У Мазінках на Переяславщині мешкає близько шестисот людей. Це офіційно, а фактично менше. Не один десяток із села служить у ЗСУ на захисті України. Віктор Мусієнко свою велику місію Воїна вже виконав і повернувся додому. «На щиті», заквітчаною дорогою, вздовж траурних вінків: від рідних, друзів, кумів, однокласників, земляків, розповідає Переяслав.City.
Зустрічати-проводжати на колінах Героя минулої п’ятниці, 28 червня, прийшли мало не всі, і не тільки мазінчани, а й жителі сусідніх сіл. Живим коридором зустрічали від в’їзду в село і до будинку, де жив Віктор. У руках під палючим полуденним сонцем в’янули квіти, але на очах людей сльози не висихали.
Гранатометник стрілецького відділення ЗСУ Віктор Мусієнко загинув 22 червня під час виконання завдань в районі села Новоолександрівка Покровського району на Донеччині. Герою назавжди 35 років.
– Його 27 березня мобілізували, побув у навчальному центрі, а потім поїхав на передову, – розповідає староста села Раїса Лещенко. – Це було два тижні тому. Він подзвонив сестрі Світлані, сказав, що їхатимуть Харківською трасою, попросив зустрітися: «Привези всіх дітей – побачитися хочу». Заради них спинилася військова колона. На 20 хвилин. І тоді рідні бачилися й говорили востаннє…
Староста розповіла, що Віктор рано залишився без батька, а мати померла, коли йому було 16 років. Тоді Світлана, старша сестра, забрала його до себе, опікувалася ним, так він і оселився в її будинку. А середній брат Володимир залишився жити в батьківському. Коли траурна процесія йшла вулицею – зупинялися якраз навпроти хати, де Віктор народився і виріс.
– Він був дуже хорошим, дружелюбним, та чомусь так і не одружився, – зітхає пані Раїса. – А дітей він дуже любив. У Світлани троє дітей, онуків четверо: три хлопчики, вже школярики, і довгоочікувана дівчинка – ще й року немає. Вітя в них душі не чаяв, от із ними дуже хотів побачитися. Вони така дружня сім’я – один за одного горою стояли…
– Я Вітю дуже добре знала, ще змалечку, бо він – моя перша «велика жива лялька», – з гіркою усмішкою згадує Любов Свириденко. – Він народився, коли Світлана була вже в 9 класі. А ми з нею дуже дружили, то разом його й няньчили. Отак спочатку на моїх очах ріс, а потім я ще і вчила його тут, у Мазінській школі – з 5 по 9 клас. Оце іду за його домовиною і згадую найбільше, яким був малим: золота дитина, дуже добродушний…
У навчанні, як кажуть, зірок з неба не дістав, але за всіма встигав. Він був дуже метикуватим. Після нашої дев’ятирічки закінчував освіту в Дем’янцях у середній школі. Пішов працювати, трудящим був і таким, про яких кажуть – добряк. Але й з характером, міг дати словесну відсіч, якщо би доводилося. Був справжнім чоловіком. Вітя в армії не служив, то, може, не був навчений військовій справі, як треба…
Свєта дуже побивається, бо ж рідна кровинка, ростила його малим, а потім так вони однією сім’єю жили дотепер. І отак раз – і забрали. Три місяці – і нема… Не стало такої хорошої людини…
В траурі, з квітами в руках опускається на коліна перед траурним кортежом Наталія Миколаївна: «Ми з ним разом працювали на пташниках у Мирному, ще раніше років вісім–десять тому. Він мене мамою називав… Така дитина була золота: працьовитий, щирий, добрий такий… – плаче.
Будинок, де живе родина, на околиці села. А церква і кладовище – на протилежному боці. Прощальна церемонія повільно і довго рухається через усе село центральною вулицею, час від часу зупиняється на роздоріжжі. Обабіч дороги виходять люди, стають на коліна, дехто з прапором. Підходять до діловода старостату Алли Таранущенко і подають гроші – допомогу родині, щоб відбути поминальний обід та на інші витрати. Пані Алла каже, що старостат повідомили що, домовину, катафалк, хрест забезпечить військкомат. Його працівники доправили тіло загиблого Героя зранку в день прощання. А на решту витрат родині в такому горі люди збирають допомогу – так у селі зазвичай заведено.
Алла Таранущенко в траурі, каже, що загиблий хлопець їй доводиться троюрідним братом. У невеликому селі так чи ніше хтось комусь якийсь родич. Тож загибель на війні Воїна – трагедія для всього села. І люди тут підтримують один одного, гуртуються, щиро співчувають і проводжати в останню дорогу Захисника приходять всі хто, хто може.
Аліна Малетич несе оберемок квітів. Вона в цивільному, але насправді – військова, в ЗСУ служить 10 років.
– Я відпросилася в командування на прощання з Віктором, він мені троюрідний дядько по маминій лінії. Ми разом росли, біля клубу гуляли в одну пору нашої юності. Як побачить, завжди радіє: «О, привіт, родичка!». Я мала захист у ньому. Був дуже хорошим таким, надійним. І позитивним.
Учора з мамою згадували, що Вітя завжди був на позитиві, в настрої, усміхнений. Не пригадуємо, щоб він коли сумував чи злився – от не був він таким. Коли запитаєш, як справи, – у нього завжди все добре! Ніколи не нарікав на життя. На жаль, його службу така коротка була, так жаль, що молоді так рано від нас ідуть…
На прощанні з Героєм Віктором Мусієнком було немало його ровесників, однокласників, з якими він навчався в Мазінській, а потім у Дем’янецькій школі, прийшли вчителі. У їхньому гурті – Ольга Іщенко, вона була класною керівницею до випускного 9 класу в Мазінках:
– У нас був клас невеликий – 13 осіб, як кажуть, «бісова дюжинка». Вітю, як зараз перед очима – вирізняла найпершим, бо він був таким чорнявим, смуглим. Дуже добрим був, не ображався, якщо в класі щось між учнями ставалося. Він ніколи не таїв зла, і нікому не бажав зла. Як чистий лист. Іще дуже щирий, як де зустріне, то підійде, привітається з повагою, запитає щось.
Згадую, що ж раніше при школі були ділянки, старшокласники їх доглядали. То хтось там фиркав, бо не хотів їх сапати, а Вітя був першим – не боявся ніякої роботи.
Саме ось у червні ми планували зустріч однокласників – якраз 20 років тому, у червні, як мій дев’ятий клас закінчив Мазінську школу. Дзвоню своїм, і починаю не про зустріч, а що наш Вітя загинув… Ми зібралися сьогодні, хто зміг приїхати. Зібрали матеріальну допомогу рідним… Ось така в нас зустріч вийшла…
Заупокійну службу за Воїном Віктором Мусієнком справили священники у мазінській сільській церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Її громада власними силами недавно відновила. Старші люди зауважують, що думали, аби для світлих молитов, а не для таких подій. Але війна… – розводить руками і втирають очі.
Біля домовини у церкві всю церемонію відстояла ще вчителька Дем’янецької гімназії Світлана Шквара. Її син із Віктором разом навчалися. Олександр Шквара загинув на війні 1 жовтня 2023 року. У матері немає слів, аби щось говорити про такі втрати. Вона тримає свічку і молиться…
У чорному вбранні тримає траурний вінок кума Віктора Юлія Карман. Заплакана, ледве добирає слова, бо сльози і біль глушать думки:
– Ми з Малих Єрківець приїхали. Отут всіх зібрав наш Вітя… З чоловіком дружив з дитинства. А тоді покумалися. Дуже хорошим хрещеним батьком був нашому Саші, йому п’ять рочків зараз. Вітя приїжджав частенько, і син кликав його теж «кум» – як чув від нас. І вони так раділи обоє, коли зустрічалися – «наш кум приїхав!».
Ще 16 червня з ним на відеозв’язок виходила, з хрещеником поговорив, сказав: «У мене все хорошо»! Потім Свєта приїхала до нас, турбувалася, що Вітя чотири дні на зв’язок не виходить… А на другий день зранку з військкомату приїхали зі сповіщенням… Загинув…
Тяжко… Не вистачає нам його… Всі куми ось приїхали… Краще б ми на весілля зібралися … Дуже швидко все сталося, і дуже від того тяжко…
Останні хвилини прощання з Героєм Віктором Мусієнком. Домовина стоїть на краю сільського цвинтаря. Забита наглухо. Накрита державним прапором, услана живими квітами. Увінчана військовим кашкетом. З одного боку – викопана яма, на поготові кладовищенський хрест. З другого боку – пшеничне поле, де достигає в колосі новий урожай. Віктор перед мобілізацією працював механізатором у господарстві місцевого фермера – вирощував хліб.
І ось все зупинив ворожий російський обстріл на українській землі. Зупинив життя доброї і світлої Людини. На межі – між хлібом і могилою. Ось там і віддали останню шану Герою, з усіма військовими почестям подякували за захист України Віктору Мусієнку.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
