У Помоклях на Переяславщині живе багато талановитих людей. Сьогодні розповідь про трьох унікальних насправді жінок. Бо вони є втіленням і талантів, майстерності, і працелюбності, і щирості справжніх українок. І їхня багаторічна дружба – теж особлива історія на Переяслав.City.
Як тільки входиш з веранди до осель кожної з землячок, охоплює незвичайне почуття дива і спонтанної радості від споглядання тієї краси, якою наповнені їхні кімнати. Все в них облаштоване в старовинному стилі: є піч, портрети та ікони на стінах у рушниках, ліжка з вишитими подушками, вишиті вручну навіть занавіски на вікнах та дверях.
Жінки вже у віці, але добре обізнані з тим, що робиться у країні та в світі, з властивою їм мудрістю розмірковують про теперішні події і життя загалом. При всьому цьому встигають виконати багато фізичної роботи по хазяйству. Навіть складно повірити, що в них залишаються ще сили на вишивання. А господині кажуть, що коли би зібрати всі речі, які вони вишили за своє життя в одному місці, то для кожної майстрині і великої кімнати було б замало, щоб вмістити. Усі троє моїх героїнь ровесниці – 1946 року народження. І кожна вишиває, як то кажуть, змалечку. І мені розповіли свої історії.
Три подруги: «Любов до вишивання і до пісні – одна на трьох»
Анастасія Михайлівна Шаповал
– Я народилася 14 лютого, так-так, пощастило, тепер це свято – день Святого Валентина. Та тільки ото й всього щастя. Нас у матері було четверо, росли ми без батька. Із рідні була тітка, яка працювала надомницею від фабрики художніх виробів. То вона ото шиє вдома, а я біля неї кручуся та й придивляюся. Вона помітила, що я зацікавилася, і довірила мені підшивати скатертину другим швом. А мені на той час було лише років зо п’ять, – усміхається пані Анастасія. – Згодом мені дозволили навіть вишивати – рози. Я їх вишила шість штук, а моя сусідка, яка старша на два роки, – аж вісім. Як же мені було від того обідно. То я, напевно, тому й вишиваю так багато, щоб наздогнати ту дівчинку…
Навчилася я вишивати хрестиком, гладдю, лиштвою та ретязю. Вишивала на всьому, була би тільки тканина. Ось, дивіться, які два коври вишила хрестиком на мішковині. Один з них у 1995 році – усього за місяць! Був грудень, по хазяйству роботи небагато, та й ночами довго не спиться.
Раніше ж жінки тільки зимою й пряли, ткали, вишивали. Виготовляли все: рушники, картини, скатерті, сорочки. Багато хто робив це не тільки на подарунки, а й на продаж, під замовлення. Приходилося дуже важко і багато працювати. Зимою шиємо, а навесні весь свій товар у торбу і пішки за 30 кілометрів у Ташань, де були ярмарки. З того й мали живу копійку.
Це все роботи Шаповал Анастасії Михайлівни. Додаю текст. Останнім часом вже менше вишиваємо, говорять майстрині, роки беруть своє, зір підводить і швидко втомлюємося, а бажання вишивати не пропадає. Та, на жаль, і попит на наші роботи вже не той, у сучасного покоління інші смаки. Ще інколи вишиваємо гладдю, нитки зараз чудові, не порівняти з муліне. Сюжети для вишивок знаходили в журналах, чи хтось давав зразки наших пращурів, старовинні малюнки, або рушники. Багато малюнків на ткані виконувала Гана подруга Віра Іванівна Артюх, вона й сама вишивальниця, а ми вже, кожна по своєму, розшивали хто як хотів. Наприклад, одна розшиє одним кольором, а друга інакшим і начебто інший малюнок. Деякі малюнки корегували на свій смак, для творчості не існує кордонів.
Боліла Ніна Олексіївна
– Я народилася оце ось – липнева. Нас у батьків було дев’ятеро. У післявоєнний час бідували, як і більшість односельців. Ми з Марією та Настею – давні подружки, однолітки. Разом пішли і в школу, у перший А-клас, їх було два. Усі троє дівчат ми захоплювалися в’язанням, шитвом. Що ми тільки не вишивали! Це рушники, картини, скатертини, сорочки, наволочки, накидки різні, занавісочки до печі, навіть штори на вікна.
Раніше всі дівчата до заміжжя вишивали собі рушники – був такий звичай в українських селах. Коли я виходила заміж у 1967 році, мала вже своїх 21 рушник! А взагалі тоді вважалося, щоб дівка вишила на придане собі не менше 17 штук. Не скажу вже, чому така кількість. Ну було, що саме стільки ж навіть яєць підкладали під квочку. Число таке прикметне.
Та в сімейному житті радощів я мала обмаль: втратила чоловіка і двох синів. А мої подружки і дотепер мені – близькі люди. Це з ними в мене так багато пережитого, спільного. Аякже, і любов вишивання в нас одна на трьох.
Ніна Олексіївна Боліла
Сич Марія Іванівна
– Мені в серпні виповниться 78 років. Разом із своїми дівчатами в церковному хорі співаємо вже 21 рік. А коли були молодші, то брали участь і в художній самодіяльності села.
Вишиваю я теж із дитинства. У мене збереглися рушники, які вишила 70 років тому. Мені тоді мама подарувала китайські нитки – велика цінність була. То я ними вишила «верхоплутом» два рушники. Кольори на них до сих пір не змарніли, хоча тканина вже підстаріла, не така біла. Вишила я ще чотири коври хрестиком. А різного одягу, картин, скатертин тощо – не перелічити.
Багато вишила картин на релігійну тему. Ось, наприклад, на цій іконі Богородиці вишито майже сім тисяч хрестиків. Багато вишитого прикрашає оселі дітей і онуків, які живуть в містах, вони мене провідують, допомагають по хазяйству.
Із дитинства пригадується улюблене місце, де ми збиралися після школи, – це терниця. Таке приміщення, воно стояло біля колгоспного курника, і до неї звозили снопики коноплі. То в ті снопики «недисципліновані» кури ходили нестися, а ми ті яйця збирали і мали таку собі поживку. А ті коноплі тіпали, сукали нитки і ткали з них полотно, на якому ми й вишивали.
Про це унікальне ремесло розпитую у вишивальниць детальніше. Вони гуртом, доповнюючи одна одну, переповідають, як це в давнину виготовляли полотно.
Марія Іванівна Сич
Спочатку сіють коноплі і коли вони достигають, тоді зривають плоскінь (тонке стебло) і матірку (товсте стебло). В’яжуть у снопики, вибивають насіння і замочують їх, а потім на тиждень закидають землею. Слідкують, поки вони пом’якнуть, як готові – витягують, висушують і тіпають на терниці. Далі робота для ніг – треба ці снопики треба переминати між правою і лівою стопою, щоб пом’якшити. Тоді ж і на ногах шкіра стає, як у немовлят, або натираються мозолі. Тоді мнуть мички і сідають прясти нитку, з якої потім починають ткати на верстаті полотно. А щоб нитки не кудлалися, їх шліхтують таким варевом із борошна.
А щоб виготувати такий один кусок треба було спочатку напрясти нитку на прядці, тоді цю цівку змотати на мотовило, скинути з мотовила на мотушку і змотати на клубок. Тоді з цього клубка снували на снімнеці, а те що наснували скидається із снімнеці і накидається на верстат. І тепер все готово до ткання полотна.
Полотно міряли на шматки – 6-8 метрів завдовжки один. Саме стільки відрізали суцільного полотна з верстата. Бували хазяйки, які за зиму могли наткати шматків дванадцять.
Коли напряли полотна, то на гребні залишаються рештки з яких валять вал на рядна, якими вкривали печі і припічки. А коли залишаються клоччя, з них валять на ковдру, яку стелили на піл і вкривалися.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
