Ми з подругами полюбляємо різноманітні пізнавальні поїздки. Справжнім відкриттям стали цікаві та інформативні екскурсії цвинтарями. Старі поховання з їх неповторною атмосферою, витонченими надгробними скульптурами, сімейними гробівцями з пишними архітектурними прикрасами мають унікальне «обличчя», власну історію, і є такими собі хранителями часу. Про екскурсію найдавнішим цвинтарем столиці розповідає кореспондентка Переяслав.City.
Найстаріше поховання на терасах
В Україні найвідомішим є, мабуть, Личаківський цвинтар у Львові. Дехто його називає навіть своєрідним музеєм просто неба, куди екскурсоводи приводять численних туристів. Але не менш цікаві історії зберігають і київські: Байкове, Лук`янівське (Державний історико-меморіальний заповідник), Берковецьке, Старообрядне.
Ми нещодавно побували на Звіринецькому цвинтарі. Там теж проводять екскурсії. Його і історія, і назва починається з XVIII ст., де тривалий час ховали тільки мешканців Звіринця (за легендою, у ХІ-ХІІ ст. тут тримали тварин для князівських полювань, звідси походить його назва, яка вперше згадується 1070 р.).
Загальноміського значення кладовище набуло у 1930-х роках, коли туди перенесли деякі поховання з Аскольдової могили, серед них – родина Василя Тарновського – відомого краєзнавця та мецената, їхня садиба в Качанівці нині привабливе туристичне місце.
Сьогодні це невелике, затишне і мальовниче місце, унікальне саме терасною формою розташування поховань. Воно нагадує чудовий парк з високими горами, переходами, вузькими в’юнкими стежками. Металевими сходами ходити вверх-вниз не дуже зручно, але зацікавленість різними історіями перемагає втому.
На Звіринецькому цвинтарі сплелися разом елітарність та старовина, міфи та реальність...
Цирковий математик як феномен ХХ століття
Одразу біля входу на верхній терасі поховано Володимира Степановича Зубрицького (1904–1998) – відомого в історії цирку вундеркінда. Він народився у цирковій сім`ї, яка працювала у провінційних балаганах. Спочатку 5-річний Володя був акробатом: виконував по десять задніх сальто поспіль із зав’язаними очима, щоразу приземляючись на спеціально підстелений на арені носовичок, піднімав важелезні для його віку та ваги гирі.
Згодом сталася трагедія: під час виконання одного з найнебезпечніших номерів Володін батько Степан сильно травмувався і вже не міг виступати. Водночас батьки хлопчика помітили, що він до того ж має неабияку кмітливість та чудову пам’ять і з легкістю розв’язує арифметичні завдання, які не під силу його старшому братові Жені.
Сім`я Зубрицьких розуміє, що такий унікальний талант може приносити хороший прибуток – навіть більший ніж був у батька. Володі наймають репетитора, купують модний у ті часи матроський костюмчик, складають програму виступів – і серед циркової спільноти у 1912 році з’являється нова «зірочка». Хлопчик виходив на сцену разом із дорослим чоловіком, який представляв його публіці, і пропонував давати завдання будь-якої складності. Володя множив тризначні та чотиризначні числа, зводив до степеня, добував квадратні та кубічні корені – все це подумки!
У «математичній» частині його програми найпопулярнішим був номер із так званою таблицею Даміанті. На дошці малювали квадрат, ділили його на 25 частин, і в кожній клітинці писали цифру. Володя уважно дивився на таблицю якийсь час, а потім, не дивлячись на дошку, перераховував усі числа по пам’яті у будь-якому порядку, за бажанням глядачів міг їх додавати або перемножувати.
Була ще частина «історична», під час якої Володя, майже не замислюючись, називав роки різних історичних подій, також міг сказати, який день тижня припадає на визначену дату давно минулого року. У вересні-листопаді 1912 року він виступає на арені знаменитого цирку Чинізеллі (перший стаціонарний цирк, який збудували у Санкт-Петербурзі), користуючись шаленим успіхом, який гарно оплачувався.
Але популярність і слава дорого коштували юному артисту. Батько Володі був людиною безжальною та вимогливою, сповідував досить жорсткі циркові закони. Тож син не мав права на відпочинок, на якісь свої бажання, навіть на хворобу. У школі він теж не вчився – не було на це часу. Володя виступав кілька разів на день – крім цирку, в гімназіях, на вечорах, навіть в інститутах благородних дівиць. Тим часом, поспішаючи заробити на здібностях хлопчика якомога більше грошей, батько в Києві будує просторий кам’яний будинок і наймає власного імпресаріо.
Почалася Перша світова війна, старшого брата Євгена Зубрицького мобілізували, а ім`я Володимира поступово забулося. На фронт він пішов добровольцем у 13 років. Не раз був поранений та контужений. Пізніше став головою Київського товариства рятування на водах. Навіть у 90-річному віці ніколи не користувався жодними записниками, зберігши відмінну пам’ять. Виявляється, всім відомий шкільний вираз «зубрити предмет» походить саме від прізвища Володимира Зубрицького – незвичайної людини з унікальними здібностями.
Правосуддя «за поняттями»
Звіринецький цвинтар у радянські часи став «святим некрополем», бо там ховали монахів та священників з усіх київських монастирів. Особливим місцем на кладовищі є «гай білих хрестів», виділений для поховань монахів у 1919 р. Могили розміщені рядами густо-густо, над кожною – скромний білий хрест із табличкою: «Монахиня Анімаіса», «Монахиня Смарагда», «Монахиня Георгія», «Казначея Олімпія»…
Тут є одне цікаве поховання 64-річної монахині з трагічною історією – Алевтини з Фролівського монастиря. Вона жила в обителі 15 років, тяжко хворіла, у липні 2015 року готувалася до операції, поїхала до своєї квартири за необхідними речами. Протягом доби не відповідала на дзвінки родичів, а коли вони туди прибули, то знайшли її тіло зі слідами катувань, руки зв’язані за спиною. На той час винних у вбивстві офіційно не знайшли, а мотивом слідчі вважали право власності на квартиру.
Наш гід цвинтарем Павло Ковальов розповів:
– Я колись водив одного міліцейського чиновника, показую це поховання, а він мені: «О, я знаю. Це така відома була історія, багатьох обурила. Бабулю-інваліда вбивати не «за поняттями». Ми сповістили про це окремих персон серед ув’язнених, попросили «розібратися», і вони це зробили. Невдовзі цих убивць «закрили» за іншим звинуваченням, а до суду вони не дожили. Їх було троє». Отак іноді й засуджені допомагають правосуддю…
Останнім часом Звіринецький цвинтар став «філією» Байкового. Тут хоронять столичних чиновників та різних можновладців, спортсменів, артистів. Зокрема, членів родини Порошенків, депутатку ВР Ірину Бережну, родичів колишнього мера Києва Леоніда Черновецького. Над їхніми могилами – дорогі й часом високохудожні пам’ятники.
Ми хотіли відвідати могилу Ніни Матвієнко, аж тут біжить охоронець і просить, щоб ми негайно пішли. Виявляється, привезли ховати когось високоповажного, і його сім’я вимагає, щоб під час церемонії сторонніх на кладовищі не було. Нам, звичайно, усе це не сподобалося, але наш гід Павло взявся уладнати ситуацію і пообіцяв нам наступного разу завершити свою розповідь та показати все, що ми не подивилися, безкоштовно: «Це ще добре, що в екскурсійний день через них кладовище взагалі не зачинили з самого ранку. Олігархи – таки олігархи…».
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
