– Я – щаслива людина, бо маю змогу поєднувати два улюблених заняття – психологію і живопис, – каже Людмила Башук кореспондентці Переяслав.City. Вона створює пейзажі, натюрморти, сюжетні композицій. А ще раз на тиждень у невеличкій затишній студії проводить майстер-класи. Особливо любить працювати з дітьми, хоча не відмовляє і дорослим. Ці заняття незвичні, адже поєднують мистецтво та психологію. Так пані Людмила допомагає дітям зі Сходу України справитися з посттравматичним синдромом, позбутися тривожності, важких спогадів та емоцій, наново вчитися радіти життю.
– Пані Людмило, коли у Вас з’явився потяг до живопису?
– До 25 років я взагалі не знала, чим буду займатися – так би мовити, шукала себе. І тепер вважаю, що доцільно здобувати вищу освіту вже в старшому віці, коли свідомо визначаєшся зі своїми уподобаннями, вибором професії.
Мені виповнилося 30 років, народилися діти, аж тоді з’явилося непереборне бажання творити, займатися саме живописом. Мої два двоюрідні діди були художниками, можливо, це якось передалося спадково і мені.
Я познайомилася з жінкою, яка навчалася живопису в Греції, розповіла їй, як хочу малювати, і вона сказала: «Хочеш писати картини? Ось тобі диск із майстер-класами, вчися і пиши!». І я кожного дня по сім годин самостійно вчилася писати – олією, воском. Взірцем були роботи Рембрандта, Клода Моне, Санторо Рубенса.
Потім почала спілкуватися з різними художниками в соцмережах, подружилася з нашими місцевими митцями. Хтось критикував, хтось щось підказував, але більше було все ж доброзичливого ставлення. І так ось понад 10 років пишу картини, беру участь у різних мистецьких проєктах. За цей час відбулося вже шість персональних виставок.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ви залишилися в Україні?
– Ні, тоді я виїхала до Швейцарії, щоб вивезти доньок. Страшенно не хотіла кудись вирушати, але чоловік наполіг. І там теж не полишала заняття живописом. Я тоді спробувала писати картини на продаж, і багато моїх робіт розлетілися по приватних колекціях мешканців Цюріху. Але там такий закон: якщо ти продаєш власні вироби – картини, ляльки, сувеніри, – то з соціальних виплат вираховується їх вартість. Тобто займатися цим мені було просто невигідно, витрати на матеріали теж немалі. Але все ж трішки натюрмортів і пейзажів я написала. Людям вони дуже подобалися. І настільки, що мій диптих «Україна – Швейцарія» навіть вкрали! Хоча для цієї країни крадіжки в принципі є нонсенсом, тим паче картин. Але комусь аж так припав до душі…
«Три душі». Худ. Л.Башук. За твором Т.Шевченка: «Як сніг, три пташечки летіли...»
– Як Вам жилося у Швейцарії?
– Там мир та спокій, чудова природа. Але в мене була депресія: все чуже, не моє, хочу додому! Повернулася в Україну вже через три місяці. Тим часом ходила на курси німецької мови, бо якби не відвідувала, то мусила би повернути 3 тисячі франків, які країна виділила на наше утримання. Зараз продовжую щодня вивчати німецьку, бо маю сильну мотивацію.
У Швейцарію я поїхала, бо там живе моя хороша знайома. Вона знайшла людей, які нам надали притулок. Це подружжя Рафаель та Корнелія, але називають їх коротко – Раффі і Конні. Він – поліцейський, вона – домогосподарка, мають трьох діток. Вразило те, що вони й самі винаймали будинок, але радо впустили мене з двома дітьми до себе пожити. Наскільки уважно та доброзичливо вони до нас поставилися! Наприклад, на шафах повісили таблички українською: «Допоможи собі». Відкриваємо – на полицях повно цукерок, шоколаду, печива. На другій шафі – «Вибери собі одяг», і там купа різних речей для мене і дівчаток.
Маючи стабільне життя і впевненість у завтрашньому дні, вони розуміли, в якому стресі ми перебуваємо, завжди намагалися нас розважити – кудись повезти, щось показати. Тому я безмежно їм вдячна, ми не просто подружилися, вони стали для нас рідними. Після закінчення війни я чекаю їх неодмінно до себе в гості і проведу їм екскурсію Переяславом німецькою мовою. Я про це мрію, і роблю все, щоб це збулося.
Ще в Цюріху я часто ходила до музею Кунстхаус дивитися на оригінали картин моїх улюблених Рембрандта і Моне. Вхід до музею дорівнює вартості філіжанки кави. Взагалі квиток у музей – одна з найдешевших речей у Швейцарії. Там я проводила цілі дні, просто милувалася, надихалася. Під враженням написала картину «Вільна» у гамі Моне – з повною відсутністю чорного кольору.
Усе пізнається в порівнянні. Побувавши за кордоном не туристом, а реально поживши, починаєш по-справжньому цінувати Батьківщину. Прості люди в Європі не шикують, економлять, на значну покупку досить довго відкладають кошти. Їжа, одяг, авто там досить доступні, але страшенно дорогі житло та комунальні послуги.
Харчуються вони перекусами, готують переважно напівфабрикати, наприклад, вранці хліб Нутеллою намажуть до кави або пластівці молоком заллють – і весь сніданок. Мої дівчатка були в захваті від такої «дієти», а я надаю перевагу домашній їжі, навіть хліб сама печу. Якось накрутила нашим господарям голубців, то вони ще цілий місяць захоплювалися і згадували: «Ой, Люда нам таку смакоту приготувала!». Вони не могли повірити, що це в українців така повсякденна їжа. До війни ми жили в цілому не гірше за пересічних швейцарців.
– Ви сказали, що на майстер-класах поєднуєте живопис і психотерапію?
– За професією я – психологиня, кандидатка психологічних наук, і зараз вивчаю вплив арт-терапії на постраждалих внаслідок воєнних дій. Працюю з дітками з посттравматичним синдромом, котрі прибули з «гарячих точок». Розробила власний алгоритм дій, який є результативним.
Свої заняття вибудувала за швейцарською моделлю. Там до 7 класу вчителі не навантажують дітей знаннями, а розвивають їхню ігрову, фізичну та творчу активність. Педагог – не авторитарний наставник, а йде за дітьми, виявляє і фіксує їхні здібності, підбирає напрямки подальшої освіти.
А вже у сьомому класі починається поглиблене вивчення різних предметів. У Європі дуже багато уваги приділяють розвитку творчого мислення. Це пов’язано з активним проникненням в усі сфери життя штучного інтелекту. Він може конкурувати з людиною в багатьох аспектах, крім творчості.
Арт-терапія для дітей наповнена позитивом
Мої заняття з дітьми завжди починаються їхніми розповідями, що хорошого з ними було за тиждень. Психологи кажуть, що для хорошого самопочуття на одну негативну новину повинно бути дев’ять позитивних. Ми всі, на жаль, не навчені бачити радість життя, яка є тут і зараз: квітка красива, білочка побігла, котик умивається чи хтось просто тобі посміхнувся.
Діти, особливо переміщені, спочатку не могли пригадати, що ж хорошого в них було, а вже потім не могли дочекатися, аби навперебій розповідати, що цікавого бачили, що зробили, куди ходили, з ким подружилися. І це – чудово! Я провела спеціальний тест на рівень тривожності дітей: в результаті таких занять вона значно знизилися. Підтвердженням є дитячі роботи в студії – такі ось острівці радості з потужною позитивною енергетикою.
Далі – арт-терапія, де ми і малюємо, і ліпимо, і маски робимо, і танцюємо, а третя частина – вже власне живопис. До речі, колір активно впливає на психіку та фізичний стан людини. Наприклад, жовтий, оранжевий, червоний підіймають настрій, стимулюють активність та життєрадісність. Але водночас червоний колір і підвищує тиск, тож гіпертонікам краще споглядати синій чи фіолетовий. Зелений – заспокоює, блакитний – стимулює творчість.
На майстер-класах мені дуже допомагають донечки – 15-річна Марина і 13-річна Єлизавета. Вони добре малюють, спілкуються з дітками, вирішують організаційні моменти.
– Чим наповнене теперішнє Ваше мистецьке життя?
– В Університеті Григорія Сковороди 7 березня відкрили виставку «Психологічний ландшафт душі Шевченка». Там виставлені мої роботи, написані на тему збірки «Три літа», а також дитячі – моїх учнів за мотивами творів «Думка», «І досі сниться, під горою», «Мені тринадцятий минало». Це вірші, відомі всім ще зі школи, але зараз, під час російської агресії, вони переосмислюються, прочитуються по-іншому. Шевченко був не просто митцем, а справді – Пророком України.
Нещодавно трапилася дуже важлива для мене подія. З нагоди ХХХІІІ Літніх Олімпійських Ігор у Парижі французька художня галерея «Artmajeur» організовує виставку «Мистецтво і спорт». І вони запросили мене до конкурсу на участь у ній! Там братимуть участь усі відомі європейські художники, тож я трохи хвилююся. Але ж як це важливо! Чи не кожен митець мріє виставити свої роботи у художніх галереях Франції – амбасадора світового культурного і мистецького життя. Це – показник рівня таланту і визнання автора.
Для участі в цьому конкурсі треба написати невелику серію робіт на спортивну тематику. У своїх картинах хочу показати Україну. Одна з них має назву «Генріх і Анна на Олімпійських іграх». Анна Київська, донька князя Ярослава Мудрого та дружина французького короля Генріха І, – одна з найвидатніших жінок Середньовіччя, яка прославила Україну на всю Європу. Таку оригінальну ідею мені підказала директорка університетської бібліотеки Ольга Шкира.
Під час війни я особливо активно почала використовувати в роботах яскраві кольори – такий собі психологічний захист. В Ольги Шкири є вірш «Як пахне мир», який мені дуже подобається. І я задумала за його мотивами створити цикл світлих, радісних, життєствердних картин із такою ж назвою.
Що б не трапилося, треба старатися уникати негативних емоцій, прагнути в усьому бачити сонячний бік, щось хороше – повірте, це значно змінює життя на краще. Терапія мистецтвом – одна з найпотужніших, бо лікує душу поетичним словом, піснею, малюванням, вишивкою, писанкарством. Не залишайтеся з проблемами наодинці – ідіть до людей. Якщо вам погано – знайдіть того, кому ще гірше, і допоможіть.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
