Олесь Санін, український кінорежисер, побував на Переяславщині, зустрівся з військовослужбовцями ЗСУ, поспілкувався з ними та презентував свій історичний екшн «Довбуш». Приділив трохи часу Олесь Геннадійович і журналістці Переяслав.City. В інтерв’ю розповів про нинішню значимість і найближчі перспективи української кіноіндустрії.
Історичний фільм Олеся Саніна «Довбуш» в український прокат вийшов 24 серпня 2023 року. Зйомки картини тривали кілька років, а прем'єра мала відбутися значно раніше, але її вимушено відкладали спочатку через епідемію коронавірусу, а потім через повномасштабне російське вторгнення.
Однак, очікування глядачів були не даремними: фільм вийшов захопливим і актуальним у наш непростий час.
– Чому саме Довбуш?
– До початку ХХ століття майже всі були переконані, що Довбуш – це такий, знаєте, міфічний персонаж, український Ахіллес і, що образ Опришки – зібраний і скоріше казковий, бо з одної гори на іншу міг перестрибнути, там ріки йому підкорювалися і зверталися тощо. Цей персонаж був міфологізований національною українського культурою, у кожному селі в Карпатах казали: «Тут Довбуш ходив, тут камінь Довбуша, стежка Довбуша, печера Довбуша і так далі». Навіть сварилися між собою, з’ясовуючи де Довбуш народився. І от тільки у XX столітті знайшлися документи, які підтверджують існування Довбуша. У Краківському архіві, виявилося, зберігається кримінальна справа проти нього. Про те, що саме він і є прототипом історичної постаті Довбуша першим звернув увагу історик Михайло Грушевський.
Фільм «Довбуш» – це фактично таке дослідження, мною і всією нашою знімальною групою про те, хто такий герой, як цей герой народжується, чому люди стають героями і про те що іноді одне ім'я може розповідати про подвиги, героїчні вчинки та мужність кількох людей.
І зараз на наших очах цих героїв стали багато-багато. І постають нині в українській історії нові збірні образи героїв. Як тільки почалася повномасштабна війна, згадайте, ми всі декілька місяців поспіль вірили, що існує «Привид Києва» – всі говорили про цього відважного пілота, який настільки майстерно управляє літаком, що жодна російська ракета не може його збити, жоден ворожий «Винищувач». Але ж, насправді, це збірний образ. Коли людей сковує страх, коли вони не знають, що їх чекає далі, вони часто придумують собі того, хто буде їх надихати і вселяти віру в краще.
Роль Олекси Довбуша у фільмі Олеся Саніна «Довбуш» зіграв Сергій Стрельников
– Як це – працювати на ниві кінематографу під час війни?
Під час війни я не знімав кіно, фільм «Довбуш» ми вже фактично закінчили до повномасштабного вторгнення, на початку 2022 року допрацьовували лише над фіналізацією картини, були моменти з озвученням і ще якісь незначні. Але це було непросто.
Частина знімальної групи служить війську, у ЗСУ їм давали спеціально відпустки на кілька днів, щоб озвучити. Оператор-постановник картини з першого дня повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на війну, він в розвідці. Також зараз у штурмових бригадах багато акторів.
– Ви б не хотіли зняти фільм про війну в Україні у ХХІ столітті?
Я не хочу зняти, я вже зняв, хоч і не мав таких планів. Нині я точно знаю, що хочу зняти кіно, яке буде надихати людей, яке буде про любов, про якусь справжню історію почуттів, не знаю, хоч і музичну комедію.
Зараз кіно та й загалом мистецтво, стало нашою яскравою сучасністю. Люди зараз валом ідуть в кіно, в театр, на виставки, бо вони там знаходять щось для себе справжнє, і тому дуже важливо митцям, художникам, кінематографістам, не втратитися, не розпорошити цю історію надії, сподівань людей на те, що там є щось надихаюче, життєве, щире. Важливо не втратити довіри глядача і їхні відкриті серця до сприйняття мистецтва.
– Тобто треба тримати «мистецький тил»?
Зараз або в армії, або для армії, але кожному треба робити все для перемоги.
Війна почалася з нами не в 2022 році, навіть не 10 років назад, це тривала історія винищення всього, що в нас є. Проти ідентифікації нашої нації росія бореться вже не одне десятиріччя, знищуюючи нашу історію, культуру, мову.
От взяти Переяслав. Це перший приклад того, як замість козацького міста, столиці в якомусь сенсі, намагалися написати історію утвердження українсько-російської дружби, посилаючись на Переяславську раду, якої насправді не було. І підроблялися всі документи, аби утвердити свою правоту. А зараз ми розуміємо, що ніякої дружби ніколи не було, росія завжди хотіла нас знищити.
Українська нація дуже гостинна, а ще ми завжди намагаємось кращі свої сторони показати, ми ховаємо в собі злобу, всіх прощаємо. А ті, кого ми намагаємося простити, особливо своїх сусідів (країну-агресорку), намагаються зробити все, щоб прийти і зжерти нас, стерти назавжди із землі. І це з нами надовго, на жаль. Війна дала нам усвідомлення себе як нації, а кожна нація має ті кордони, які може захистити. Ну от зараз для нас перевірка.
Чи виправдаємо ми очікування наших пращурів, чи збережемо націю, чи залишимося ми вільними людьми і чи маємо право на життя, побачимо. Боремося за це і, я сподіваюся, все вдасться, бо ми могутній народ із величезною тисячолітньою історією.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
