Коли говорять про українську вишиванку, то зазвичай мають на увазі жіночу – її різноманіття орнаментів, багатство кольорів і навіть фасонів. А в День вишиванки сьогодні, 16 травня, у Переяславі в Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка презентували сорочку чоловічу. І неабияку – а саме таку, яку носив Тарас Григорович. На заході побувала кореспондентка Переяслав.City.
Відтворити музейний раритет
Дістати з усіх скринь і фондосховищ, відродити, відновити, повторити в десятках сотнях разів і показати всьому світу – ось вони, самобутні автентичні і найкращі зразки української вишиванки! Ось у них збережена наша культура, наша багатовікова історія. У них – зашитий-закодований ген нашої нескореної української нації!
Звісно, презентована нині сорочка – це не оригінальна річ, а точна її копія. Та, яку носив свого часу Шевченко, зберігається у Києві в його літературно-меморіальному будинку-музеї. Ідея виготовити її репліку спала на думку двом працівницям НІЕЗ «Переяслав» – старшій науковій співробітниці Музею Заповіту Шевченка Наталії Павлик та завідувачці відділу Меморіального музей Григорія Сковороди Тетяні Радіоненко.
Це не перша така її ініціатива: майстриня-вишивальниця причетна до започаткування культурно-мистецького проєкту «Переяславська сорочка», «Рушник Сковороди» та інших. Саме пані Тетяна й нині взялася відшити новий зразок такого музейного раритету. Але працювати доводилося за за світлинами, які надали працівники музею. Оригінал у надійному збереженні. Та переяславку приваблювала можливість показати відвідувачам особливості пошиття та оздоблення чоловічих сорочок у ХІХ столітті, а також акцентувати на тому, що таку річ носив особисто Тарас Шевченко. Тепер ця сорочка-копія зберігається у переяславському музеї.
Сорочку-«чумачку» Тарасу пошила сестра Ярина
На презентацію Шевченкової сорочки прийшло багато переяславців, гостей, серед яких і завідувачка науково-дослідного відділу Національного музею Тараса Шевченка Інна Мочарник:
– Шевченко дуже тісно пов'язаний із Переяславом, адже вперше він приїхав сюди у 1845 році, молодим, сповненим планів та майбутнє, за завданням Київської археографічної комісії змальовував пам’ятки старовини, зокрема, Вознесенський собор у Переяславі. Вдруге він відвідав Переяслав уже в 1859 році, після заслання, перебуваючи під постійним поліційним наглядом, але знову повернувся до свого старого доброго друга – лікаря Андрія Козачковського. Опісля поет поїхав до Михайла Максимовича на хутір Михайлова Гора, а потім відвідав своїх родичів у Кирилівці.
Побував також у своєї сестри Ярини, яка потому дуже зворушливо згадувала про цей його візит: Тарас застав її, коли вона поралася на городі, просив розповісти про своє життя, про клопоти, які її турбують. Під час цього приїзду Ярина й подарувала йому власноруч пошиту сорочку з конопляного полотна з невеликою вишивкою на комірці. Саме її репліку сьогодні тут і представлено.
Таку сорочку називають «чумачка», або «лоцманка», як її називали у Нижній Наддніпрянщині. Вона має тунікоподібний крій: шматок тканини перегнутий надвоє, по пітканню до нього пришиті широкі рукави, з ластовицями – дуже зручна деталь, бо її можна замінити, коли вона зношується. Вузький комірець оздоблений зубцюванням та лиштвою.
Шевченко помандрував тоді Канівщиною, обрав собі земельну ділянку, на якій мріяв звести будиночок. Там його обмовили, він пережив арешт, і хоча його виправдали, але він змушений був повертатися до Петербургу. На зворотній дорозі він знову побував у Переяславі на гостині в Козачковського. Ймовірно, на ньому була та сорочка, вишита сестрою. Тому дуже символічно, що саме в переяславському музеї Шевченка сьогодні відбувається презентація відшитої репліки.
Після смерті Шевченка в 1861 році речі, які були в його майстерні, описали – під час аукціону їх хотіли розділити між близькими друзями Шевченка, бо вже тоді планували створення музею пам'яті поета. Сорочка, подарована Яриною, потрапила до Віктора Забіли і перебувала в нього до 1869 року. Пізніше перейшла до Григорія Честахівського, за ініціативою якого Шевченка перепоховали у Каневі на Чернечій горі.
Григорій у свою чергу всі Шевченкові речі, які зберігалися в нього, заповів Василю Тарновському-молодшому, який збирав шевченкіану ще за життя поета. Далі сорочка увійшла до колекції Музею української старовини в Чернігові, адже Василь Тарновський усю свою культурну спадщину заповів чернігівському земству. Пізніше вона потрапила до колекції Чернігівського обласного музею, а в 1930 році передана до колекції будинку-музею Тараса Шевченка. Зараз це Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка, який є філією Національного музею Тараса Шевченка. Тоді ж, у 1930-х роках, це був взагалі перший самостійний музей Шевченка в Києві.
Нині важливість таких проєктів копіювання раритетів складно переоцінити. Допоки триває російська агресія, ці речі дають нам можливість не втратити повністю наші експозиції, при цьому зберігаючи в безпеці оригінали.
Чоловічі сорочки шили з підоплічками
Тетяна Радіоненко розповіла деталі про процес пошуку матеріалів та безпосередньою роботою над пошиттям:
– Пошук полотна для сорочки був завданням нелегким, адже наші ткацькі верстати давали ширину максимум 60 см, а тут – 73 см! Але нам пощастило – за кілька днів ми знайшли координати одного пана зі Львова, який мав полотно потрібної нам ширини.
Крій і вишивка, як бачите, геніально прості. Та все ж виготовлення сорочки потребувало часу і вміння, тому що полотно дуже щільне, цупке, не кожна голка його проткне. За описом, вишивка виконана сировими нитками, тобто тими ж, з яких виткане полотно.
Ось це полотно, з якого пошита сорочка, вибілене на сонці: коли я почала витягувати нитку, побачила, що її колір неоднорідний, рябенький – де сонечко потрапляло, там вона світліша. Тому для вишивки орнаменту я взяла нитки з полотна, вибіленого визолюванням (попелом), у них колір однорідний. Та все ж така нитка кручена, вона під час вишивання розпушується, то доводилося її підвощувати.
Ця сорочка має одну традиційну особливість – підоплічку: якщо придивитися, на грудях і ззаду нижче лопаток підшитий шматок полотна. Його підшивали вже в останню чергу, коли виріб був повністю зібраний. Чоловічі сорочки найбільше зношувалися на плечах. А так через рік-два виношений шматок можна було замінити, і це значно продовжувало сорочці життя.
Коли я шила, мене зацікавили розміри: чому ця сорочка така широка і довга? Широкими сорочки шили для того, щоб можна було вільно рухатися. Адже полотно не тягнеться, а в чоловіків були значні фізичні навантаження – в селі завжди багато роботи, наприклад косовиця.
Тунікоподібний крій вважається найдавнішим. У давнину ж не було шароварів, тоді були вузькі штани «в одну пілку», зшиті з 2-х штанин, які іноді навіть не були з’єднані між собою, а трималися на поясі – очкурі. Тому чоловіки носили сорочки до коліна, а іноді й довші.
Сорочки для дорогих чоловіків
На цьому заході презентували свої роботи й учасниці проєкту «Переяславська сорочка». Вони виготовили вишиванки для своїх чоловіків за зразками переяславських орнаментів із колекції Заповідника. Кожна з них має свою історію.
– Першу чоловічу сорочку я вишила своєму племіннику, який уже 25 років проживає за кордоном. Для нього сорочка – зв'язок з Україною, – розповіла зі сльозами на очах Антоніна Лесик. – Другу сорочку вишила синові, а третю планувала чоловікові, але він спочатку не хотів білої, бо марка. То я вишила таку – білим по білому – в подарунок директору ліцею Олександру Батраку. Тоді чоловік як побачив, сказав: «Хочу і я ось таку, білу!». Тому чоловіку дісталася вже четверта моя сорочка.
– 24 лютого чоловік мене розбудив о 4-й ранку: «Марино, почалася війна», – розповіла Марина Корж. – Я 15 років дружина військовика. І щоразу, зачиняючи за ним двері, добре розумію, куди він іде. І щоразу думаю, як я можу його вберегти. Звісно, насамперед молитвою. Але знайшла силу і в в орнаментах українських сорочок, бо в них закодовані потужні оберегові символи.
Я вишила сорочку захиснику, яку подарували минулого року теж на День вишиванки, і зараз вона «воює» на передовій разом зі своїм господарем. А сьогодні в моїх руках сорочка, яку вишила для свого односельця, він теж зараз обороняє Україну.
– Мета нашого проєкту – популяризувати переяславську сорочку всіма доступними методами, – сказала Валентина Білоусько, наукова співробітниця археологічного музею, співорганізаторка проєкту. – Наша історія, уявлення про національні традиції дуже спотворені впливом радянщини, тому сьогодні важливо досліджувати та відновлювати саме автентичні національні традиції.
Біоенергетики доводять, що рукоділля гармонізує психологічний та фізіологічний стан людини. Хто цим займається, вочевидь, це відчули. Вважаю, що кожен переяславець повинен мати «справжню» сорочку. І обов’язково одягти її в день перемоги!
Світлана Леонтьєва, журналістка, поетеса та художниця:
– Загалом вишивка – це знаково, це прекрасно, це наша традиція. І прекрасно, що ними цікавиться насамперед молодь, що вишиванку носять із джинсами, роблять її модною, трендовою. Це – наша культурна спадщина, яка дає нам змогу жити і творити, незважаючи на ворожу навалу. Вона дасть сили і нашим Захисникам.
Художниця Людмила Башук прийшла зі своєю тематичною картиною:
– Щаслива з того, що моя картина «Вишивальниці» теж долучилася до презентації Шевченкової сорочки. Одного разу я побачила у фейсбуці світлини українських пейзажів, чоловічих та жіночих типажів ХІХ – початку ХХ століття. І серед них – старовинне фото жінок-вишивальниць із Переяслава з якого я написала картину. Коли вона була готова, старші люди, побачивши її, вигукували: «Та це ж наші жіночки, ось ту ми знаємо, і ту!». Так що ця картина – суто переяславська, вона увіковічила наших мешканок! А взагалі про всі презентовані тут сорочки хочу сказати: якщо існують орнаменти, вишиті серцем, то вони – перед нами.
Презентацію урізноманітнили також невеличкою виставкою чоловічих сорочок із фондової колекції НІЕЗ «Переяслав». Наталія Александрова та Галина Заболотна виконали українські пісні під музичний супровід Василя Заболотного.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
