Чим довше триває війна, тим більше захисників і захисниць проходять випробування на фронті, багато їх повертається додому зі зламаним фізичним і ментальним здоров’ям. І якщо спочатку про це мало говорили, то сьогодні це проблема, яку порушують вже самі ветерани війни, розповідає Переяслав.City.
Олександру Ковальчуку 56 років, він народився у Помоклях на Переяславщині, тут живе його одинока мама. До початку війни Олександр мешкав у Броварах. Коли 24 лютого уперше почали бомбити це місто, він із родиною переїхав до мами в село.
Наступного дня після початку повномасштабного вторгнення у Ташанській громаді сформували тероборону. До неї вступали не тільки місцеві, а й приїжджі, зокрема, і Олександр та його зять Євген Іванко. Обрали командирів, отримали інструктаж тощо. Чоловіків уже набралося разів у чотири більше ніж було автоматів, за кожним із яких хтось був закріплений персонально.
Була повсюдна тривога і нерозуміння ситуації. Багато чоловіків з готовністю ставали на захист, жінки хвилювалися за них. Олександрова дружина Світлана також плакала з відчаю, але розуміла, що чоловікам потрібно захищати свої родини, рідну землю.
Через місяць загроза російської окупації сіл громади минула, і добровільне «військо» тероборонівців розформували.
– Коли звільнили Київщину, я повернувся на роботу, – розповідає Олександр. – А 21 травня 2022 року отримав повістку з військкомату. У військовій частині в Києві нас майже місяць готували, як і колись в армії, по повній програмі: розпорядок, дисципліна, навчання військовій справі, посилена фізична підготовка. А потім мене доправили на бойову позицію 115 окремої механізованої бригади (ОМБ).
Спочатку прибув на передову в районі міста Лисичанськ. Запеклі бої йшли безупинно, ми відбивали ворожу атаку за атакою. Бувало, використовував до п’яти «магазинів» за одну атаку, а вони, як сарана, пруть і пруть. Наші з-за спини під’їдуть, випустять боєзапас і відійшли, а рашисти тоді починають бити по нас безкінечно.
Техніки і боєприпасів у них було набагато більше. І людей своїх вони не жаліли, ті йшли на вірну смерть. Бувало, вони вели вогонь просто з відкритої місцевості, доступної для враження. Згодом нас перевели на позиції біля села Опитне. Картина така сама, різниця хіба що в інтенсивності атак, та змінювалася погода.
Звісно, як і будь-якій людині, мені було страшно. До такого звикнути неможливо. Буває, зависне вночі над головою якийсь дрон, а ти гадаєш: свій чи чужий? Що видивляється, чого очікувати? Чи ворожий літак вискочить, випустить ракети і миттєво зникне. А то як затягнуть ланцюгову канонаду артилерії, що з окопу й не висунешся. Але найстрашніше було втрачати своїх побратимів…
У серпні 2022 року біля села Водяне в одному з боїв мене контузило вибухом артилерійського снаряду, а побратим загинув. Мене госпіталізували спочатку у селище Селідове, а потім перевели у Вінницю до військового шпиталю. Трішки підлікували і відправили на ротацію на полігон у Миколаїв, а звідтіля – на полігон у Чернігів.
Із 7 січня 2023 року я вже був під Сумами, де повоював ще чотири місяці. Зі своїм підрозділом мав їхати до Куп’янська, та зазнав поранення і мене доправили в шпиталь села Речки, а звідтіля до Києва. Там мені почали робити «капітальний ремонт».
На ноги поставили, але стан уже такий, що вивели поза штат у зв’язку з погіршенням здоров’я. Почалися медичні консиліуми. Зрештою ВЛК з 15 листопада 2023 року призначила мені 2 групу інвалідності, пов’язану з воєнним захистом Батьківщини. Проходитиму курс лікування, реабілітації, а тоді знову буде перекомісія. Можливо, ще доведеться повоювати…
Звісно, якщо одужаю повністю. Та чи вийде це досить швидко, якщо на реабілітацію потрібні чималі гроші, а мені призначили пенсію лише в 15 тисяч гривень. За них треба купувати ліки, бо ті, що видають безкоштовно, малоефективні. Консультуватися з лікарями, а доказові працюють в приватних клініках, наймати масажиста тощо. І за все це треба платити, бо ніяких пільг, крім процедур, призначених комісією, не передбачено. Зрештою, на цю пенсію маю ж не тільки лікуватися, а ще й жити, бо дружина теж має інвалідність.
Мене турбують головні болі, німіє шия, судоми зводять усе тіло. Звертався до спеціалістів, але кожен дає свій діагноз і свої поради. Пропонували навіть операцію, але є ризики, та й дорого для мене.
Добре розумію, що таких, як я – вже, мабуть, десятки тисяч. Кожен потребує безкоштовної, але кваліфікованої медичної допомоги. Поки війна, в державі скрутно з фінансами. Та повернувшись додому, я бачу, що багато народних грошей із бюджету витрачаються не в інтересах потреб військових та перемоги над окупантами.
Мені невтямки, чому стільки йде на благоустрій, інфраструктуру українських міст, коли гинуть наші побратими? Вважаю, слід краще забезпечувати армію, щоб зберегти життя тим, хто захищає країну, надавати достатню медичну допомогу пораненим і скаліченим українцям на цій клятій війні.
Віталій ХОДАН
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
