ви всі розумієте, що ніхто нам нашу волю і нашу перемогу не здобуде, окрім нас. Тож єднаймося, і будьмо довічно вдячні тим, хто зробив заради цього все можливе.
Іван Іванович, я вірю, що ти своє життя віддав недаремно. Ми переможемо обов'язково, а діти будуть гордитися тобою, бо ти стояв за перемогу, щоб твої діти жили у вільні нашій Україні.
Далі все відбулося за протоколом таких поховань: прощальні виступи, церемонія передачі прапора рідним, потрійний автоматний залп і хором всі присутні співають «Ще не вмерла України…».
І тільки дитячий тонкий плач над домовиною був поза звичним, поза реальністю, поза тим, що може сприйняти людське серце. Діточок ледве відвели від домовини. Вони ніяк не могли востаннє проститися з татом, не могли його відпустити…
Портрет їхнього найріднішого на кладовищі став шостим у ряду Героїв, яких втратило це село. І цей ряд незакінчений…
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
