"Сьогодні спікер Стефанчук зневажливо кинув мені "дівчинка", – співголова фракції "Європейська солідарність" Ірина Геращенко днями заявила про публічний прояв сексизму з боку голови парламенту. Вона наголосила, що це – знецінення лідерства українських жінок, спроба зруйнувати і нівелювати все, що так важко створювалося.
Цьогоріч український жіночий рух відзначає 140-річчя. Завдяки співпраці з Волинським прес-клубом та його очільницею Богданою Стельмах, Переяслав.City розпочинає просвітницький проєкт на вшанування пам’яті українок, які в різні часи натхненно творили жіночу історію.
Українському жіночому руху – 140 років
У Станіславові (нині Івано-Франківськ) 8 грудня 1884 року українські феміністки зібралися вперше на установчі збори товариства. З цього дня починає свій відлік організований жіночий рух в Україні, який пропагував ідеї рівності між чоловіком та жінкою, зокрема, важливість освіти для дівчат, їх прояв як самодостатньої особистості.
«Єсть се правда, стверджена многими і очевидними доказами, що тілько той народ здужає оснувати тривале і повне життя національне, у котрого женщини перейняті свідомостею і ідеалами того життя. Годі в наших часах заперечити великого і важного впливу женщин на загальний хід людської мислі і праці», – написав Іван Франко, письменник, мислитель, громадський і політичний діяч. Він був серед тих, хто підтримав ідею жіночого руху.
Тож наше видання пропонує читачам і читачкам добірку розповідей про жінок, які зробили щось вагоме для людства, для посилення ролі і значимості жінки в суспілсьтві, але їхні імена безпідставно маловідомі чи й забуті.
Коли читаєш такі історії, двічі дивуєшся: заповзятості й відчайдушності українок, а водночас складності та непередбачуваності жіночої долі. Як ось у видатної українки Софії ОКУНЕВСЬКОЇ, народженої 1865 року в Тернопільському повіті на той час Королівства Галичини і Володимирії Австро-Угорської імперії.
Медицина у спадок для Софії
Батько Софії Окуневської – Атанас Окуневський походив з давнього українського роду «Окунів» і був священником, доки не померла його дружина і мама Софії Кароліна Лучаківська. Овдовівши, Атанас у вже досить дорослому віці зрікся сану, вступив на медичний факультет Віденького університету і став дуже шанованим повітовим лікарем на Буковині. До речі, його брат і дядько Софії Данило теж мав відношення до медицини – був знаним фармацевтом і одним з перших українців здобув вищу фармацевтичну освіту.
У п’ять років, після смерті мами, Софію віддали на виховання до тітки Теофілії Окуневської-Озаркевич, дружини впливового віце-маршалка, викладача теології, греко-католицького священика Івана Озаркевича. Він був дуже прогресивним, як для того часу і своєї посади, – товаришував з письменниками, науковцями. А тітка, навпаки, була дуже набожною і не підтримувала ні братове захоплення медициною, ні втечі юної Софії – поспостерігати за медичною практикою батька.
Втім у свої 19 років Софія вирішує стати лікаркою.
Софія Окуневська вже у статусі доктора медицини
Склала матуру латиною і поїхала вчитися в Цюрих
Спершу вона подалася на курс Львівської академічної гімназії, після чого їй вдалося отримати дозвіл на складання іспитів за гімназійний курс. Вже через рік склала матуру – іспити на атестат зрілості, що стало сенсацією – одна з 13 дівчат на всю Австро-Угорську імперію і єдина в Королівстві Галичини дівчина, що отримала гімназійний атестат! На той час лише 40 українок взагалі мали середню освіту.
Софія до того ж складала матуру латиною (яку не вивчали в жіночих школах) таким викладачам як Олександр Кониський, Іван Белей і Юліан Кобилянський – брат письменниці Ольги Кобилянської. На цей іспит у Львівській академічній гімназії підтримати Софію прийшли численні її друзі, серед яких Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський та Лука Белей.
Іспит пройшов успішно, але постав черговий бар’єр: жінок в Австро-Угорщині не приймали до університетів. Після кількох безуспішних спроб змінити ситуацію Софія з Наталею Кобринською в 1887 році їдуть вчитися до вишу у Швейцарії, в Цюриху. Перша – на медицину, друга – на економіку.
Софія Окуневська дружила ще з дівочих літ з Ольгою Кобилянською, вони познайомилися в сім’ї Озаркевичів, і з тих пір майже все життя підтримували стосунки. Саме Софія порадила письменниці писати українською і особисто навчала фонетиці. А Ольга підштовхнула Софію спробувати себе у літературі.
У 1887 році побачив світ перший жіночий альманах «Перший вінок», де Софія під псевдонімом Єрина опублікувала оповідання з міського життя «Пісок. Пісок!», а також розвідку «Родинна неволя в піснях і обрядах весільних».
Софія Окуневська
Перша галичанка з університетською освітою
Софія разом з подругами Наталею Кобринською та Ольгою Кобилянською активно долучилася до розвитку жіночого руху на Галичині та Буковині. І не лише на словах. Вона була фанатичною прихильницею довгих прогулянок на природі, їздила верхи, ходила на лижах, підкорювала гірські вершини і намагалася долучитися до інших видів спорту, які тоді активно пропагували чоловіки.
У 22 роки Софія змогла вступити на медичний факультет Цюрихського університету, успішно закінчила навчання і отримала диплом – вона стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорщині та першою галичанкою, яка здобула університетську освіту. А згодом, написавши докторську дисертацію про анемію крові, стала ще й першою жінкою, яка отримала ступінь докторки медицини.
Софія в Цюриху зустріла Вацлава Морачевського – поляка, ветеринара, знаного критика польської влади і поборника української самобутності. У 25 років (до речі, пізно як за тодішніми мірками) вона вийшла за нього заміж і, закохана, поїхала за чоловіком до Кракова, де йому запропонували роботу.
Софія Окуневська, Вацлав Морачевський
Невизнане жіноче право
Отримання диплому не означало автоматичну кар’єру, тим більше – для жінки. Кілька років Морачевські намагалися організувати лікарську практику в Кракові. Але Австро-Угорщина не визнавала автоматично дипломи іноземних університетів, тому обом довелося нострифікувати їх. Софія Окуневська «вибивала» собі офіційний дозвіл на самостійну лікарську практику аж на засіданні сенату Краківського університету, де все ж таки визнали її докторський диплом – через чотири роки після отримання в Цюріху.
Втім ні цей факт, ні навіть захист наукової праці «Вплив температури на осмотичний тиск еритроцитів» не допомогли Софії знайти гідну роботу. До того ж, вона народжує діток – сина Юрія, а за рік – доньку Єву, і це теж не сприяло її професійній реалізації. Чоловіка тим часом запрошують на практику до Карлових Вар, а Софія в 1897 році з малими дітьми їде гостювати до родини у Львів, там вони й осіли.
Свята Софія
Проте Софія Атанасівна не полишає спроб у пошуку роботи за фахом. На той час у Львові з ініціативи митрополита Андрея Шептицького діяла добродійна приватна «Народна лічниця» для бідних. Очолював її двоюрідний брат Софії Євген Озаркевич.
Саме там у 1903 році уперше дозволили практикувати Софії. Персонал лічниці працював на благодійних засадах, але Софії було важливо не стільки гроші, як можливість нарешті реалізуватися професійно. З-поміж різних відділень вона одразу обрала гінекологію і стала фактично першою гінекологинею в Галичині. Окуневська була першою лікаркою Галичини і Австро-Угорщини, хто почав використовувати променеву терапію в боротьбі з онкологією: лікувала рак шийки матки радієм за методом Марії Склодовської-Кюрі. Вдячні пацієнтки називали її Святою Софією.
Разом із Євгеном Озаркевичем (братом Наталії Кобринської) уперше в Західній Україні вони організували курси для сестер милосердя, потім – курси акушерок. Також вона уклала словник української медичної термінології. Була співініціаторкою створення Лікарської комісії – першої професійної спілки українських лікарів, заснованої у 1897 році. Софія Окуневська-Морачевська була членом Наукового товариства імені Шевченка.
Син Софії Юрій Морачевський, невістка Марія, онука Софія та Вацлав Морачевський (1934 р.)
Невиліковна рана жіночого серця
Увесь період кар’єрного злету Софія Окуневська жила на два доми: сама мешкала і працювала у Львові, та виїжджала у Карлові Вари, де мав успішну практику чоловік. В один із таких приїздів вона й дізналася про його зраду. Вацлав, якого вона в усьому підтримувала і поважала за українські погляди, з часом перетворився на ревного поборника Польщі.
Виявилося, що таку зміну поглядів спричинила інша жінка – відома польська художниця Марія Водзіцька, аристократка, на 12 років молодша за Софію. Вона вела світське життя, мандрувала курортами і малювала портрети своїх коханців – Морачевського теж. Портрет її авторства досі зберігається у Львівській ветеринарній академії.
Софія важко пережила зраду чоловіка, вони розійшлися зі скандалом. Від повного відчаю її врятувала… Перша світова війна. Окуневська покинула свою львівську практику і пішла лікувати українців в австрійські табори для переселенців із окупованої Галичини у Гмінді та Святобожицях у Моравії. Вацлав працював лікарем у гарнізоні міста Лінц. Лише після закінчення війни вона подала на офіційне розлучення і нарешті відкрила свою власну лікарську практику.
Фатальні випробування
Ще одна трагедія цієї видатної жінки – самогубство доньки Єви. Вона наклала на себе руки через кілька місяців після розлучення батьків у 1919 році. Дівчина здобувала освіту в Швейцарії і могла стати першою українкою-архітектором. Софія майже на рік буквально замкнулася і не спілкувалася ні з ким, окрім пацієнтів і сина. Не меншим ударом смерть доньки стала й для колишнього чоловіка Вацлава Морачевського, якого після війни запросили викладати до Львівської академії ветеринарної медицини. Кажуть, урну з прахом доньки він завжди носив з собою – навіть на лекції. Він помер самотнім у Львові 1950 року. З урною доньки його й поховали.
Відродили до життя Софію син та новонароджена онука, а також громадські ініціативи – після трауру видатну лікарку дедалі частіше запрошували на лекції та зустрічі львівського жіноцтва, також вона увійшла до Українського товариства жінок з вищою освітою. Вона надалі жила сама і це, зрештою, зіграло фатальну роль.
Софія Окуневська-Морачевська соціальну активність тримала до останніх днів. Вона відвідувала зібрання жіночої організації «Українське товариство жінок з вищою освітою», створеної у Львові в 1924 році під очільництвом Олени Степанів-Дашкевич. З ініціативи лікарки філії того об’єднання виникали у різних місцях Галичини, рахуючи й Перемишль. І продовжувала лікувати і навчати інших.
Софія Окуневська померла… від апендициту. Жінка, яка рятувала тисячі життів, у момент раптового приступу хвороби: розриву апендикса, опинилася на самоті – після переїзду сина вона жила сама і нікому було надати допомогу. Коли її таки доправили до клініки, було пізно. Померла Софія Атанасівна 24 лютого 1926 року від гнійного зараження (перитоніту) у 61-річному віці.
Її поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. У сімейному склепі разом з нею лежать син, чоловік-зрадник, донька і онука Софія, названа в честь видатної бабусі.
Родинна могила Морачевських-Окуневських на Личаківському цвинтарі у ЛьвовіФото: uk.wikipedia.org
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
