…Його не хотіли відпускати навіки ні рідні, ні друзі, ні побратими. Його не хотіла відпускати природа – вона тужила і дощі ріками лилися, як сльози, із небес. Але він пішов. Він обрав свою дорогу – дорогу Воїна.
Денис ДЕНИСЮК із Переяславщини захищав Україну з першого дня повномасштабної війни. Він хотів бути попереду, хотів стати надією, захистом і щитом для тих, кого любив. І він ним став: найкращим, найсміливішим – вічним Воїном України. Про нього історія на Переяслав.City.
Він був найкращим братом
2024 року 17 квітня о 15:00 його домовину опустили в українську землю на кладовищі у селі з назвою Світанок. У цей час у хмарному небі почувся сильний гул. «Нічого, це літаки – наші», – пояснює військовик. Вони пролетіли тричі один за одним. Символічне прощання. Як потрійний постріл-салют, як знак Тризуба, і виголошене побратимами тричі «Героям слава!». Так попрощалися з командиром 3 зенітного ракетного відділення, ракетного артилерійського дивізіону молодшим сержантом бригади «Азов» Національної Гвардії України 35-річним Денисом Денисюком.
– Він пішов добровольцем вже 25 лютого 2022 року. Я його проводжав разом із Ярославом Мухою (він загинув 7 квітня 2022 року — авт.), – не соромлячись болю і сліз розповідає брат Дмитро. – І ми тоді домовилися, що б не було, я їх буду так само зустрічати…
…Денис спочатку був у Борисполі, охороняв там летовище. Потім сказав, що йому цього завдання мало, він хоче по-справжньому стати на захист, бути корисним для України і зробив все можливе, щоб вона була вільною, кращою.. Казав, що це його покликання, тому попросився в «Азов». Його там цінували, він став командиром.
У Дениса троє дітей, він міг демобілізуватися, але сказав: я не залишу побратимів, я буду з ними до кінця. Брат був упертим, завжди стояв на своєму. І я знав, що він цією справою, цією боротьбою жив, тому переконувати його було марно.
Скільки він служив, мені писав, присилав відео, фото. Розказував, що коли виходить на позицію, то хоче щоразу бути ефективним: збити ворожого «Орлана» (розвідувальний літальний апарат армії рф – авт.) чи знищити іншу ворожу техніку. Він із своїм побратимом відкрив збір на тепловізійний приціл, щоб краще і дальше бачити ворожу ціль, точніше по ній стріляти. Бо тим, що мали, доводилося цілитися «на око».
Але брат був дуже великим спеціалістом у воєнній роботі. Він розрізняв «на раз», що там летить – «Шахед» чи «Ланцет» і як краще його збити. Він навчав молодих, казав, прикладе руку і душу до кожного бійця, він був справжнім командиром.
А сам не боявся нічого. Ось присилав мені відео, яке зняв прямо під час обстрілу: сидів і рахував «прильоти». «О, п'ятий» – каже з усмішкою. Він не боявсь ні смерті, ні ворогів, він їх ненавидів і бив нещадно. І був оптимістом, вірив у перемогу.
Денис був справжнім братом. Нас п’ятеро хлопців у батьків, він – старший. В будь-яких ситуаціях стояв за нас горою…
Свобода нації дорожча за життя
Воїнів бригади спеціального призначення «Азов» НГУ побратими проводжають у найдальшу дорогу з особливими почестями. Почесна варта зі зброєю, зі знаменами бригади, з оркестром і такою, як тільки у них домовиною: аскетичною, з викарбуваним знаком «Крюк», що є символом лозунгу «Азова» –«Ідея Нації».
– Це наш сержант, один з найкращих, – каже один з командирів «азовців», які приїхали з почестями провести побратима. – Він був на позиції ще з двома нашими бійцями. Відбили напад тих виродків, а потім по наших почався обстріл. Прямо в бліндаж, де були хлопці, прилетів 152-міліметровий снаряд. Одного вчора поховали, сьогодні – Дениса, третій поранений у госпіталі.
Скажу так: воюють по-справжньому сержанти. Вони ведуть за собою людей, є для них прикладом безпосередньо в бою. Вони приймають рішення на місці, від них залежить на 90% виконання бойових задач.
Денис був таким. Він був вродженим командиром, але особливим: без понтів, викриків там різних. Небагатослівний, але впевнено знав і виконував свою роботу, піклувався про людей.
Денис Денисюк загинув 11 квітня 2024 року поблизу села Дронівка Бахмутського району Донецької області.
– Він був дуже доброю і чуйною людиною, але водночас у душі в нього жив інший Денис – мужній воїн, який не зміг залишитися осторонь нашого спільної біди, коли росія почала повномасштабну війну. Денис починав свою службу у військах ППО, але весь час просився і зрештою вступив у ряди одного з найславніших підрозділів наших воїнів, – розповів ще один військовик. – Туди ідуть тільки добровільно і тільки справжні. Таким був Денис. Він знав, що там не відсиджуються в тилу, він пішов свідомо, рішуче. Але тяжко втрачати таких воїнів, для яких свобода нації була поставлена вище за власне життя.
Остання дорога повернення
Остання дорога Героя почалася сьогодні від батьківського порогу в Студениках. Там живе його велика родина, яка приїхала з Красилова Хмельницької області. Денис там і народився 24 липня 1988 року. Але на Переяславщині виріс, навчався в школі, у нього тут дуже багато друзів. Односельці справили громадську панахиду і віддали шану Захиснику.
Траурний кортеж вирушив до Переяслава, де у Володимирському храмі священники відправили чин похорону. Звідти довжелезна колона автівок, які розтягнулися на пару кілометрів, з блиманням автовогнів вирушили автострадою до Світанку. Дорогою зустрічні автомобілі зупинялися, також вмикали аварійні вогні, дехто виходив і ставав на коліно.
У селі знову живий коридор людей і вся дорога у квітах. Кортеж прибув на подвір’я, де Дениса востаннє на цьому світі зустрічає кохана жінка, маленький синок і крихітна донечка. Так мало часу на повернення, так багато горя і сліз...
– Денис дуже добрий, світлий хлопчик, така дитина-душа була, – плачучи, розповідає мамина кума пані Валентина. – У нього ж четверо діток. У першому шлюбі народилися донечки-близнята. Але подружнє життя не склалося, та своїм дівчаткам він допомагав, підтримував їх і любив. Вони сьогодні з ним тут востаннє.
Денис одружився зі Світланою вже під час війни. Придбали будинок, видно, що почали ремонт, планували своє майбутнє…
– У них було розкішне весілля і вони були найкращою парою, яку я знала. Я була ведучою на їхньому весіллі, ми дружимо і Світлана мене попросила. Він обіцяв їм, що повернеться... – тільки й змогла сказати Настя. Біль втрати і горе накрило всіх, хто знав чи не знав Дениса. Це горе і біль всієї України.
Батько Дениса служить священником у Хоцьках, а в Світанку в них рідня – мамині сестри, тут же похована і бабуся Дениса. Він часто бував у цьому селі. А тоді тут і знайшов свою долю. І вічний прихисток.
Хрещена мама попросила пішою ходою провести Дениса від дому, де він почав будувати своє майбутнє, до вічного дому на сільському кладовищі. Воно далеко за селом, з півтора кілометра. Дощ, холодно, а люди на сотні метрів, розтягнувшись у траурній колоні, ішли, схиливши голови. Місцеві дітки акуратно виклали всю цю дорогу тюльпанами і стояли на колінах, допоки кортеж із тілом Героя відміряв йому останні метри на цій землі.
Довга, важка і скорботна дорога...
Від будинку де він був останній рік щасливим. Де він знайшов своє кохання, де створив нлову сімю, де народилася спільна дитина. Він готувався поїхати у відпустку, щоб відсвяткувати перший рік життя найменшої донечки. Не встиг. Не вистачило до цієї зустрічі всього десяти днів…
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
