«Піду, як уже немає кому йти воювати!» – ці слова нині часто згадували рідні Андрія Бражника з Переяслава. Кажуть, саме так він відказав представникам військкомату, коли йому на початку квітня 2024 року вручили повістку на службу до війська. На передовій позиції він побув усього три дні і повернувся додому... на щиті. У військкоматі прокоментували ситуацію, повідомляє Переяслав.City.
БРАЖНИК Андрій Миколайович народився 11 січня 1973 року в селі Лецьки. Служив стрільцем-снайпером механізованого батальйону. Загинув 20 травня 2024 року внаслідок здійснення противником мінометного обстрілу по позиціях підрозділу поблизу населеного пункту Архангельське Покровського району Донецької області.
Сьогодні, 27 травня, до домовини з тілом 51-річного Героя прийшли на прощання переяславці. Почалася церемонія біля однієї з багатоповерхівок в мікрорайоні Спаська Левада, де проживають його батьки. Андрія Миколайовича знали всі жителі цього мікрорайону – до мобілізації на війну він займався дуже мирною справою – випікав хліб.
– Андрій і сам на початку повномасштабної війни двічі ходив до військкомату, хотів іти захищати країну, – розповів нам батько загиблого Героя Микола Кіндратович. – Але тоді йому сказали: «Ти пекар – то й печи хліб». Син кілька останніх років працював у пекарні магазину «Спаська Левада». А ось у квітні цього року йому принесли повістку, а до війська забрали чомусь серед ночі – приїхав автобус (військкомати нині працюють цілодобово – авт.). І оце все…
Я благав почекати, адже він залишився єдиним годувальником в родині. Його дружина вже була на другій групі інвалідності, у сина Антона, йому 21 рік, – розлади спектру аутизму. Тільки в нас на той час ще не було офіційної довідки про це. Коли забирали Андрія, я просив: хлопці, почекайте – за кілька днів пройдемо комісію і я представлю вам офіційну довідку про хворобу онука. Та… А Андрій сказав, що піде, якщо вже більш немає кому йти, щоб захищати країну.
Рідні кажуть, що Андрій свого часу не служив в армії, не мав військового досвіду. Після мобілізації його на місяць відправили на підготовку, але чи навчили там чогось, не знають…
– І хто тепер буде опікуватися його сім’єю? – риторично питає найближчий товариш батька Анатолій Нечипоренко. – Дружина і син мають інвалідність, доньці Каті всього 17 років… Не вірю я, що у військкоматі не знали про його сімейні обставини! – з гіркотою говорить Анатолій Олександрович.
Сусід та товариш загиблого Героя Василь журиться:
– Ну хіба ж можна було його забирати до війська? Він більше користі приніс би тут, на місці, якби випікав хліб. Я з ним познайомився, коли він ще залицявся до своєї дружини Людмили. Вона працювала секретарем у сільгоспхімії, де тоді працював і я та познайомився й потоваришував із ним. Вони раніше жили в Лецьках, а торік восени він продав там будинок і перебрався у Переяслав, ближче до своїх літніх батьків. Я ще допомагав йому перевозити речі.
– Андрюха був добрий, позитивний, веселий, як кажуть, душа компанії, – кажуть в один голос його рідні брати Ігор та Роман.
– Ніколи не забував однокласників. Ми з ним навчались у Лецьківській школі. Він уже в школі був балагуром,– згадують товариші Віктор та Анатолій. – Бувало, як зустріне в місті, то не відпустить, доки не допитається про життя, як справи. На нього завжди можна було покластися.
Відспівували Героя у храмі Воскресіння Христового священики ПЦУ. Попрощатися з воїном прийшло дуже багато людей, на вулиці люди опускалися на коліна, коли проходила траурна церемонія.
З рідних воїна проводжали в останню дорогу батьки Андрія та донька. Вона і в церкві, і на цвинтарі весь час тримала тата за руку, ні на мить не відпускала, немов хотіла передати йому тепло свого тіла. «Я від тебе не піду, тату, нікуди тебе не відпущу!» – плакала донька і ніхто з присутніх не міг стримати сліз, слова дитини проникали в душу і серце кожного. Але ці слова відчаю не мали сили повернути життя її найріднішої людини.
– Усі, хто його знали, знали як надзвичайно добру та чуйну людину. Він випікав хліб, здавалось, що може бути святішим? Та коли прийшов час, він пішов туди, щоб захищати нас, хоча дуже коротким був його шлях. Маючи проблеми в сім’ї, де хвора дружина, не дивлячись ні на що, у такому зрілому віці Андрій взяв зброю і став на захист. Тож ми маємо пам'ятати про це, і дякувати та вклонятися його рідним, – сказав під час прощання на кладовищі сказав Вячеслав Саулко, голова Переяславської громади.
Офіцер І відділу Бориспільського РТЦК та СП Володимир Мамітько зауважив, що він особисто знав і Андрія, і батька, і однокласників, тому й для нього це дуже важке прощання. Вручаючи батьку прапор, сказав:
– Пам’ятайте, ви виховали Героя, Ви – дочка Героя. Коротке військове життя, на жаль… Можливо, десь не вистачило досвіду, щось успустив на навчанні. Але він сам сказав: «Якщо вже нікому йти,то я піду, потрібно йти…»
Андрія Бражника поховали на Ярмарковому цвинтарі з усіма військовими почестями.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
