Багаторічний наш дописувач Олег Коломієць, краєзнавець, автор публіцистичних та наукових праць, знову приніс у редакцію дві статті. У номері від 14 червня була його публікація до 100-річного ювілею письменника Івана Кирія. Наступна сьогоднішня теж дуже цікава – мемуарна історія авторства Івана Кирія, пов’язана з Григорем Тютюнником. Тож читайте і пізнавайте українських митців!
«Справишся, Іване!»
«На одній зі своїх книжок («Крайнебо», 1975 р.), подарованих мені, Григір Тютюнник написав: «Хай, Іване, твоє крайнебо ясненьке і ласкаве буде. 7.01.1976 р.». Він завжди називав мене по імені. При зустрічах казав: «Здоров, Іване!», а прощаючись: «Будь здоровий, Іване!». Вимовляв це щиро, сердечно, зауваживши якось, що ім’я Іван йому подобається, що на Іванах, мовляв, наша земля тримається.
На відміну від деяких літераторів, які після смерті Григора дружно оголосили себе його найближчими друзями (хоча насправді це було далеко від істини), браво козиряли цим і навіть не забарилися опублікувати спогади, я не смію сказати, що ми з Григором були у великій дружбі – просто були добрими знайомими. Я щиро поважав його як людину та письменника, і він ставився до мене з приязню.
Григір Тютюнник, 1970-ті роки.Фото: uinp.gov.ua
Знайомство наше відбулося восени 1972 року, коли я почав працювати у видавництві «Молодь» старшим редактором редакції поезії та першої прозової книжки. Зайшов він якось у 13-ту кімнату, де нас працювало одинадцять редакторів, і в якій я сидів за столом одразу ж при вході, біля дверей. Привітався – молодий, чорночубий, красивий і, звернувши увагу на мене, новенького, повагом так сказав: «О, нарешті, бачу, на моє місце чоловік», – і подав мені руку: «Тютюнник… Григір… Можна просто – Грицько».
Я вже знав, що Григір працював на цій посаді, яку я зайняв, а потім пішов на творчу роботу. Коли я назвав йому своє прізвище, він зауважив:
– Чув, знайоме прізвище, – і далі додав: – Добре, що на цю посаду прийшов письменник, для роботи з молодими прозаїками треба людину ділову, досвідчену.
Я відповів, що за досвідченість не ручаюся, але старатимусь не підвести свого попередника.
– Справишся, Іване, – підбадьорив мене Григір, – упораєшся!
Я радий, що знав Григора як прекрасну, справжню Людину, як неповторного, самобутнього прозаїка. І ще знаю, яким пречудовим він був редактором. Стверджую це не з чиїхось розповідей, а зі спільної з ним роботи над моїм рукописом. У 1974 році у видавництві «Веселка» виходила моя книга повістей «П’ята осінь», і її випало редагувати Григорові.
Григір Тютюнник. Лубни, 1974 рік. Фото: uinp.gov.ua
Правив Григір обережно
Перед тим, як розпочати редагування рукопису, він уважно прочитав його, зробив на полях якісь тільки йому відомі помітки й лише тоді заявив мені: «Ну а тепер візьмемося до роботи!». Редагував він рукопис простим олівцем. «Це, щоб коли ти не погодишся з моїми правками, можна було витерти», – пояснив. І додав: «Я ніколи не нав’язую своїх правок авторові. Згоден – залишай, не згоден – відновлюй, як було. Це право автора, хоч я теж не менше зацікавлений у тому, аби твір його був належного художнього рівня, не залежувався на полицях книгарень і бібліотек».
Правив Григір обережно, зберігаючи стиль твору, замінюючи лише невдалі чи недоречно вжиті слова іншими, такого ж значення, але влучнішими, образнішими, колоритнішими. Ось кілька прикладів. У повісті «П’ята осінь» у мене було: «Учні під час перерви… товклися в коридорі, жваво розмовляли» і т. д. Замість двох слів «жваво розмовляли» Григір ставить одне: «галалакали», і воно немов там і було – доречне, дотепне, реалістичне. Далі: слова «збиваючись від хвилювання» він править на «затинаючись», «потихеньку» на «тишком». Гарно? Гарно! Що ж тут заперечувати?
Дбайливо, щоб не руйнувати їх, правив він і речення чи абзаци. Інколи ділив речення надвоє і залишався той же зміст. Або переставляв слова в реченні так, що воно ставало стрункішим, виваженішим, переконливішим. Наприклад, у другій моїй повісті «Чекання» було таке речення: «Славкова рука, мов нежива, опустилася з конвертом». Можна сказати так? Я вважав – можна. Григір же не задовольнився цим і виправив: «Славкова рука з конвертом опустилася, мов нежива». Я погодився, бо стало значно краще! Працюючи з Григором над рукописом, я багато навчився у нього як у редактора і письменника, за що й досі глибоко йому вдячний.
«Як він прекрасно читав!»
Григір був частим гостем нашої 13-ї кімнати і завжди приносив літературні новини. Розповідав про свої зустрічі з цікавими людьми, коли повертався з відрядження чи зі своєї Шилівки на Полтавщині. Читав щойно завершене оповідання, випробовував на нас: «Ану послухайте!».
Боже, як він прекрасно читав! Я вважаю, що разом із талановитим прозаїком у ньому жив не менш талановитий актор. Кожен персонаж у нього говорив своїм голосом, із характерними нюансами і відтінками. В голосі ж Григора звучали то нотки урочистості й піднесення, то смутку й туги, то веселощів і гумору. Слухаючи оповідання Григора у його виконанні, ми уболівали разом із ним за головних персонажів, переймалися їхніми настроями, радощами і незгодами.
Коли пишу про приємність спілкування з Григором, про велике задоволення слухати його, я ніскілечки не перебільшую. Я справді був радий кожній нашій зустрічі, кожній розмові з ним. Восени 1979 року у видавництві виникла ідея створити письменницьку бригаду для поїздки на Чернігівщину з метою пропаганди книжкової продукції «Молоді», до складу якої мав увійти і Григір Тютюнник, то я теж напросився їхати. По-перше, я ніколи до того не був у Чернігові й на Чернігівщині, а по-друге (чесно кажучи), мені хотілося поїздити з Григором, побути з ним не в стінах видавництва чи походити вулицями Києва, а побачити його в іншому середовищі, пізнати з другого боку.
Брати-письменники Григорій та Григір ТютюнникиФото: uinp.gov.ua
Бригаду цю очолив тодішній заступник головного редактора поет Олексій Довгий, уродженець Чернігівщини. До неї ще й запросили Євгена Гуцала, автора видавництва, причетного до Чернігівщини тим, що вчився у Ніжинському педагогічному інституті й працював у газетах. І ось учотирьох ми поїхали машиною в Чернігів, їхали весело, жартували, сміялися. Григір не раз заводив пісню. Він, до речі, мав чудовий голос, знав безліч народних пісень і задушевно їх виконував.
Ми вибрали віддалений Менський район. Зустрічали нас менівці привітно, дружелюбно, гаряче аплодували. Та найбільше, звичайно, оплесків припало Григорові. Він із самого початку виступу полонив слухачів своєю щирістю і простотою, тактом, задушевністю. Виходець із села, він добре знав інтереси сільських дітей і дорослих, їхні потреби й болі, говорив відверто, не вдаючись, як дехто, до моралізаторства. Говорив як письменник і як учитель.
Це подобалось аудиторії й вона тепло реагувала на порушені Григором проблеми. Потім він читав свої оповідання. Читав натхненно, з почуттям, і його, звичайно, слухали, затамувавши подих. На запитання відповідав дотепно, з гумором, що викликало задоволення, пожвавлення в залі.
Йому, людині, залюбленій у село, дуже хотілося побути в своїй стихії, погомоніти з сільськими дядьками й тітками, мудрими сивоголовими дідусями, – відвести душу. Щоразу, повернувшись із села, він так і говорив: «Одвів душу, немов у любистку скупався». Григір жив селом, його людьми, черпаючи від них натхнення. Спостерігаючи за ним, я побачив, як Григір одразу змінився, опинившись у сільській хаті батьків Олексія Довгого, наповненій ароматом пізніх яблук, соняшникового насіння, осінніх квітів у глечику на столі і ще багатьма, притаманними тільки селу, запахами. Він аж просіяв на обличчі, одразу повеселішав і все говорив, говорив з батьками Олексія Прокоповича, цікавився, що вони тримають у господарстві, чи не важко їм.
Григір з родиною
«Скринею пахне»
…Нарешті прийшла пора спати. Господарі стали розміщувати нас хто де ляже, і Григір заявив одразу: «Я – долі, на соломі. Постеліть мені, матінко, страх як люблю на соломі спати!». Скільки не відмовляла його господиня – він наполіг на своєму. Зголосився спати з ним на соломі і Євген Гуцало. Уранці, коли я прокинувся, Григір уже стиха гомонів з матір’ю О. Довгого біля печі, щось у неї розпитував, показуючи рукою на передпічну стіну, на якій по-сільському висіли під рушниками фотографії в засклених рамках.
Згодом я довідався, що йому сподобавсь один рушник, вишитий руками Валентини Архипівни. Вишитий, як співається у відомій пісні Д. Павличка, «червоними і чорними нитками». Вишитий з любов’ю, красивими візерунками на вибіленому на сонці полотні. Отож він і просив її пригадати, – може, є такий чи подібний у когось із сільських вишивальниць, щоб купити. Справді, рушники були напрочуд красивими: м’яке лляне полотно, соковитих відтінків нитки, точна, високохудожня вишивка, яка вабила зір, створювала настрій. Це були справжні витвори мистецтва, на які хотілось і хотілось дивитися.
Григір Тютюнник, 1975-76 рр.
…Григір радів своєму рушникові, мов мала дитина новій забавці. Пригорнув до обличчя, вдихнув запах і сказав: «Скринею пахне». А потім, намилувавшись, сховав, вимовивши чи то до нас, чи то до себе: «Хай буде мені на щастя, яке досі вперто обминало мене!».
Із Городища ми поїхали в Чернігів, де разом із місцевими письменниками виступали перед робітниками камвольного комбінату та студентами педінституту. У своєму виступі Григір палко говорив не лише про літературу, а й про народну творчість, її духовне значення в житті людей. І закінчував свій виступ розповіддю про рушник, якого придбав собі на щастя та добру згадку, про талановитих жінок-вишивальниць Чернігівщини.
Відтоді минуло багато часу. Ми не раз зустрічалися з Григором, говорили про різне, але ні разу не згадували про той рушник. Розказав мені про нього Олекса Довгий. Він був після тієї нашої поїздки у Григора вдома і бачив того рушника – він лежав розісланий на краєчку Григорового робочого столу, милуючи зір, надихаючи на творчість. Милував зір, надихав, але так і не приніс Григорові щастя довго жити.
…Вже давно немає Григора, але мені і досі вчувається його привітне: «Здоров, Іване!». Спасибі йому за велику Людяність! І вічна пам’ять!
1995 р. м. Київ
Підготував Олег КОЛОМІЄЦЬ
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
