Світлана Шквара з чоловіком живуть у Дем’янцях на Переяславщині, вона працює в місцевій гімназії вчителькою української мови і літератури. Молодший син Олексій служить. Чоловік Микола демобілізувався після загибелі старшого сина, повернувся на свою цивільну роботу.
34-річного Олександра ШКВАРУ село провело в останній земній дорозі 6 жовтня 2023 року. Тільки тепер мама зважилася поговорити про цю непоправну втрату і розповісти, яким був її син-первісток. Історією ділиться Переяслав.City.
Наснитися
– Відколи поховали Сашу, він снився, мабуть, усім родичам, знайомим, а нам і з чоловіком – ні разу. Півроку ось минуло… – розповідає Світлана Петрівна. – Його Леся в Боярці живе, каже до неї приходить у снах. Думаю, його душенька там літає, а сюди ні… Якось знайомій про це бідкаюся, вона й каже: «Він знає, що ви ще не готові».
Я й справді, ніби розумію, а серце не сприйняло, що війна навіки забрала мого сина. Мені часом привиджується його постать: син любив сидіти он на тому дивані, і в пам’яті – його гола спина. Після поранення вона вся боліла… Не міг горілиць спати. Буває, гляну на те місце – ніби Саша сидить, його спина….
Мама Олександра Шквари Світлана Петрівна біля домашнього куточка пам'яті в честь сина-Героя
А то було раз вчувся його голос. Це було надранок 26 грудня. Мабуть, у маренні, ніби телефоном з ним поговорили і він прощається. Завжди це робив якось просто, буденно: «Ладно, давай пока!». І я виразно почула його оте «давай». Вийшла чоловіку кажу: «Я тільки що Сашу чула». Він дивиться, не розуміє. Кажу, зі мною все нормально, просто голос вчувся…
«А мені ніколи не снився», – відповів, зціпивши зуби, і пішов на роботу. Чоловік дуже важко переживає, замкнувся. Ми останнім часом все мовчки. Стараємося триматися, не плакати. Хоча тільки починаємо про щось говорити, все зводиться до Саші…
А потім він таки приснився Миколі. Ніби вдома на порозі стояв – мовчки, в цивільному. З легкою неголеністю на обличчі, яку запустив на початку війни. Батько його за це іноді картав.
Затим невдовзі прийшов у сні й до мене. Таким юним, 20-річним. Я його розпитую про роботу, бо рано пішов з дому, хотів бути самостійним. Ми ніби розмовляємо, питаю, чого додому не приїжджав? Чую голос, а обличчя не дуже видно, бо надворі вечоріє. Сидить на лавці, але де саме – не можу зрозуміти. Хтось каже, що ми ж у центрі Переяслава. Бачу – дзвіниця, площа, і те місце, де нині Алея Героїв.
Коли вже читаю репортаж, що там якийсь захід проводили, а ми й не знали – це болить. Може, трохи наївно скажу: «Хтось там був із рідних хлопців, прийшли до них. А моя дитина дивилася і думала: чому ж моїх немає?..». Ми періодично їздимо туди, провідуємо його, але в такі дні теж хочеться там бути біля нього.
Світлана Шквара з учнями на Алеї Героїв у Переяславі біля фото свого сина
Пам’ятник
– Я ніколи не була забобонною, не вірила в різні прикмети. Але після загибелі сина згадую, що було дивного, може якісь знаки, натяки. І вже тепер кожна деталь стала здаватися важливою, значимою. Я хочу щоб усе, що пов’язано з моєю дитиною, з пам’яттю про нього, було найкращим. Бо іноді бере розпач, думки темні накочуються: «А заради чого і за кого загинув мій син?..»
На похорон нам люди гроші приносили. Навіть далекі, просто односельці. Альоша тоді сказав, що поки є за що, замовимо пам’ятник. Гарний, великий. Він про все домовлявся. Я була спочатку проти, а потім погодилася з ним. Разом визначилися з дизайном, вибирали фото. Син тут у повний зріст, з автоматом.
Куточок пам'яті про сина в родинній оселі Світлани та Миколи Шкварів. Фото, що праворуч, обрали для пам'ятника
У нас небагато залишилося знімків, бо він не любив фотографуватися. Ось тільки невеликий альбом зі шкільних років. Фото неякісні, але дорогі серцю.
У шкільні роки Саша Шквара (перший у ряду) охоче долучався до різних учнівських заходів та інсценівок
Олександр Шквара вже старшокласник
А на цьому фото він саме такий – справжній, вся його суть відображена. Він був великим патріотом. Цей пам’ятник Саші – за людські гроші. Поставимо, як на його могилі на кладовищі земля вляжеться…
З другого боку пам’ятника ось така картина: воїн-янгол із жовто-блакитними крилами. Леся її і бісером вишила, в нашому куточку пам’яті про Сашу тепер вісить. Мені іноді кажуть, що то зайве, аби в домі влаштовувати меморіал сина, бо дивитимешся і плакатимеш. Тут його портрети, квіти, прапори, шеврони, військовий кашкетик. І його військовий рюкзак із речами. Нам передали все, навіть телефон і годинник – вони були недешевими.
Куточок пам'яті про сина в родинній оселі Світлани та Миколи Шкварів
Біля серця
– Куточок пам’яті про Сашу оформили ніби спонтанно, все так склалося ще в той же день, як ми його поховали. А тепер я тут зранку п’ю каву, подумки з ним розмовляю.
На телефоні головне фото – його. Ось ще зробила собі медальйон із портретом сина всередині. Ношу біля серця, він завжди зі мною. Мені все це важливо. Допомагає…
Медальйон із портретом сина мама носить біля серця
Куточок пам'яті про сина в родинній оселі Світлани та Миколи Шкварів
У мене два сини, вони різні за характером, але обоє щирі патріоти – і це не пафосні слова... Я іноді думаю, що не варто було аж так правильно їх виховувати. В обох ще й загострене почуття справедливості. Ще змалечку було, як щось утворять і отримали покарання, – мовчки сопуть і виконують. Але якщо вважають несправедливим – будуть доводити своє.
Світлана Петрівна з синами Олексієм та Олександром (праворуч)
Тому Саші непросто доводилося і в цивільному житті, ще до війни. Він після школи пішов вчитися, а тоді з останнього курсу перевівся на заочне, вирішив працювати. Спробував у поліції, це було ще до реформи служби, але не зміг. Пішов працювати водієм, таксував. Він любив і знав машини. Це була справа йому до душі. І служить він пішов водієм. Казали його хлопці, надійним був…
У сина був стержень, характер. І я тепер все звіряю по ньому: чи прийняв би він те, що ми хочемо заради його пам’яті зробити, чи йому би то сподобалося…
Шеврони в куточку пам'яті про сина в родинній оселі Світлани та Миколи Шкварів
Народження
– Я добре пам’ятаю той день, коли народився Саша. Це було рано-вранці, за десять хвилин до п’ятої. 13 квітня. У палаті пологового відділення під вікном тоді рясно цвіла абрикоса.
Всі родичі дуже раділи, приходили до вікна у відділення, вітали. Наші батьки були просто щасливі – він був першим онучком. Тоді ще моя бабуся жива була, вона його любила колисати, так було над ним припадає, щоб нічого не потривожило маля…
Цим ім’ям сина назвав чоловік. Я коли завагітніла, то завжди говорили про свою дитину «він». Хоч про стать не знала, але таке відчуття було, що хлопчик. Я хотіла інше ім’я, а чоловік сказав, хай буде Саша. Після тої розмови наступного дня у школі, я працювала тоді вчителькою в молодших класах, підійшов мій учень – білявенький, вії довгі, гарненький такий – звати Саша. Я тоді подумала, що це щось значить, тож нашого первістка так і назвали. Мій син у дитинстві був таким же білявеньким, кругленьким…
Він народився у квітні 1989-го, а в червні ми поїхали здавати першу сесію – я, моя мама і Саша. Потім я мусила рано виходити на роботу і віддала його в садочок у два роки. Виховательки ним не могли натішитися. Він був дуже допитливою, кмітливою дитиною. У школі любив історію, твори писав гарні, диктант на вступних іспитах на 10 балів склав, хоча почерк мав нерозбірливий. Він взагалі гуманітарій.
Світлана Петрівна із сином-випускником Дем'янецької школи Олександром
Мрії
– У шкільні роки Саша і Олексій більше зі мною були, бо я в місцевій школі вже викладала, чоловік працював допізна. Тоді були складні часи: ми будувалися, я знову вчилася. Бо мала першу вищу освіту вчителя російської мови і літератури. У 1993 році ці програми в школі скоротили, і я пішла перевчатися на українську філологію. Важко було, всі працювали, і сини змалку до роботи привчені: то на городі, то по господарству. Тепер думаю, чого я їх так загружала роботою, якби ж то знала…
У 2006 році Саша закінчив школу і мріяв про юридичну освіту. Казала ж, справедливість для нього була важливою. Але ми тоді ледве закінчили будівництво, з грошима скрутно, аби допомогти йому з таким навчанням. То він працював, а потім пішов на строкову службу. Після неї влаштувався у міліцію і був спочатку дуже задоволений. Вступив на заочне навчання в академію МВС.
Саша одружився і вони з Оксаною жили в Києві, він і перевівся туди на роботу. Але тоді в міліції було багато такого, що він просто не міг сприймати. Син покинув ту службу, почав таксувати. До речі, потім на війні побратими йому і позивний такий дали – «Грач».
Батько про зміну роботи місяців зо два не знав. Та зрештою, коли Саша нас віз у далеку дорогу, він похвалив його як водія. Тоді й зізналися. Вони порозумілися, бо обидва любителі автомобілів.
Шеврони і фото в куточку пам'яті про сина в родинній оселі Світлани та Миколи Шкварів
Контракт
– З першою дружиною в Саші не склалося, дітей не було і вони розлучилися. По-хорошому. Я підтримую досі з ними стосунки, особливо зі свахою, вона завжди питала про нього, як пішов на війну.
Після розлучення син змінював і роботу, і їздив то в Київ, то тут жив. Якось загубив військовий квиток, пішов у військкомат відновлювати, а вернувся і каже, що підписав контракт.
Коли він загинув, я не раз думала: якби він мав якусь постійну роботу, чи залишився б у міліції, не підписав би той контракт, то би був живий. А тоді прийшло усвідомлення – мій син все одно пішов би на війну. Такий у нього характер, такий дух. Він інакше не зміг би. Він і Лесі одного разу сказав: "Якби на початок повномасштабного вторгнення я не був військовим, я всеодно пішов би в ЗСУ – добровольцем".
Як і його батько. Микола з 24 лютого ходив, як чорна хмара. Обидва сини на початок великої війни мали контракти на військову службу. А він сидів перед телевізором і нервово клацав пультом. Через день пішов скупив якісь продукти, крупи, де можна було ще знайти – привіз додому. І сказав, що ходив у військкомат добровольцем, його взяли зразу, він же «афганець». І вже через два дні його відрядили до Києва, підвозив боєприпаси на лінію оборони столиці.
А потім разом із Сашею базувалися на Переяславщині, чекали нових розпоряджень. Бувало заїжджали додому, щоб машини відремонтувати, їжі набрати, одяг попрати, бо в лісі жили. Олексій окремо служив.
Коли звільнили Київщину, Сашу відправили в Боярку, на якесь завдання. Там він і з Лесею познайомився. У неї вже був синочок, теж Саша звати. Вони спілкувалися, потім почали разом жити. Мій син дуже любив дітей, умів з ними знайти спільну мову. Це був короткий період, бо Саша ж служив. Але вони так зійшлися, рідні душі. Дуже гарні стосунки були.
Леся
– Я з його Лесею познайомилася вже пізніше, коли влітку 2023-го Сашу після поранення доправили лікуватися в госпіталь у Житомирі. Тоді ми разом поїхали його провідати. Там Саша запропонував Лесі одружитися, а вона сказала, що це буде після війни. Не збулося…
– Ми з Сашею познайомилися насправді ще наприкінці травня 2022 року в соцмережа, – розповідає жінка. – А потім, коли він був у Боярці, зустрілися на каву. Почали спілкуватися, зустрічатися. Я згадую його як дуже світлу і доброзичливу людиною. Його посмішку згадую, все найкраще. Завжди мене заспокоював, казав, що все буде добре. Це не передається словами, як розказати про його турботу, любов, його ставлення до нас із сином. Словами важко передати його турботу, відношення до нас, все-все. Це неможливо описати.
Що мене є синочок, Саша сприйняв добре, вони сильно і швидко подружилися. Син завжди з нетерпінням чекав зустрічі з ним, більше ніж мені розказував йому своїх дитячих секретів. Саша любив робити йому різні подарунки, питав, що малий хоче. Діти наших друзів його теж дуже любили.
Ми часто згадуємо його фразу: «Я не хочу передавати свою зброю Саші і Богдану. Я хочу, щоб на мені ця війна закінчилася».
– Наприкінці травня 2023 року син дзвонить, що його перевели в іншу частину, це був окремий Президентський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, – продовжує свою розповідь Світлана Петрівна. – А тоді поїхав на Донеччину. Чотири хлопці були разом. Немає вже Саші і ще одного, третій був тяжко поранений. Як тепер, не знаємо…
Саша був ще дуже щирим, доброзичливим, щедрим. Він дружив із своїми хлопцями-строковиками. Готовий був часто щось зробити, поділитися і навіть собі в збиток. Він не вмів казати «ні». Було багато випадків, коли навіть крупні суми грошей позичав «на віру».
Поранення
– У червні 2023 року Сашу поранило. Вони стояли біля Красногорівки, коли їхню позицію на «нулі» обстріляли мінометами. Осколки пошкодили легені, залягли біля хребта. Лікарі не радили чіпати, бо небезпечно було, залишили. Син довго одужував, зрештою пройшов комісію і вернувся у свою частину, на передову.
Була в мене надія, що після поранення його комісують, і його всі просили, щоб не рвався в частину. Але він не такий. Відповідав, що не може дома остаться, бо там ще багато нечисті по нашій землі ходить.
Микола якраз приїхав додому у відпустку, він тоді був десь на Харківщині, потім на Запорізькому напрямку. Увечері 31 серпня поїхали в Київ проводжати сина. На Лук’янівці зустріли Лесю, в кафе зайшли, кави випили. Тоді ми були всі разом востаннє… Картаю себе, що тоді не сфотографувалися.
Наплічник воїна Олександра Шквари, після загибелі його передали з підрозділу батькам з усіма речами
Правда війни
– Мені Саша майже не розказував, як воював. Ніколи не нарікав. Уже пізніше, як лікувався після поранення, обмовився, що на позиціях часто їли тільки одну мівіну, і то не завжди запарену, суху гризли. А так було подзвонить, заспокоїть, що в нього все добре. Або просто пришле плюсик. Уранці і ввечері. Я йому першою писала зрідка, коли довго не було звістки. І ніколи не дзвонила. Не можна було…
Про війну і все, що там було, Саша розказував тільки Альоші. Сини різні за характером, у кожного було своє життя, але на війні дуже зблизилися. Він йому фото, відео присилав, всю правду голу розказував. Альоша сказав, що покаже мені потім…
На телефоні мами – портрет сина...
З братом про все радився. І контактним номером вказав його. Ще взимку, під час відпустки, ми й не знали, а він зробив татуювання на руці – козак і вовк. На війні свої правила життя. Хлопців після загибелі, буває, тільки по татуюванню і опізнають.
Про Лесю Саша подбав. Йому з нею було добре, а для мене важливо все, ціную найменше, що було пов’язано з життям мого сина. Кожною такою людиною дорожу. Це як ниточка зв’язку з ним. Леся дуже хороша, з нами спілкується, приїжджає з сином до нас майже щомісяця, часом із подругою та її двома дітками – вони всі дружили.
Коли Саша повернувся в частину, я перед 1 вересня побачила десь флешмоб, що на перший дзвоник замість квітів діти приносять донати. У своїй школі ми вирішили зробити так само. Із Сашею обговорили, що їм треба купити – невеликі газові горілки.
Я поки знайшла якісні, замовила з Одеси, продавець ще й знижку зробив. Потім спакувала посилку і відправила на адресу, яку Саша сказав. Там хлопець мав отримати і їм доправити на передок. Все зробила, телефоную тому хлопцю, мовляв, отримайте, передайте сину, а він так якось скупо відповів, навіть не подякував. Я ще не знала, а він не зміг сказати, що моєї дитини вже тоді не було на цьому світі…
Загинув миттєво
– Саша 1 вересня поїхав на передову, у розташування своєї частини на Донеччині. А рівно через місяць загинув – 1 жовтня 2023 року, їх там кілька днів щільно обстрілювали мінометами.
У селі ще в неділю ввечері вже дехто знав, а я нічого не відчула. З тією посилкою колотилася, займалася якимись домашніми справами. Тільки звернула увагу, що Саша якось невпопад відписував на мої повідомлення, подумала, ну мало чого так. А в неділю уже не відповів...
Мені чогось трохи важко було на душі, я пішла в сільську церкву, потягнуло. Поставила свічку і вернулася додому. Наступного дня на роботу пішла, а вже увечері подзвонила родичка. Тоді вже всі знали, навіть чоловік. Як було потім – не пам’ятаю...
Альоша розказував, що там позиції почали накривати щільним вогнем ще раніше, а в п’ятницю Саша написав йому всі розпорядження, якщо загине... Вже коли привезли тіло, у морзі лікар сказав, що мій син загинув миттєво. Осколок перебив артерію.
Неприйняття
– Коли його хоронили, я просила, щоб мені нічого не кололи. Хотіла свідомо це пережити. Казала колись моя тітка, яка зазнала багато горя: «У мене, мабуть, воляче серце». Отак і я. Плачу багато. Буває ніби кам’янію – придавить, а сліз немає. Робота тільки й спасає. Та розум досі не хоче вірити. Ось бачу його портрет, свічка, могила. Ніби розумію, але ще це не прийняла.
Прощання з Героєм Олександром Шкварою. Біля домовини батько, мама, брат та всі рідні
Прощальна грудочка землі в могилу сина...
У колективі, де я працюю, колеги склалися і виготовили меморіальну дошку. Її встановили на фасаді школи. Я не знала, чи зможу там ходити. Це важко. Та знайшлася – щоранку приходжу, вітаюся до нього. Прошу підтримки, коли важко. Я більшість сама вдома, то подумки з Сашею розмовляю. Здається, ніби й голос чую.
Меморіальна дошка на фасаді Дем'янецької гімназії
Був такий випадок. Тижнів за два після похорону сіла в таксі доїхати до Солонців. Водій – молодий хлопець. Дивлячись на мене, запитав: «Сподіваюся, чорний колір ні з чим поганим у Вас не пов'язаний» – «На жаль, пов'язаний...», – крізь сльози відповіла З'ясувалося, його батько теж добровольцем пішов на фронт. За кілька хвилин поїздки ми знали про найболючіші моменти одне одного. Він намагався сказати мені найщиріші слова співчуття і вдячності за сина, дуже переймався за батька. І незважаючи на мої заперечення, привіз мене в село й відмовився взяти гроші.
Підтримують люди, яких раніше й не знала. Це вже Лесина знайома Лариса Баланова вишила була Саші сорочку. А потім – його батьку. І написала так: «Сорочка для бійця Миколи в пам'ять про його загиблого сина Сашка, виконана за взірцем сорочки Василя Стуса. Його молодого та амбітного сина додому з фронту привезли на щиті... Нікому з нас не відомо скільки іще таких щитів заброньовано долею для нашої нації, неможливо виміряти об'єм тих сліз, яким щодня умивається моя земля... Але одне я знаю точно, Сашка не повернути і такого, як він, вже точно більше не буде. Такий впертий, амбітний, принциповий патріот, як і Василь Стус, Сашко навіки залишиться у наших серцях і оберігатиме нашу землю з неба».
Сорочка для Миколи Шквари – батька Героя
Не знаю, коли я остаточно прийму цю реальність. І чи прийму. Думаю, що готова до кінця нести цей тяжкий хрест, ці муки, аби більше ніхто не зазнав такого горя. Та його так багато, що люди звикають, а зрозуміють справді лиш ті, кого війна зачепила.
Після загибелі сина на особистій сторінці у фейсбуці Світлана Петрівна виставляє пости, сповнені болю і материнського горя: «Тебе, синочок, нема і вже ніколи не буде в моєму житті, тепер ти є тільки в моїй голові і серці. Тебе нема... Але є те, що неможливо в мене відібрати – це Любов... Вона не хоче помирати, засіла глибоко в серці і не дає тебе забути, змиритись, відпустити.
Не думати про тебе, синочок, це важко, не бачити і не чекати ще важче. Треба жити далі, а як це зробити? Коли пам'ятаєш все, коли все нагадує про сина. Я пам'ятаю твій голос, твій сміх, з фото ти дивишся на мене, а моя душа кричить від болю від неможливості просто доторкнутись до тебе, відчути твоє тепло, поговорити з тобою, нагодувати обідом. Тебе вже ніколи не буде, а я все не вірю. Любити і пам'ятати тебе, синочок, я буду завжди. Моє серце тебе ніколи не забуде, а душа вічно болітиме за тобою».
А мамі лишилися тільки біль, спогади і фото в телефоні...
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
