Учора в Переяславі на Алеї Героїв міська влада організувала мітинг до Дня пам’яті захисників України. Хороший сценарій, були люди, церемонія вручення нагород, виступи.
Кореспондентка Переяслав.City підготувала репортаж: частину опублікували відразу, а частину відклали на сьогодні. Бо він не традиційно-прохідний. Читайте.
Про біль рідних
Цей матеріал викладали не відразу, аби він не загубився в одночасній хвилі загалом схожих репортажів про подію усіх місцевих медіа. Бо тут про головне, заради чого ми ішли – поговорити з рідними загиблих Воїнів. Але ще ввечері отримали вже перші їхні відгуки.
Написала дружина Героя пані Світлана. Зауважила, що журналісти в репортажі про вручення посмертних нагород захисникам не згадали про неї, хоч вона там була. І, з її слів, саме вона отримала запрошення на цю подію. Але про неї не згадали. Ніхто.
Це звернення – не про претензію, не про наші помилки. Це про її біль.
Страшенний. Довічний. Нерозділений. Відсунутий суспільством у затінок офіційних заходів. Бо про сім’ї, рідних і близьких Героїв згадують лиш у традиційних промовах хіба що на цвинтарі. І то не завжди доречно. А потім все – поховали, згодом встановили фото на Алеї, присвоїли почесне звання. Чи важливо це для рідних, які втратили найдорожчих людей? Кажуть, що так.
Про увагу
Втім учора, вже після закінчення офіційної частини, до міського голови підійшли рідні з простим запитанням: «А чому не згадали поіменно тих, чиї портрети подовжили цю Алею Героїв?».
Запитання без відповіді. Хоча пам’ятною є традиція, нехай і радянська, але людяна: на таких заходах називати поіменно всіх загиблих за вільну Україну Воїнів-земляків. Саме цього найбільше чекають рідні – щоб імена Героїв не згасли, не забулися, не перетворилися просто у список, часом уже й без фото у трагічних сповіщеннях від влади…
Рідним дуже важливо, щоб їхніх Захисників згадували якнайчастіше, з гідністю, з повагою. Загалом же питання меморіалізації, яке постало нині викликом для громад, ще варто вивчати на досвіді інших. А поки рідні задовольняються тим, що є.
Та при цьому вони мовчать про себе. Про свою потребу бути почутими, отримати від людей бодай частинку уваги і підтримки, подяки і співчуття, що саме на їхню долю випала така страшна жертва.
За понад два роки війни пригадую лише одну подію, яку організувала Рада церков для цих людей. Просто так, не під дату, не для мітингу чи виконання рішень. По-людськи. Бо рідні потребують уваги.
"Доторкнутися до рідного обличчя хоч на світлині..."
"Доторкнутися до рідного обличчя хоч на світлині..."
"Доторкнутися до рідного обличчя хоч на світлині..."
"Доторкнутися до рідного обличчя хоч на світлині..."
Про виплату допомоги
На минулій сесії міськради ухвалили зміни до програми «Турбота». Зокрема, річний бюджет для надання одноразової матеріальної допомоги на поховання загиблих захисників з Переяславської громади збільшили удвічі: з 600 тис. грн до 1200 тис грн. Як оголосила заступниця голови Оксана Степаненко, допомога на поховання становитиме 20 тис. грн.
З досвіду спілкування з рідним загиблих: про цю допомогу знають не всі. Та і ходити по чиновницьких кабінетах з довідками в своєму горі готовий теж не кожен. А запасу грошей такі родини не мають, бо в них діти, чоловіки, брати – на війні. І туди йшли всі заощадження.
Домовина, надгробний хрест і ритуальний вінок – це атрибути, якими забезпечує військова частина. Решта – витрати рідних. У селах за традицією допомогу на поховання збирає громада, хто скільки може. Як у місті? Першими складаються друзі та знайомі. А ось допомогу від влади отримати вчасно не виходить.
На цю тему була розмова з колегою з Тернопільщини. Каже, в них у сільській раді створили спеціальну групу соцпрацівників. Як тільки приходить сповіщення про загибель, відразу ж збирають документи і на виплату допомоги. Приїжджають з ними до рідних додому, щоб ті підписали і вказали картку для перерахунку коштів. Все, далі чиновники займаються цими справами, бо і заради них же хлопці полягли. Зрештою, це був би очевидний, неформальний вияв поваги і співчуття в горі рідним.
У нашій міській громаді це поки що клопіт самої родини. І як вони зізнаються, часто про таку допомогу довідуються від когось збоку, за кілька тижнів потому. А щоб її отримати, мають обходити не один кабінет.
Були родичі, які нам зізналися: «Ми не ходили. Для нас це принизливо. Віддати на війну дитину, а потім ще ходити випрошувати ті кілька тисяч… Це що, плата за його життя?...»
Про особисті втрати
Вже понад 140 Героїв з Переяславщини полягло на цій війні. До того в кожного була своя життєва, родинна історія. Не у всіх зразкова. Одні родини горе зблизило, інші навпаки – розвело. І це те, про що не говорять. Але тоді ще більше болить кожному, для кого було місце в житті Героя. Тому так важливо бути уважними до кожного з них.
Пом’янути наших героїв Небесного війська прийшло багато переяславців, жителів сільських громад Переяславщини. Адже вшановували тут усіх Захисників, життя яких так чи інакше було пов’язане з цією землею. задовго до початку біля світлин загиблих збираються їхні рідні та знайомі. Подовгу стоять, вдивляються в рідні обличчя, нишком витирають сльози, погладжують фото на стенді.
Валентина Дубик прийшла на побачення з сином Євгенієм
Валентина Дубик із великими зусиллями стримується, щоб не розридатся:
– Сумний день… Важко на душі, щемить серце, що ніколи не побачу рідної дитини. Хіба це справедливо, що такі молоді юнаки мають помирати? Їм би ще кохати, створювати сім’ї, радіти життю, а не лежати у сирій землі.
…Добре, що є така алея з фотографіями. Я кожного разу, як іду в місто, то й відвідую свого рідненького Женю. Постою, поговорю із ним, і таке відчуття, ніби побачила живого. Аби ж то…
Теятна Янута (ліворуч) з рідними біля світлини сина Богдана
Мама Богдана Янути пані Тетяна стоїть поряд, додає:
– Втратити єдиного сина – велика трагедія! З його загибеллю рухнуло моє життя… Синова донечка, якій зараз 2,4 роки, бачить свого батька лише на фотокартці та на відео. Росте без його уваги та ласки. Як це усе боляче спостерігати…
Хотілося б, щоб про усі заходи, де відбувається вшанування Героїв, повідомляли ширше, щоб і всі рідні знали, і люди приходили. Так було ось 24 серпня, коли капелан Дмитро Волошин проводив реквієм-молитву. Людей на молитві було дуже мало, бо інформацію про цю подію мало хто знав.
Катерина Орловська прийшла з внуками показати фото їхнього дідуся-Героя
Удова Дмитра Орловського пані Катерина прийшла до Алеї Героїв із онуками Євгеном та Аріною:
– Ніякі слова не передадуть мій стан. Так хотіла, щоб доглядав та ростив онуків, а не вийшло! Єгор народився через місяць після смерті Дмитра. Приводжу тепер онучат сюди, нехай хоч тут його побачать на фото...
Мама Дмитра Тимченка пані Надія не стримує сліз
Надія Тимченко весь час підносить хустинку до очей:
– Не можу стримати сльози, ллються без перестанку, як бачу фото сина. Було в мене шість діток, тепер п’ятеро. Важко змиритися, що свого Дмитра уже ніколи не притисну до серця, не обійму. Бо кожна дитина для матері дорога, незамінна…
Раїса Ігнатенко може тепер лише погладити світлину сина
Раїса Ігнатенко любовно гладить світлину сина Олександра:
– Розповідали його друзі, що пішов на завдання, попав у оточення, отримав поранення у голову. До липня був у списку зниклих безвісти. Згодом отримала звістку, що встановили його особу як загиблого…
Мати повертається до портрета: «Щоб тобі, синочку, на тому світі головонька не боліла, спочивай спокійно...» – втирає сльози.
До цієї дати на Алеї Героїв у Переяславі встановили 28 нових стендів зі світлинами воїнів. Серед них і портрет Дениса Денисюка, бійця «Азову», якого 17 квітня 2024 року поховали на цвинтарі у Світанку, де він жив із дружиною та дітками.
"Справитися з втратою гідно і продовжити боротьбу" – порада від мами Дениса Денисюка
А батькам Героя на мітингу вручили посмертну відзнаку сина від Головнокомандувача ЗСУ. Денисова мама Наталія Іванівна каже:
– Неможливо залікувати рану від втрати рідної дитини, дай Боже, нам це пережити гідно. У мене п’ятеро синів, Денис – старший. Він був мені помічником і порадником, був і підтримкою, й оберегом нашого роду, його опорою. Нема, відлетів у вічність… Мав усього 35 років – ще б жити та й жити! Донечка Маргарита навіть не побачила свого тата…
І в нас ніби підрізали крила. Я як мама тоді відчула, що щось сталося страшне. Довго не брав слухавку, чого ніколи не бувало… Згодом отримали повідомлення про його загибель.
Тепер тримаємося, як можемо. Звертаємося зі словами підтримки і до таких як ми батьків, які втратили дитину: шануймо наших Героїв, які на небі тримають прапор України! А для себе просимо у Бога сил, щоб продовжувати боротьбу.
Людмила ЛЕВЧЕНКО
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
